|
Україна відсвяткувала чергову річницю незалежності
По всій Україні відбулися святкові заходи, присвячені 18-й річниці незалежності. Особливо яскравими вони були у столиці.
Святкові урочистості розпочалися з молитви за Україну та український народ, яка відбулася за участю Президента України Віктора Ющенка, прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, голови Верховної Ради Володимира Литвина та представників найбільш численних релігійних громад у Софіївському соборі. Спільна молитва за Україну – це свого роду приклад єднання усіх громадян нашої держави.
А на головній вулиці столиці відбувся парад військ. У проведенні його все було вивірено по-військовому. Після підняття Державного прапора і Гімну України Президент Віктор Ющенко привітав український народ зі святом, побажав єдності й перемоги в досягненні загальнонаціональної ідеї – відбудови незалежної європейської держави.
Головнокомандувач Збройними Силами України генерал армії Сергій Кириченко привітав парадні розрахунки зі святом, і військовий парад розпочався. У парадних коробках пройшли представники різних видів Збройних Сил, загалом 3500 військовослужбовців взяли участь у параді.
Під час параду військ відбулися демонстраційні польоти авіації: вертольотів Мі-8, Мі-24, літаків морської авіації Б-12, транспортної – «Антон», «Мрія» і винищувальної – МИГ-29, Су-27.
Завершився парад проходженням оркестрових колективів Збройних Сил України.
За проведенням військового параду спостерігали всі перші особи держави, представники органів державної влади, дипломати, іноземні делегації, а також величезна армія киян і гостей столиці.
Керівники держави, мешканці столиці й гості оглянули бойову техніку, яка в проходженні по Хрещатику участі не брала, а були виставлена на головній вулиці для демонстрації. Серед бойової техніки, яка зараз є на озброєнні армії, залишається і стара, радянська, а також була представлена новітня вітчизняна бойова броньована машина для сил спеціалізованих операцій «Козак».
На Майдані Незалежності відбувся святковий концерт за участю українських груп і виконавців, у Палаці культури «Дарниця» -- концерт колективів художньої самодіяльності, у БК «Жуляни» -- святкова програма під гаслом «Для всіх одна», у парку культури і відпочинку «Партизанська слава» -- святкова масово-розважальна програма. Святкові концерти відбулися у Центральному парку культури і відпочинку, на естраді міського саду, а також у парку «Перемога».
Завершилося святкування Дня незалежності у Києві о 22 годині святковим феєрверком.
Наш кор.
Волинська область
У парку дружби
Нещодавно у Ратнівському районі святкували 65-у річницю визволення району від гітлерівських загарбників, а такі дати ратнівчани за традицією відзначають разом з сусідами – білорусами із Малоритського району Брестської області. Адже визволення Малоритщини розпочалося тут, на ратнівській землі, коли 17 липня війська 70-ї армії перейшли в наступ з берегів Прип’яті, а 20 липня вступили на територію Білорусії.
На нейтральній смузі біля центрального входу до парку Дружби зустрілись дві колони. Після привітань і братань представники делегацій обмінялися хлібом-сіллю і перейшли на галявину, де не підвищенні встановлено флагштоки з прапорами України і Білорусі.
Відбувся мітинг пам’яті, на якому від імені воїнів-«афганців» Ратнівщини і Малоритщини, Волині й Берестейщини учасників мітингу привітав з 65-ю річницею визволення заступник голови Ратнівської районної ради Василь Півень.
-- Важко знайти такі слова, щоб передати нашу вдячність воїнам-визволитеям і всім ветеранам, -- сказав він. – Більше як 1400 наших земляків загинули, наближаючи перемогу, а за визволення ратнівської землі віддали своє життя майже півтори тисячі солдатів і офіцерів. Саме не ваші героїчні вчинки рівнялися ми в далекому Афганістані. Але нехай більше ніколи не повторяться подібні війни і нехай ніколи жодному з українців і білорусів не доведеться брати в них участь. Вірю, що святкування 65-ї річниці визволення у парку Дружби, відновленому з ініціативи «афганців» і за сприяння влади обох районів, слугуватиме зміцнен<
->ню дружби між двома братськими державами.
Ветерани війни і представники громадськості поклали вінки до пам’ятного знака на честь виведення радянських військ з Афганістану, що встановлений у парку Дружби, а також до пам’ятника жертвам Кортеліської трагедії і пам’ятника знищеним в один день з ними жителям білоруського села Бірки.
Після закінчення мітингу свято продовжилось на всій території парку. Але пізніше відбувся ще й імпровізований мітинг – біля пам’ятного знака на честь 10-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану. Тут зібралися ратнівські й малоритські «афганці», прийшли віддати шану цим мужнім людям заступник голови Волинської облдержадміністрації Святослав Кравчук, заступник голови Брестського облвиконкому Михайло Юхимук, депутат Національних Зборів Білорусі Ніна Федорук, радник голови Волинської обласної ради Володимир Банада, голови Ратнівських райдержадміністрації і районної ра<
->ди Адам Харлампович і Микола Макарук, голова Малоритського райвиконкому Казимир Лапич.
