|
Автономная Республика Крым
Крымчанам, погибшим в Афганистане
В поселке Красногвардейское торжественно открыт памятник «Ветеранам Афганской и других локальных войн». Инициатива его создания принадлежит местной организации Украинского Союза ветеранов Афганистана, ее под-держали местные власти и предприниматели поселка и Красногвардейского района.
УЧАСТИЕ в открытии памятника приняли руководители ветеранских «афганских» организаций из Симферополя, Феодосии, Алушты, Бахчисарая, Нижнегорского, Джанкоя и других районов Крыма, представители местных органов власти.
По словам председателя Севастопольской городской государственной администрации, главы Крымской организации Украинского Союза ветеранов Афганистана Сергея Куницына, «братство ветеранов Афганской войны никогда не забывает своих боевых товарищей, погибших при выполнении интернационального долга». По инициативе КРО УСВА в большинстве городов и районов Крыма уже установлены памятники воинам-интернационалистам, на школах и других учебных заведениях установлены памятные доски в честь погибших выпускников.
В Симферополе к 20-й годовщине вывода советских войск из Афганистана был открыт обновленный сквер у мемориала «Крымчанам, погибшим в Афганистане», оказывается материальная и другая посильная помощь семьям погибших и инвалидам.
«Память о тех нелегких годах, погибших товарищах навсегда останется в наших сердцах. Дай Бог, чтобы мы, ветераны Афганистана, были последними ветеранами, той последней войны, которая завершилась двадцать лет назад», — отметил Сергей Куницын и вручил большой группе активистов — воинов-интернационалистов Красногвардейского района, представителям местной власти, участвовавшим в создании и открытии памятника, награды и знаки отличия Крымской республиканской организации УСВА.
Сергей ПАВЛИВ,
руководитель пресс-службы КРО УСВА.
Херсонська область
Назавжди у душі і в серці
У День Незалежності України в селищі Брилівка Цюрупинського району відбулося відкриття пам’ятного знака на честь воїнів Херсонщини, загиблих в Афганістані. У заходах взяли участь голова Херсонської обласної організації УСВА В. П. Столяр і воїни-«афганці» області.
У Брилівці, де проживають де сятеро учасників бойових дій в Афганістані та восьмеро — в інших країнах, активно діє місцевий осередок воїнів-інтернаціоналістів, який очолює колишній офіцер Микола Коваленко. З його ініціативи, за підтримки Брилівського селищного голови Миколи Селівестровича Швайковського і майже всіх місцевих мешканців було виготовлено цей меморіальний знак.
Перед відкриттям пам’ятника на площі біля Будинку культури зібралося дуже багато людей. Брилівчани підготували виставку квітів «Усі квіти землі моєї — тобі, воїне-інтернаціоналісте!». У конкурсі взяли участь майже всі підприємства та організації селища, а найкращі композиції — «Дзвони Афганістану», «Афганістан болить в душі моїй і серці» та інші відзначені призами.
Після урочистого відкриття пам’ятника учасники бойових дій були нагороджені ювілейними медалями, грамотами і подяками УСВА. Тут же, на площі, відбувся концерт, на якому виступили і школярі, і воїни-«афганці», і ветерани війни та праці.
І гостям і брилівчанам запам’яталися вірші місцевої жительки, ветерана праці Віри Олексіївни Курамшиної «Землякам-«афганцям».
Руслан ТЕРЕЩЕНКО,
керівник прес-служби
ХОО УСВА.
Землякам-«афганцям»
Вдивляюсь у ваші
задумливі лагідні лиця,
Вслухаюся в тихі
та стримані ваші слова.
Душа захлинається криком:
— Ви, хлопці, кріпіться!
В житті, як відомо,
по правді не завжди бува.
Вас, друзі, тихцем від народу
в Афган відправляли
На захист чиїхось,
для нас невідомих ідей.
Вас рідні на подвиг воєнний
не благословляли,
Лиш в смутку безмірнім
щоденно чекали вістей.
А вам довелось в тій країні
пройти через пекло:
Стрілять і вбивати,
і друзів у битвах втрачать.
Війна є війна. Це жахливо,
жахливо й нестерпно!
Та треба і в пеклі було
все-таки виживать.
Коли ж вас прохають
детальніше щось розказати,
— Для чого? – на те не один
з вас отак відказав.
І я розумію мовчання
упертість затяту,
Бо так про війну
і мій батько покійний мовчав.