А нагода для цього зібрання була приємна – нагородження ювілейними медалями «20 років виведення радянських військ з Афганістану». Голова Брестської обласної спілки ветеранів Афганістану Геннадій Конєв вручив білоруські нагороди ратнівчанам Василю Півню, Ярославу Находу і Віталію Кушніру. Українські медалі білоруським братам по зброї вручив заступник голови Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Олег Трофимчук. Ці відзнаки отримали Геннадій Конєв і малоритчани Володимир Петрухін та Василь Шала шов.
Олег ТРОФИМЧУК,
заступник голови ВОО УСВА.
29 августа – День Авиации
Впервые День Воздушного Флота СССР праздновали 18 августа 1933 года. Этот праздник был учрежден Постановлением Совета Народных Комиссаров от 28 апреля 1933 года в честь выдающихся достижений ученых, авиаконструкторов, летного и технического состава авиации в деле укрепления обороноспособности Советского государства с конкретно установленной датой празднования – 18 августа.
Так продолжалось до 1979 года, когда Постановлением Президиума Верховного Совета СССР был определен новый день праздника – третье воскресенье августа.
В этот день в авиационных частях проходили торжественные построения, на которых командиры поздравляли летный и технический состав с профессиональным праздником и лучшим по итогам боевой и политической подготовки присваивали очередные и внеочередные воинские звания, вручали ордена и медали, ценные подарки и грамоты. Этот день считался в авиачастях выходным (только не для дежурных пар на аэродромах, которые все время находились в постоянной боевой готовности), и личный состав имел возможность отдохнуть, побыть с семьей и друзьями.
Славный боевой путь прошли Военно-Воздушные Силы. За годы своего становления и развития авиация от поршневой, винто-моторной перешла к реактивной; в связи с этим в десятки раз увеличилась скорость и высота полета самолетов. Существенно изменены самолеты и двигатели, оборудование и вооружение. Качественно улучшилась подготовки летчиков и авиационных специалистов, которые осваивают летательные аппараты новых современных поколений.
Военно-Воздушные Силы достойно проявили себя на всех фронтах Великой Отечественной войны и в послевоенное время, участвуя в локальных войнах, одной из которых была почти десятилетняя война в Афганистане.
ВВС 40-й армии в короткий промежуток времени сумели изучить театр военных действий, освоить технику пилотирования в горах и пустынной местности на высоких скоростях и малых высотах, при постоянных обстрелах со стороны противника. Они с честью выполняли все задачи по прикрытию и сопровождению наших войск, нанесению бомбо-ракетных ударов по врагу, доставке и переброске десанта и грузов, разведке местности. Десятки тысяч авиаторов награждены боевыми орденами и медалями, а 24 летчика стали Героями Советского Союза.
После разрушения Советского Союза каждая из бывших республик отмечает День Авиации по-своему. В Украине праздник в этом году отмечается 29 августа. О том, с какими результатами встречают его наши ВВС и каковы их возможности в настоящее время, читайте ниже.
Военный театр бездействия
Запаса прочности у украинской армии больше нет. Начальник Генерального штаба – Главнокомандующий Вооруженными Силами Украины Сергей Кириленко заявил, что армия уже почти исчерпала нынешний ресурс для обеспечения своих потребностей и эффективного выполнения задач. «Я сегодня не могу сказать, что мы сэкономим и проживем до конца года – нет!», -- отметил генерал армии.
Это заявление прозвучало на фоне подготовки к празднованию Дня независимости Украины. Хотя на военном параде впервые военную технику было решено представить для обозрения на статичной площадке. А ясности с пролетом военной авиации над Крещатиком не было до последнего момента. Нервозности в принятие решения – пускать или не пускать самолеты – добавила и катастрофа в подмосковном Жуковском, где накануне авиа шоу МАКС разбился самый опытный ас России.
В Украине же в Воздушных Силах в этом году за счет бюджетных назначений боевой подготовкой занимается только истребительная авиация, которая привлекается к боевому дежурству. «Все другие виды авиации, в том числе истребительная, не привлекающаяся к боевому дежурству, в этом году не готовятся», -- констатировал Сергей Кириленко. Это отзвуки того, что в 2009-м армия получила наименьший бюджет за последнюю пятилетку. При запросе Минобороны в 32,4 млрд. грн. Армия получит лишь 7,4 млрд. Более 80% этих денег уйдет на оплату жалования, еду солдат и коммунальные расходы. На боевую подготовку и обновление арсе
налов – почти ничего. Хотя хрестоматийное процентное соотношение между подобными военными потребностями обычно выглядит так: 40-30-30.