На ратному полі ви воїнську
честь не зганьбили.
Пройшли ви достойно
вогненні дороги трудні.
Ви кров’ю сердець
у далекім Афгані омили
Скорботної пам’яті
нинішні сонячні дні.
Віра КУРАМШИНА.
13 сентября – День танкистов
Танки наши быстры
Танковые (бронетанковые) войска — род сухопутных войск в вооруженных силах многих государств. Состоят из танковых подразделений, частей, соединений; кроме того, в их состав входят мотострелковые (механизированные), ракетные, артиллерийские, зенитные подразделения и части, а также инженерные, связи, автомобильные и другие подразделения и части специальных войск. Имеют на вооружении танки, самоходную артиллерию, бронетранспортеры, боевые машины пехоты, вертолеты и другую технику.
Танковые войска обладают большой огневой мощью и ударной силой, высокой подвижностью и надежной броневой защитой. Действуя массированно на главных направлениях, они способны самостоятельно и во взаимодействии с другими родами войск преодолевать оборону противника, вести высокоманевренные боевые действия, продвигаться на большую глубину, уничтожать резервы противника, захватывать и удерживать важнейшие рубежи и обеспечивать стремительное достижение целей боя и операции. Мощная броня танков делает их относительно устойчивыми к воздействию огня артиллерии и поражающих факторов ядерного оружия, резко снижает степень поражения экипажа проникающей радиацией и позволяет вести успешные боевые действия в условиях применения противником ядерного оружия.
БОЕВАЯ история танков началась во время 1-й мировой войны в связи с необходимостью решить проблему прорыва позиционной обороны, оборудованной в инженерном отношении и насыщенной артиллерией, пулеметами и минометами. Впервые танки (32 машины) были использованы англичанами в операции на реке Сомма (1916). В 1917 году в районе Камбре английские войска применили массированно 378 танков. В ходе дальнейшего развития танки показали себя как новое перспективное средство, способное во взаимодействии с пехотой и артиллерией преодолевать позиционную оборону и развивать тактический успех в оперативный.
В советских Вооруженных Силах предшественником танковых войск были броневые силы, состоявшие из автобронеотрядов, основу которых составляли бронемашины и бронепоезда; собственных танков во время Гражданской войны страна еще не имела. В январе 1918 года был создан Совет броневых частей («Центро-бронь»), а в августе 1918 года — Центральное, а затем Главное броневое управление. В декабре 1920 года на вооружение Красной Армии стали поступать первые легкие советские танки Сормовского завода. С 1928 года началось производство танков МС-1 («малый, сопровождения»).
В 1929 году было создано Центральное управление механизации и моторизации РККА. Танки вошли в состав механизированных войск. В 1930 году в 1-й механизированной бригаде имелся танковый полк, насчитывавший 110 танков. В 1-м механизированном корпусе (1932) имелось свыше 500 танков. В 1932 году была основана Военная академия механизации и моторизации РККА (позднее — Военная академия бронетанковых войск им. Маршала Советского Союза Р. Я. Малиновского).
Советскими военными теоретиками (В. К. Триандафиллов, К. Б. Калиновский и др.) были разработаны основы боевого применения бронетанковых войск, предусматривавшие массированное использование танков на важнейших направлениях, во взаимодействии с другими родами войск. В середине 1930-х гг. это нашло свое отражение в теории глубокой операции и глубокого боя.
В 1931—1935 гг. на вооружение Красной Армии начали поступать легкие, средние, а затем и тяжелые танки различных типов. К началу 1936 года было создано 4 механизированных корпуса, 6 отдельных механизированных бригад, 6 отдельных танковых полков, 15 механизированных полков кавалерийских дивизий и значительное количество танковых батальонов и рот. Отдельные танковые батальоны в составе стрелковых дивизий предназначались для усиления стрелковых частей и соединений при прорыве обороны противника. Они должны были действовать вместе с пехотой, не отрываясь от нее на большое рас-стояние, и назывались танками непосредственной поддержки пехоты.
Создание механизированных и танковых частей положило начало новому роду войск, получившему наименование авто-бронетанковых войск; Центральное управление механизации и моторизации в 1937 году было переименовано в Автобронетанковое управление (позже — в Главное автобронетанковое управление). В 1938 году автобронетанковые войска получили некоторый боевой опыт у озера Хасан, а затем на реке Халхин-Гол (1939) и в советско-финляндской войне 1939—1940 гг. Исходя из полученного опыта, были разработаны и к 1940 году приняты на вооружение танки с более мощной броней и более мощным вооружением (средний танк Т-34 и тяжелый танк КВ).