Военные надеялись на пересмотр бюджета-2009 после первого квартала года, но ничего хорошего так и не произошло…
Величина оборонного бюджета, численность армии и количество вооружений – это те показатели, которые мы сразу начинаем припоминать, когда рассуждаем об обороноспособности страны, сдерживании, защите, безопасности и других громких понятиях. Но реальное понимание того, что может армия на самом деле и насколько «живуча» страна в разных военных ситуациях, требует интегрального знания. О том, например, каковы реальное состояние вооружений, выучка личного состава и так далее. Ну, все те иные детали, которые порой раздражают хмурых людей – мол, зачем это вы нашей военной тайной интересуетесь…
Но от военной тайны порой слишком близко до военного театра абсурда. Например, правительство в этом году волевым решением выделяет деньги из стабилизационного фонда на поддержание отечественного танкостроителя – прямо говоря, на закупку танков. При этом на базах хранения ВС Украины находится около 3 тыс. танков разных типов. Непосредственно в боевых частях Сухопутных войск в 2009 году – 735 танков. До 2011-го это количество планируется уменьшить до 448 машин. По мнению Генштаба, этого будет достаточно для решения всех задач, связанных с обороной страны. Тем более, чем еще есть и более 2 тыс. единиц легкой бронетехники типа
БМП и бронетранспортеров.
А все последние войны и конфликты начинались с воздуха. Так будет и дальше. Если страна потеряла контроль над своим воздушным пространством, ее войска на земле – смертники. Сидят ли они в танках, БМП или окопах. А что у нас с авиацией? Всего самолетов разных типов – около 300. Истребителей – более сотни. На первый взгляд, вполне достаточно. Но вспомним о важности интегральных оценок. Вот слова Верховного Главнокомандующего Виктора Ющенко, сказанные в сентябре 2008 года: из 112 истребителей способен выполнять боевые задания лишь 31. С тех пор ситуация только ухудшалась, так как в 2009 году средств на ремонт боевой авиации не выделяли. Как и на
летную подготовку.
По словам экс-командующего ВВС Украины Виктора Стрельникова, год-два назад максимальную подготовку в ВС Украины получали от силы два звена (экипажи 12 самолетов). При этом, по его утверждению, в Украине только 4 летчика-инструктора могли обучать полетам на всех типах боевых самолетов. Все они были в пред пенсионном возрасте, а мастеров такого класса молодого поколения просто нет. Стареют и пилоты. Если в 1992 году средний возраст летчика первого класса составлял 29-31 год, то сейчас он «повзрослел» -- 36-37 лет. С этого рубежа до увольнения по выслуге лет – рукой подать, так как в боевой авиации на пенсию уходят достаточно рано.
«Если год, два, три летчик не поднимается в небо, он сам не видит себя, собственно, летчиком. Главной причиной оттока летных кадров является низкий социальный статус человека в погонах, его незащищенность. Лишь в 2008 году свыше 30 летчиков (1 и 2 класса) уволились по окончании срока контракта. А если мы потеряем эту категорию, то есть летчиков 1-2 класса, кто же будет готовить молодых?! В целом в Воздушных Силах свободны почти 70 летных должностей. Сегодня всем нам надлежит приложить максимум усилий, чтобы сохранить, по крайней мере, то, что мы имеем. Скажем, если через 2-3 года у нас будут деньги и мы сможем купить новую технику, кто на ней будет летать, если
все разбегутся?», -- говорил в начале 2009 года Василий Никифором, заместитель командующего Воздушными Силами ВС Украины по авиации.
При этом поясню: в Украине летают только летчики, входящие в состав наиболее бое готового компонента ВС Украины – Объединенных сил быстрого реагирования, которые составляют около 25% от численности ВС Украины. Главный ориентир: достичь летчиками ОСБР уровня налета как минимум в 90 часов в год. Но боеспособность для «избранных» тоже требует детализации, так как общий налет – лишь одна сторона медали. Летчик должен уметь работать днем и ночью, в простых и сложных метеоусловиях. Крайне велик риск, что, например, в сложных метеоусловиях, в тумане, без необходимой практики, даже с 100 часами дневного налета пилот бо
евую задачу не выполнит – цель не поразит. А сам может погибнуть. Это тоже по поводу важности интегральных оценок.
Но с 2003 года в Украине ни разу не удалось обеспечить пилотам ОСБР налет в 90 часов. А во времена СССР, как и сейчас в странах НАТО, средний показатель для летчиков ВВС составлял 150-180 часов. При этом в 2009-м ежегодный налет в ОСБР может составить не более 10 часов на экипаж. На закупку авиационного горючего в военном бюджете-2009 заложено 39 млн. грн. Это в пять раз меньше, чем в 2008 году, когда такой показатель составлял почти 200 млн. грн., на которые ВС купили 3 тыс. тонн авиационного керосина, а летчики ОСБР налетали те самые 35-40 часов.
Так что сегодня количество боеспособных самолетов и экипажей украинских Воздушных Сил – если измерять интегрально по всем нормам – вполне равняется числу машин, которые пролетели над Крещатиком в День независимости, демонстрируя военно-воздушную мощь страны. Не более десятка. Если я не прав, пусть меня поправят. Но, впрочем, не стоит сильно расстраиваться. Практика прошлого говорит о том, что все армии к войнам обычно не готовы. Просто степе6нь неготовности разная…
Сергей ЗГУРЕЦ
(Defense Express).
Цена пилота
5 млн. долларов и четыре года нужно для подготовки пилота реактивного истребителя. Чтобы оправдать такие подготовительные расходы, летчику необходимо, как минимум, шесть лет продуктивной службы. За этот период он должен получить квалификацию пилота первого класса, способного выполнять боевые задачи днем и ночью в простых и сложных метеоусловиях, применять все виду авиационного вооружения типа «воздух-воздух» и «воздух-земля». При этом после четырех лет из училища летчик обычно выходит пилотом третьего класса. Дальнейшее повышение мастерства проходит в строевых частях.
Около 80% стоимости подготовки пилота составляют расходы на обеспечение летной деятельности. Так, один вылет истребителя обходится в 4-5 тыс. долларов. Кроме цены топлива, в эту сумму входит привлечение значительного числа технического персонала, обслуживающей техники и оборудования. Если один полет длится в среднем 40 мин., то для годового налета хотя бы в 100 часов в год необходимо около 800 тыс. долларов «топливных» на каждого пилота. Применение авиационного вооружения – не менее затратная статья. Применение ракеты «воздух-воздух» средней дальности может стоить до 400 тыс. долларов. Отработка навыков с ме
нее грозным оружием стоит дешевле, но этим нужно заниматься чаще. Зарплата летчика и решение его социальных проблем в содержании государством летающей боевой единицы занимают менее 5%.
Захоплення на все життя
Під час нагородження чемпіонів України з картингу наприкінці 1996 року в Полтаві йому аплодували стоячи. Переможець у класі «Інтерконтиненталь» зробив щось надзвичайне, вигравши завдяки своїй впертості, силі волі. Луцький гонщик Ігор Ковальчук став першим, незважаючи на те, що виступав на старенькому радянському карті й мав великі проблеми зі здоров’ям. На деяких змаганнях його несли на руках, садили у карт – і він, інвалід війни, воїн-«афганець», нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу», вигравав.
-- Народився в Луцьку 13 липня 1965 року. У 1979 році батько зробив мені мопед. Згодом я пішов у секцію картингу, -- згадує Ігор Ковальчук. – У той час неможливо було одразу сісти на карт. Давали надію на світле майбутнє – колись покатаєшся. А до цього – прибираєш сміття і миєш карти. Тільки через рік помітили, що я постійно сиджу в секції, заковтнув цей «наркотик». Тоді старші хлопці з тренером підготували мені карт. На двигуні «Ява-50» виграв перші обласні змагання. Поїхав на чемпіонат України – і був другим. Став кандидатом у майстри спорту в 15 років. Це тоді означало дуже багато. Потім у мене було ще багато досягнень на зональних змаганнях. Сло
вом, почалося картингове життя.
У 1984 році пішов в армію і потрапив до Афганістану, в 3-й гірський батальйон. Брав участь у 15 бойових виходах. Там діяв неписаний закон: «Сам погибай, а товарища выручай». Багато разів і мене рятували. Хоча у такі моменти над цим не замислюєшся. Одного разу шестеро людей могли загинути через кулеметника, якого ніхто не бачив. Я його помітив, перебіг через мінне поле, бо з того місця, де стояв, стріляти не міг. Прибіг, вистрілив, збив його – ніхто навіть не зрозумів, що сталося. Повертаюся – а під ногами італійська міна... Відчув сильний поштовх. Оговтався – стою на ногах, дзвін у вухах. Мене витягли звідти, і тільки дивом більше ніхто не підір<
->вався. Я втратив багато крові, пережив дві клінічні смерті, смерті ампутували ногу. І другу мали відрізати, але врятували, робили сім операцій.
Коли прийшов з армії, спорт для мене став закритою темою, але маю таку вдачу – завжди мушу доводити щось самому собі. І я таки почав виступати у картингу, але з чужими документами – інакше б мене не допустили.
-- І одразу стали переможцем?