В результате неудачно сложившегося для советских Вооруженных Сил начала войны механизированные корпуса после первых контрударов, значительно ослабивших наступательный порыв врага, вынуждены были совместно со стрелковыми войсками вести оборонительные сражения. Большие потери в танках в первые недели военных действий и невозможность быстрого их восстановления заставили советское командование использовать танки только во взаимодействии с пехотой, для действий из засад, повышения устойчивости боевых порядков стрелковых войск в обороне, для проведения частных контр-атак.
В результате принятых советским правительством мер по организации производства танков и героических усилий тружеников тыла количество танков в действующей армии быстро возрастало. Если на 1 декабря 1941 года было всего 1730 танков, то к 1 мая 1942-го стало 4065, а к ноябрю — 6014. Уже весной 1942 года оказалось возможным приступить к формированию танковых, а позже и механизированных корпусов. В декабре 1942 года авто-бронетанковые войска стали называться бронетанковыми и механизированными войсками; было образовано Управление командующего бронетанковыми и механизированными войсками и введена должность командующего бронетанковыми и механизированными войсками.
С 1943 года началось формирование танковых армий однородного состава; в танковых и механизированных корпусах было увеличено количество танков, включены самоходно-артиллерийские, минометные и зенитные части. К лету 1943 года уже было 5 танковых армий, имевших, как правило, 2 танковых и 1 механизированный корпус, и большое число отдельных танковых и механизированных корпусов. Танковый корпус насчитывал около 11 тыс. человек, 209 танков Т-34, 49 САУ, 152 орудия и миномета, свыше 1,2 тыс. автомашин; механизированный корпус — 16369 человек, 246 танков и САУ, 252 орудия и миномета.
Во всех крупных операциях Великой Отечественной войны бронетанковые и механизированные войска были ведущей силой и играли решающую роль в окружении и разгроме крупных группировок врага. Особенно большую роль они сыграли в Сталинградской (1942—1943) и Курской (1943) битвах, в Белорусской (1944), Ясско-Кишиневской (1944), Висло-Одерской (1945), Берлинской (1945) и других важнейших операциях.
После войны боевые возможности танковых войск в Вооруженных Силах СССР и других государств существенно расширились в результате внедрения более совершенных типов танков.
Одним из испытаний для танковых войск Вооруженных Сил СССР стала почти десятилетняя война в Афганистане. В ней использовались танки Т-54, Т-55, которые в дальнейшем были заменены на более современные Т-62 и Т-64 с более мощным двигателем и вооружением с усиленной броней от кумулятивных снарядов и мин.
Танковые войска в силу специфических условий горно-пустынной местности Афганистана активного участия в боевых действиях не принимали. Танковые батальоны входили в состав мотострелковых подраз- делений и использовались в основном для усиления охраны сторожевых застав, блок-постов, аэродромов, военных городков и баз советских войск. Также они участвовали в сопровождении и охране советских и афганских колонн с разными грузами, использовали их и для разминирования дорог.
Танковые войска — род Сухопутных войск, которые с честью и мужеством выполнили свой воинский долг в Рес- публике Афганистан. Тысячи воинов наг- раждены боевыми орденами и медалями, а 24 из них стали Героями Советского Союза. Один из них — наш земляк, млад- ший сержант Виктор Павлович Синицкий, механик-водитель боевой машины раз- граждения, который разминировал дороги путем подрыва мин, наезжая на них своей БМР и каждый раз рискуя жизнью. Этим он спас многих наших солдат и офицеров от неминуемой смерти. Только в одной операции по сопровождению наших войск под его машиной разорвалось шесть мин. Виктор Синицкий был контужен, но продолжил выполнять боевую задачу.
После развала Советского Союза каждая из бывших республик имеет в своем военном потенциале различные виды танков.
Украине досталось в наследство более трех тысяч танков разной модификации — это в основном танки Т-64БТ, Т-64БВ. Страна имеет неплохую базу машино- строительных заводов, и при надлежащем финансировании со стороны государства может строить и выпускать танки новых образцов и возможностей. За годы независимости на базе танка Т-64 были созданы танки «Булат» и «Оплот», которые ничем не уступают лучшим аналогам в мире.