-- У 1995 році почалися змагання за новими міжнародними правилами. Так склалося, що на той момент у мене був необхідний мінімум грошей для придбання старенького двигуна, комплекту шин. З цим почав виступати. Наступного сезону у цьому класі з’явилися нові суперники – полтавчани закупили фірмові карти. Ми і фізично, і психологічно готувалися до дух серйозної боротьби. Тоді у мене був радянський «КС» 1990 року випуску. Першим фінішував через раз, через два, або був призером. Виступав стабільно, і вже на десятому етапі з п’ятнадцяти набрав стільки очок, що міг просто кататися. Так я став чемпіоном України.
-- Чому вирішили щось собі доводити саме у картингу?
-- Я буквально ним жив. Ні для кого не секрет, що «афганці» -- люди неврівноважені. В Афганістані мене розкрутили як маховик. Служив у роті п’ятнадцятихвилинної готовності, ми спали чотири години на добу, постійно виходили на завдання, перебували у дуже напруженому стані. Цей стан залишився і після війни. А картинг став гальмом, яке допомогло мені зупинитися. Чимало «афганців» через депресію закінчили життя самогубством. А мені вдалося стримати себе картингом. Я поставив перед собою неймовірні завдання, тому доводилося важко працювати. Головне: картинг – це те, до чого в мене лежить душа.
-- Ваш син сам хотів займатися цим видом спорту чи це ваша ініціатива?
-- Він взагалі нічого не хотів, Сергій за гороскопом риба, був надзвичайно мовчазний – слова з нього не витягнеш. Колись пробував їздити, але йому не сподобалося. Через деякий час я в нього випадково спитав, чи не хоче спробувати знову. Погодився. У 1997 році він їздив статистом. Можливо, це моя помилка. Двигун – саморобний, під лаштований під мене як професіонала. Тому спочатку хлопець не міг досягти якогось рівня. Але коли на другому етапі 1998 року Сергій по снігу випередив іменитих гонщиків на цілу пряму – це було видовище.
Син став чемпіоном України в 1998, 2000, 2002 роках. Зараз він очолює гурток при «Школі пілотів», який створений клубом «Волинь-Карт» спільно з міською радою. Вихованці Сергія П. Тітяєв, В. Голота, І. Поліщук у цьому сезоні завоювали 14 призових місць, що говорить про хорошу підготовку спортсменів. Але основним нашим завданням є загальна технічна підготовка дітей, які з різних причин не мають змоги брати участь у змаганнях. Я проводжу постійно клубні змагання, і призери великих стартів не завжди тут стають найкращими. Також у клубі є певні нормативи, подібні до колишніх ГПО, ми заохочуємо дітей до занять спортом, і найкращі отримують право
більше їздити на тренуваннях.
Я дуже здружився з сином, ми стали єдиною командо. Без картингу цього не було б.
Нещодавно у Луцьку відбувся третій етап першості України з картингу, в якому взяли участь 12 команд західного регіону. Від Луцька виступала команда клубу «Волинь-Карт-ЦНТО» (директор – Ігор Вікторович Ковальчук, інвалід війни в Афганістані другої групи). Першими на фініші були лучани Павло Тітяєв, Валерій Голота і Сергій Ковальчук. А ветеран клубу – учасник бойових дій в Афганістані 45-річний Олександр Шабунін став третім у класі машин ІСА.
Змагання ці відбулися під патронатом Волинської обласної організації УСВА. На церемонії відкриття медалями №20 років виведення військ з Афганістану» були нагороджені І. В. Ковальчук і П. П. Гоцалюк. Усі учасники (наймолодшому – 3,5 роки, а найстаршому – 58) були заохочені.
Фінал першості України з картингу відбудеться 6 вересня у Києві. І, незважаючи на фінансові труднощі, лучани сподіваються, що їхня команда зможе поїхати в столицю і зайняти призові місця.
Григорій ПАВЛОВИЧ,
голова Волинської обласної організації УСВА.
Ігор КОВАЛЬЧУК зі своїми вихованцями.
Их породил Афганистан
Недавно в гости к воину-интернационалисту феодосийцу Виктору Антилогову приезжали его однополчане Александр Кузнецов и Вячеслав Сиво.
В свое время Виктор Антилогов был призван в Вооруженные Силы СССР. Благодаря своей спортивной подготовке, он попал в десантные войска, и после учебки по специальности «наводчик-оператор» был направлен для прохождения дальнейшей воинской службы в Афганистан. Это был 1981 год.
-- Прибыл служить я в 317-й парашютно-десантный полк. Меня зачислили в третью роту, где в то время командиром был Вячеслав Владимирович Сивко, тогда еще старший лейтенант, -- вспоминает Виктор Николаевич. – Начались армейские будни. В ходе военных операций мы уничтожали банд формирования.
Рассказывая о своей боевой юности, Виктор Николаевич заметно волновался. Он вспоминал, насколько тяжелыми были бои, в которых он нередко терял товарищей. В одном из таких сражений в декабре 1982 года был тяжело ранен и он сам. Награжден медалью «За отвагу».