По материалам Интернет-сайтов
Житомирская область
Поиск погибших продолжается
В поле возле села Сoколов Красноармейского района Житомирской области поисковики раскопали останки двух советских солдат. Они погибли в сорок первом, защищая Киев. Имена удалось установить благодаря сохранившимся капсулам.
Чувашу и азербайджанцу тогда было по двадцать лет. Семью одного из них удалось разыскать. Тарана Меликова приехала из Баку забрать прах своего дяди Зияфета Меликова, чтобы похоронить на родине. А вот чувашского солдата — Сергея Иванова — хоронят здесь, в братской могиле села Соколово. В 45-м парня искала мать — ее письма до сих пор хранятся в музее. Спустя шестьдесят с лишним лет участники поисковой экспедиции пытаются разыскать хоть кого-то из родни погибшего. В перезахоронении, которое состоялось 3 сентября, приняли участие местные жители, представители общественных организаций Украины и Азербайджана, воины-интернационалисты, ветераны Великой Отечественной войны.
Более 2,5 тысяч солдат погибли в июле 41-го, сдерживая наступление гитлеровцев на Киев. На этом поле — рассказывают старожилы — останки еще около сотни советских солдат. Местные жители своими силами раскопать их не могут.
— Они были расстреляны прямо здесь, на поле. Потом люди кто как мог закапывали погибших. Мы уже лет пять ищем, но нужно какае-то оборудование. Здесь больше 100 воинов полегли, — говорит Анатолий Колесник, сельский голова. Эти земли не засевают. Люди надеются, что поисковики помогут найти останки воинов и перезахоронить их со всеми почестями. В селе даже поля назвали в честь найденных ранее азербайджанского и русского солдат. А местная школа уже несколько лет носит имя грузинского героя.
Только в Житомирской области 22 таких братских могилы. В каждой — останки сотен солдат. Имена большинства — неизвестны. Но еще больше воинов до сих пор так и не найдены.
Светлана КУШНИРОВА.
Він так любив життя
Довідка «ТТ»
Добровольський Віктор Васильович народився 11 січня 1958 року в селі Сербичани Сокирянського району Чернівецької області. Українець.
У Збройних Силах — з серпня 1979 року. В Афганістані — з липня 1982 року.
Лейтенант Віктор Добровольський був начальником медичної служби полку. Проявив себе добре підготовленим, уважним військовим лікарем. Неодноразово брав участь у бойових операціях і супроводі автоколон.
22 липня 1983 року був тяжко поранений під час евакуації поранених солдат з поля бою. Помер у госпіталі 31 липня 1983 року.
За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
Похований в смт Окниця (Молдова), родина проживає в Чернігові.
У січні моєму батьку, Віктору Ва-сильовичу Добровольському, виповнився б 51 рік. Але вже 26 років у день його народження ми запалюємо свічки не на іменинному торті, а в церкві.
...З плину часу приходять до мене спогади дитинства. Можливо, я все так виразно пам’ятаю через те, що у мого татка був завжди з собою фотоапарат, яким він фіксував цікаві й яскраві епізоди з життя нашої сім’ї. Переглядаю знімки, на яких усміхаються молоді мої батьки і я, їхня крихітна донечка, неначе знову повертаюся в ті щасливі дні.
Чудовий весняний ліс. Ось і ми на галявині серед беріз сік збираємо, і я ретельно підставляю долоньки під живильні крапельки. А то якось по-дитячому схитрувала, поскаржившись, що мої ніжки стомилися і болять. Дужі таткові руки підхопили мене, і я опинилася на його плечах (хоча він ще й рюкзак ніс), себе вершницею почувала і задоволено згори «коника» підганяла.
А хіба можна забути наш єдиний сімейний відпочинок в Євпаторії, коли татко прибув у відпустку з Афганістану? Він там відпустив собі вуса, які я частенько смикала: чи, бува, не приклеєні? Тоді ми ледве випросили у мами дозвіл, щоб покататися на атракціонах. Батько міцно тримав мене і повторював, щоб я нічого не боялася. Справді, поряд з ним мені було зовсім не страшно.
Скільки таких теплих і сонячних сторінок споминів зберігає моя пам’ять… І мама завжди розповідає про татка з гордістю і ніжністю. Про його цілеспрямованість, доброту, порядність, готовність допомогти людям у будь-яку хвилину. А як він захоплювався спортом: мав розряд з самбо, займався важкою атлетикою, мотоспортом, альпінізмом (тричі взимку разом з друзями піднімався на Говерлу!). До того ж, веселий і компанійський, охоче виїздив з хлопцями на риболовлю і радував нас щедрим уловом.
У дитинстві й юності я так любила слухати, як мама вкотре переповідала історію їх зворушливої дружби і кохання. Вони навчалися в одній школі, тільки татко був на клас старшим. Сумлінний учень, він неодноразово ставав переможцем республіканських олімпіад з фізики, а коли вступив до Чернівецького медичного інституту, брав участь у студентських наукових конференціях. Після закінчення третього курсу (відразу після їхнього з мамою весілля) татко перевівся до вузу в Саратові, де і продовжив навчання на військово-медичному факультеті. Згодом і я народилася. Мама весь час згадує, як він на «відмінно» справлявся з сімейними обов’язками.
Потім ми опинилися в Гончарівському, що поблизу Чернігова, адже сюди татко отримав направлення. Більше року наша сім’я прожила в цьому військовому містечку, і у моїх молодих батьків з’явилося багато хороших друзів. Та невдовзі таткову долю перетнув Афганістан. Як ми чекали листів, написаних рідною рукою! А в липні 1983 року чорна звістка постукала у двері нашого дому...
Ось уже 26 років його немає поруч з нами, але таткову підтримку і турботу ми у нашій невеликій родині відчуваємо постійно. Чи це матеріальна допомога від адміністрації, спілки ветеранів Афганістану та інших організацій. Або ж моральна підтримка батьків загиблих «афганців», особливо Лариси Олександрівни Кожар, яка, тамуючи свій біль, щедро дарує материнське тепло і увагу кожному з нас. І батьківська турбота багатьох-багатьох «афганців», котрі, дякуючи Богу, повернулися живими. Це немов невидима ниточка, яка з’єднує всіх, хто втратив найдорожчих людей на тій війні. І завдяки пам’яті ми стаємо рідними.
Я не знаю, що відіграло головну роль у моєму виборі професії: прагнення, мрія, гени? Мабуть, все разом. Спочатку було Чернігівське медичне училище, згодом — університет імені Богомольця, тепер — аспірантура. Мені б дуже хотілося, щоб татко пишався мною.
У сьогоднішньому вирі стільки труднощів виникає, що не відаєш, як їх подолати. І тоді я подумки звертаюся до батька за розрадою — у неймовірно тяжкі хвилини в моїй душі звучить його голос: «Нічого не бійся...». І це мені допомагає вистояти. Я переконана, що всі ці роки він був поруч зі мною. І я вірю, що так буде завжди. Адже нитка Пам’яті не може обірватися, тому що ми її міцно тримаємо.
Нитка Пам’яті — це неначе великий міст між всіма загиблими і всіма нами. З роками це стає відчутнішим. Недавно я приїхала додому — якась невидима сила змусила мене відвідати місто таткової студентської юності. У Чернівцях залишилися найкращі друзі моїх молодих батьків — і мої також. Подружжя Камінських — колеги мого татка, а глава сімейства теж пройшов Афганістан. Вони не просто друзі, котрі шанують пам’ять про мого батька, вони рідні й дорогі люди, яким не байдужа моя доля.
Трапляється в житті, коли опиняєшся в такому становищі, з якого, здається, і вибратися неможливо. І тоді поруч з тобою з’являються люди, які і плече надійне підставлять, і допоможуть. І неодмінно в цей час звідкись пролунає найрідніший голос: «Ти не бійся, донечко, все вийде...».
Це і є та ниточка, яка ніколи не обірветься між батьком і мною. Завдяки людям, у чиїх серцях живе пам’ять і про мого батька, і про всіх, хто не повернувся з Афганістану. Завдяки цим небайдужим людям ми відчуваємо турботу і допомогу, та найголовніше — любов наших батьків.
Інеса ДОБРОВОЛЬСЬКА.