Началась гражданская жизнь, полная разнообразных событий и впечатлений. Но боль Афганистана не затихала в сердце солдата. А недавно Виктору Антилогову пришла весточка от боевых товарищей.
-- Нашелся мой однополчанин – Александр Кузнецов. Именно он вынес меня раненого с поля боя. Я пригласил его в гости. Какая же это была встреча!
Чувства переполняли его. Ведь друг, вынесши тебя изпод огня противника, становится навеки родным человеком. Так получилось, что некогда великая страна развалилась на части, разделив людей границами. Жизненные перипетии годами не позволяли увидеться боевым товарищам. После 26-летнего перерыва им не хватало 24 часов в сутках, чтобы наговориться.
Бойцы 3-й роты 317-го парашютно-десантного полка организовали встречу в Черкассах. В ней принял участие и командир, что стало большой радостью для всех. После встречи Виктор Антилогов пригласил своих боевых товарищей в Феодосию. Александр Кузнецов живет сегодня в Йошкар-Оле. После Афганистана он несколько лет служил в ОМОНе и в звании майора вышел в отставку. Рассказывая о встрече с однополчанами, он не скрывал волнения:
-- Меня с Витей Антилоговым разлучила война. Так получилось, что из Афганистана его увезли в госпиталь, я много лет искал его. Наша встреча стала возможной лишь благодаря Интернету. Были счастливы, что нам представилась возможность вновь увидеться. И после Черкасс я приехал в Феодосию посмотреть, как живет мой друг в мирное время. Мы помним всех своих однополчан молодыми, отважными, готовыми отдать жизнь друг за друга. Такими все и остались. Я хочу, чтобы все ребята жили долго и счастливо! Теперь, когда мы нашли друг друга, не потеряемся ни за что!
Воины-интернационалисты несколько раз упоминали имя своего боевого командира. Тогда еще молоденький старлей Вячеслав Сивко сумел сплотить бойцов роты, максимально сохранить их жизни. Видимо, именно за это и любят они его, ласково называя батей. Сегодня Вячеслав Владимирович Сивко – полковник запаса Воздушно-десантных войск, Герой России, вице-президент Российской ассоциации Героев, член общественного совета Москвы, ведет активную общественно-патриотическую работу. За плечами Вячеслава Владимировича огромный опыт службы, сотни успешно проведенных военных операций, за одну из которых ему прис
воено высокое звание Героя России. Своей главной задачей Вячеслав Сивко считал сохранение жизней солдат вверенного ему подразделения при максимально точном выполнении задачи. И это ему удавалось.
Теперь боевые товарищи собираются встречаться почаще.
Ирина ГАНИНА.
Хмельницька область
Наші дороги були нелегкі
23 лютого 1986 року в місті Старокостянтинові та районі розпочала свою діяльність наша організація. Її основу складають колишні військовослужбовці 168-го винищувального ордена Суворова ІІІ ступеня авіаційного полку (базування полку було на двох аеродромах: у Баграмі й Шинданті). Командиром полку був полковник, а нині генерал-майор Володимир Олександрович Алексеєв. З 17 серпня 1987 по 1 вересня 1988 року полк у складі двох авіаційних ескадрилій, управління, ТЕЧ виконував бойові завдання в Республіці Афганістан. Здійснено 10650 бойових вильотів, скинуто на ворога більше 7 тисяч тонн бомб різного калібру.
За виконання бойових завдань 286 військовослужбовців полку нагороджено орденами і медалями, а 8 льотчиків нагороджено трьома бойовими орденами (підполковники В. І. Шегай, В. О. Брижов, П. М. Провоторов, В. Д. Кліменко, В. А. Золотарьов, А. А. Язон, В. Д. Масленніков, майор В. В. Баранов). Особовий склад брав активну участь в спецопераціях «Магістраль», «Памір», «Тропа».
У Старокостянтинові в Гарнізонному будинку офіцерів створено музей воїнів-«афганців», що відкрився 2 листопада 2001 року. Його створено на членські внески членів організації і благодійні кошти спонсорів.
660 синів і і дочок Старокостянтинівщини пройшли крізь афганське пекло. Сотні військовослужбовців виконували свій інтернаціональний обов’язок на території інших держав.
Щороку в Старокостянтинові проводиться волейбольний турнір пам’яті вчителя фізичної культури В. Є. Скринського. У селі Самчики став традиційним волейбольний турнір пам’яті героя-«афганця» Олександра Миколайовича Фурмана. 1996 року відкрито пам’ятник загиблим воїнам-«афганцям» міста і району: Козачку Г. П., Гуцалюку В. І., Фурману О. М., Палію Г. Д., Кудіненку П. В., Маковецькому О. С. У селах району іменами героїв вулиці названо.