Хмельницька область
Край цього поля квіти не зів’януть…
РОДИНА Франчуків для спілчан уже давно стала майже рідною. Мама Михайла, Ганна Трохимівна, називає їх синами... І цього року, на 23-ті роковини з дня загибелі Михайла, у село завітала делегація воїнів-інтернаціоналістів. Шепетівчани зв’язалися з однополчанами Михайла Франчука із Миколаївщини, і з Первомайська приїхали бойові побратими — Василь Бурлаченко (в Афганістані — рядовий, нині старший прапорщик запасу), Володимир Постовітенко (старший прапорщик запасу) і Олександр Чумак, активний учасник «афганських» концертів. Із селища Ратне, що на Волині, прибув офіцер Ярослав Находа. А ключовою фігурою делегації став Володимир Корнійчук, старший прапорщик, який того трагічного дня, 27 липня 1986 року, був поруч з Михайлом у кишлаку Кунсаф провінції Газні…
Дуже коротка біографія у Михайла Франчука. Народився у селі Жолудках 27 липня 1967 року. Навчався у Новичівській середній школі. Закінчив Полонське ПТУ, працював у рідному колгоспі, де його нагородили Почесною грамотою і грошовою премією за сумлінну працю. У жовтні 1985 року був призваний на військову службу. П’ять місяців був на підготовці операторів-навідників у Чирчику. У квітні 1986 року прибув у Афганістан, де й зустрів свій останній день народження, який, за вироком долі, став днем смерті... Посмертно воїна було нагороджено орденом Червоної Зірки.
27 липня бойові побратими знов приїхали до обеліска, який стоїть при в’їзді в село, край іменного поля Михайла Франчука. Воїни-інтернаціоналісти вклонилися пам’ятнику і поклали до підніжжя квіти.
На порозі хати їх зустріли: мама воїна, Ганна Трохимівна, батько Іван Степанович, сестра Галина Іванівна, брат Володимир Іванович, четверо племінників — Дмитро і три Михайли (усі названі на честь дядька).
Для Володимира Дмитровича Корнійчука ця зустріч була особливо хвилюючою. Адже саме він привіз тоді, 1986-го, цинкову домовину з тілом Михайла.
— 27 липня наш батальйон отримав наказ увійти в кишлак на БМП. Бойова операція розпочалася о 4-й ранку, і через кілька годин одну з бойових машин підірвали. Саме у ній загинув Михайло. Ми танком відтягували БМП з місця вибуху, щоб тіла воїнів не дісталися душманам. Увечері на вертольоті Мі-8 ми вилетіли у Кабул. Того разу на «чорному тюльпані» везли 9 цинкових трун, – згадує Володимир Дмитрович.
У місцевому клубі відбувся вечір пам’яті земляка. А далі усі вирушили на кладовище, на могилу Михайла, де поклали квіти, бойові побратими виконали кілька «афганських» пісень.
Того дня ветерани Афганістану також провели зустрічі з солдатами місцевих військових частин. Молоді воїни захоплено слухали розповіді про нелегкі армійські будні в Афганістані та пісні у виконанні воїнів-інтернаціоналістів.
Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської спілки
ветеранів Афганістану.
Черкаська область
Естафета поколінь патріотів
Уже вшосте на Черкащині відбувся обласний фестиваль патріотичної пісні «Пам’ять поколінь» серед учнів 26 професійно-технічних навчальних закладів. Його організатори — головне управління освіти і науки облдержадміністрації, обласний навчально-методичний центр професійно-технічної освіти і Уманська міськрайонна організація Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Фестиваль слугує формуванню патріотичних почуттів до героїки минулого, виявленню і розкриттю творчих здібностей учнівської молоді, надає їй можливість реалізувати свій творчий потенціал. Щороку він проводиться за підтримки Уманського міського голови Юрія Бодрова.
Як правило, до участі в конкурсі запрошуються хорові, вокальні, хореографічні колективи, фольклорні групи, ансамблі, солісти-вокалісти, дуети, тріо, інструментальні ансамблі, до складу яких входять лише юнаки й дівчата з професійно-технічних навчальних закладів області. Юні артисти представляють на конкурс твори патріотичної спрямованості, пісні воєнних років, сучасні композиції та вірші, які за змістом розкривають любов до Батьківщини, матері, проблеми Афганістану й Чорнобиля. Учасники мають змогу продемонструвати свій творчий потенціал, ефективність роботи керівників гуртків, презентувати свій навчальний заклад.
Зазвичай фестиваль проводиться у два етапи: спочатку — відбірковий, який проводиться на базі обласного навчально-методичного центру професійно-технічної освіти, і другий — гала-концерт лауреатів. Журі визначає переможців у номінаціях: «Бардівська пісня», «Патріотична пісня», «Власний твір», «Приз журі», «Кращий дебют», «Приз глядацьких симпатій», «Приз від спонсора», які нагороджуються дипломами лауреатів і призами.