В останні роки робота організації значно покращилась. За допомогою керівників обласної організації про неї створено документальний фільм. 10 жовтня 2008 року в селі Самчики встановлено пам’ятник на вулиці, названій на честь героя-«афганця» Олександра Фурмана.
У Старокостянтинові в приміщенні Гарнізонного будинку культури днями відбулась презентація книги поетеси Альбіни Беззуб «Дорогами Афганістану». На зустріч були запрошені керівники міста і району, представники засобів масової інформації, ветерани війни і праці, учасники бойових дій в Афганістані та на території інших держав, друзі поетеси.
З вступним словом виступив голова районної організації воїнів-інтернаціоналістів В. М. Перепічка. Він наголосив, що поетеса написала вірші так, ніби сама були свідком тих страшних подій.
У заходах взяли участь члени хору «Ветеран» районного будинку культури, які співали пісні на вірші поетеси, звучали вірші Альбіни Беззуб.
Гоолова Старокостянтинівської районної організації воїнів-інтернаціоналістів В. М. Перепічка надав поетесі благодійну допомогу від організації і Президії УСВА, вручив медаль «За громадянську мужність».
В. ПЕРЕПІЧКА,
голова Старокостянтинівської районної організації воїнів-інтернаціоналістів.
Із поетичного зошита
Альбіна БЕЗЗУБ
Останній лист до мами
Присвячено матері покійного афганця Левандовській Марії Купріянівні
Мамо! Рідна! Облиш всі тривоги.
І не плач! Я благаю: не плач.
Я пишу тобі лист із дороги,
А за почерк мені ти пробач.
Не плач, мамочко! Дуже прохаю.
Якщо той раз я вижить зумів.
То й на цей раз вернусь, я гадаю,
В рідний край з краю гір і пісків.
Бережи себе, люба матусю!
І не плач, взявши в руки листок.
Ти лиш вір, що я справді вернуся.
Мені випав щасливий квиток.
Ти пробач, що поводився дивно,
Що я мало про що говорив.
Що лиш пісню співав я надривно
І, можливо, занадто вже пив...
Я не хочу гадати, що буде,
Бо життя моє в Божих руках.
Небезпека чекає там всюди,
Але я відганяю цей страх!
І за що мені нести цю ношу?
І чому на душі гіркота?
Ти не плач тільки, мамо! Я прошу.
Я закінчую свого листа.
На адресу стару не пиши ти,
Бо листи не застануть мене.
Боже, мамо! Як хочеться жити!
Вір, що куля мене обмине.
Я цілую тебе, мамо мила!
Пам’ятай же слова мої ці:
Я вернусь – і ніяка вже сила
Не розлучить нас в цьому житті.
От і все. Я уже вирушаю.
Прощавай! Прощавай! Прощавай!
Моя рідна! Не плач! Я благаю!
Не сумуй. І на мене чекай.
Як і всі, я прямую за обрій,
На піску залишаючи слід.
Ти не плач! В мене все буде добре.
Я люблю тебе. Син Леонід.
Думаю про тебе
Присвячую покійному чоловіку Олександру Денисюку.
Терзав тебе в свій час Афганістан.
А смерть догнала тут, на Україні.
Я відчуваю біль всіх твоїх ран!
Болять вони в душі моїй і нині...
Куди пішов ти? Де твої сліди?
Не ваблять мене погляди чужі.
Душа моя – пустеля без води...
Нема там щастя – тільки міражі.
15 лютого
Особовому складу 168-го винищувального ордена Суворова авіаційного полку.
Відмітить полк наш бойовий
Цю неповторну дату.
Відомий шлях його важкий
І асу, і солдату.
Полка відважнії сини
В боях здобули шану.
Ввійшли в історію вони
Крізь полум’я Афгану.
Часто здіймались літаки
В тривожні перегони.
І з неба падали зірки
Пілотам на погони.
Без втрат полк вистояти зміг
У тім смертельнім вирі.
І з неба падав білий сніг
На скроні командирів.
О, побратими бойові!
Афгані не забувайте!
Шляхи минулі та нові
В своїм полку єднайте.
Я вернувся з війни
Я вернувся з війни – ніби з пекла до раю!
Ніби з темряви в світло, у життя вічний сад.
Я вернувся живий, та багато, я знаю,
Бойових побратимів не вернулось назад...
Я вернувся живий, та не відаю спокою
У буденнім житті, у розмірених днях.
І ночами безсонними за рікою широкою
Тіні друзів загиблих знов виходять на шлях.
І проходять вони молоді і красиві.
І очима незрячими спопеляють мене...
Я вернувся з війни. Мої скроні вже сиві.
Їм життя, мені – юність вже ніхто не верне.
Я вернувся живий із останнього бою.
Не дивує нікого вже моя сивина.
Але гуркіт гарматний вже луна за спиною.
Не закінчилась тишею іще жодна війна...
Підростають сини і літа відлітають.
І щороку справляє своє свято весна!..
Я вернувся з війни і всім серцем бажаю,
Щоб була це остання на планеті війна!!!
Незабутнє
Присвячено всім кого торкнулась афганська трагедія.
Хоч рік мине, хоч років десять,
Хоч півстоліття, півжиття...
Хіба у пам’яті зітреться
Колись трагедія оця?
І як це горе розказати?
Знайти біди причину?
Хіба забуде якась мати
«Афганця»-сина, що загинув?
Не поверне ніщо дитини:
Ні пісні сум, ні плач вірша...
Лиш серце рветься на частини
І розлітається душа!
Хіба забуде якийсь воїн,
Як хоронив товаришів?
Хіба знесе весняна повінь
Жахливу дійсність тих часів?
Діти ростуть не для війни
Присвячено дітям афганців
Не грайте, діти, в війни. Ні!
Війна – це не забава.
Це важка праця день при дні:
І піт, і кров, і слава...
Афганські дочки і сини,
Хай мирні сни вам сняться!
Діти ростуть не для війни,
А для добра і щастя.
Монолог інваліда-афганця
Присвячено моєму покійному чоловіку Денисюку Олександру
Скажи, чия у тім вина?
І завинив я перед ким,
Що душу зранила війна
І очі виїв чорний дим?
Чиє безжалісне перо
Надії чисті перетнуло,
А світ пітьмою затягло
І все життя перевернуло?
Серед розлук, серед тривог
Минають дні, згасають сни...
Чи ж є такий несплатний борг?
За що цей біль після війни?
Так, я живий. Я в домі отчім.
Я з часом справлюся з бідою.
Та хто загляне мені в очі.
І в душу, зранену війною?...
Афгані мене не відпускає
Роки пройшли, як день один.
Злетіли дні, мов листя з саду.
Ще не дожив я до сивин,
А півжиття уже позаду.
Ще не сходив я всіх доріг,
Які призначено Всевишнім.
В житті себе я переміг,
Крізь сто смертей пройшов – і вижив.
А на війні – як на війні:
Там піт і кров, і пісня поряд.
Роками там здаються дні,
А все життя – миттєвий спогад...
Давно живу своїм життям.
Маю сім’ю, роботу маю.
А пам’ять там і серце там –
Афгані мене не відпускає.
А час летить, мов білий птах,
Крилом своїм мене торкає.
Усе минає, тільки в снах
Афгані мене не відпускає...
Рівненська область
Головне – воля до перемоги
У селі Поляни Березнівського району відбувся ХХІІ обласний турнір з волейболу серед ветеранів війни в Афганістані, присвячений пам’яті воїна-інтернаціоналіста Івана Холода.
Іван Холод героїчно загинув 11 травня 1980 року в провінції Кунар при проведенні бойової операції. Він був працьовитим, чуйним і привітним юнаком, любив спорт, допомагав іншим – таким його запам’ятали односельці.
16 районних і міських організацій ветеранів війни в Афганістані делегували свої команди для участі у турнірі. Розпочався він панахидою по загиблих в Афганській війні. Урочистий мітинг відкрила Раїса Миколаївна Ковальчук – голова Полянської сільської ради. Голова Березнівської районної держадміністрації Володимир Кузьмович Іванов говорив про мужність і відвагу, вірність присязі наших земляків, які виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Голова Рівненської обласної організації УСВА Микола Панавоич Ражик і голова Березнівської районної організації УСВА Іван Іван
ович Попач подякували учасникам турніру за пам’ять, яку несуть вони у своєму серці, і щороку знаходять час, щоб вшанувати полеглих бойових побратимів. Місцеві школярі підготували невеличку виставу для учасників турніру і вручили їм хліб-сіль.
Команди показали високу спортивну майстерність і волю до перемоги. Особливо напруженими були поєдинки фіналістів. Перше місце виборола команда Корецького району, на другому – команда Рокитнівського району, на третьому – Сарненського. Переможці нагороджені дипломами і кубками, учасники – грамотами і цінними призами, а діти учасників бойових дій, які брали участь у турнірі нагороджені спеціальними призами. Молодіжній команді села Поляни вручено грамоти і волейбольні м’ячі.
Учасників турніру своїм виступом порадував гурт «Пам’ять» з Кузнецовська. Прозвучали пісні на афганську тематику, популярні сучасні й народні композиції.
Вшановано пам’ять загиблих в Афганістані, привернуто увагу до сьогоднішніх проблем учасників бойових дій та проведено роботу з військово-патріотичного виховання молоді на прикладах героїзму воїнів-інтернаціоналістів.
Микола РАЖИК,
голова Рівненської обласної організації УСВА.
|