Нинішнього року гала-концерт відбувся в міському Будинку культури і засвідчив, яка багата юними талантами наша черкаська земля. Свою творчість численним глядачам дарувала обдарована молодь Жашківського ПТУ №38, центру підготовки та перепідготовки робітничих кадрів міста Сміла, Монастирищенського ПТУ №25, Ватутінського ПТУ №2, ПТУ №31 селища Буки, Черкаського професійного ліцею переробної промисловості, Черкаського професійного кулінарного ліцею, Степанецького професійного аграрного ліцею і, звичайно ж, Уманських професійного та аграрного ліцеїв. Це були музично-хореографічні композиції, інструментальні твори, вірші та пісні.
Незмінний почесний учасник фестивалю — уманчанин Володимир Троян, який нині є директором міського Будинку культури. Пісні у його виконанні завжди беруть за душу і «зривають» гучні аплодисменти глядачів. Охоче бере участь у фестивалі й уманська школярка Юля Майданюк, батько якої, Юрій Васильович, пройшов через страхіття Афганської війни. І цього року вона натхненно читала вірш про рідний край, червону калину, вітаючи тим самим батькових побратимів.
Це був барвистий і щирий фестиваль юних талантів, які шанують покоління, на долю яких випали важкі випробування воєнними лихоліттями.
Тетяна БОРОДИНСЬКА,
член Національної спілки журналістів України.
«Афганский» лексикон
С
Секретчик — ответственный за хранение секретных документов
Семьдесят шестой — самолет Ил-76
Сигара — неуправляемый реактивный снаряд
Сигналка — сигнальная мина
«Си-си» — голландский цитрусовый прохладительный напиток
Сказочник — журналист, писатель, прибывший в Афганистан за материалом для будущих публикаций
Скуриться — стать наркоманом
Сложняк — сложные метеорологические условия
Слон — танк
Служивый — старослужащий, опытный солдат
Смертник — гильза, в которую вкладывается записка с краткими сведениями о военнослужащем, необходимыми в случае его гибели
Смертники — военная команда, осуществляющая движение по заминированной местности без саперов
«Смерть на болоте» — сигареты «Охотничьи»
Снайперка — снайперская винтовка
Снять — уничтожить, вывести из строя
Солдатский телефон — новости, распространяемые в среде военнослужащих
Соляра — военнослужащие наземных родов войск
Сотка — орудие калибра 100 мм; последние сто дней срочной службы до увольнения в запас
Спальник — спальный мешок
Спарка — учебно-тренировочный самолет
Спасатель — специально оборудованный военно-транспортный самолет для транспортировки раненых
Спецназ — подразделение специального назначения
СПС — стационарный пункт для стрельбы
СПУ — самолетное переговорное устройство
Старик — старослужащий, солдат, прослуживший полтора года
Старлей — старший лейтенант
Ствольники — артиллеристы
Стингер — переносной зенитно-ракетный комплекс американского производства, ПЗРК «Стингер»
Стукач — доносчик
Сухпай — сухой паек
Сын, сынок — солдат первых месяцев срочной службы
Т
Тащиться — пребывать в наркотическом опьянении; отдыхать, наслаждаться жизнью
Телега — официальный документ, пришедший из вышестоящей инстанции, в котором предполагается разобраться и доложить о принятых мерах; БТР или БМП
Тельник — тельняшка
Теплый Стан — место дислокации 181-го мотострелкового полка на окраине Кабула со стороны Чарикарской дороги
Точка — подразделение, расположенное в отрыве от основных сил; место постоянной дислокации подразделения, части
Транспортник — транспортный самолет
Трассер — свет трассирующего боеприпаса, используемого для целеуказания
Третий тост — тост за погибших
Трехсотый — раненный
Труба — истребитель-бомбардировщик серии МиГ; трубопроводы для транспортирования горючего
Трубить — служить в армии
Трясти — производить досмотр
Тюльпан — реактивная система залпового огня РС 30
Чернігівська область
Добром зігріте серце
Багато добрих справ зробив для людей народний депутат України Іван Куровський. Іван Іванович відгукнувся на звернення Козелецької районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану допомогти придбати такий потрібний для роботи комп’ютерний комплекс.
У Носівському районі народний депутат матеріально допоміг інвалідам-«афганцям» Юрію Кліщі з Носівки і Григорію Довгополу з Макіївки, родині Басових — на лікування доньки, а також посприяє в будівництві у Носівці пам’ятника загиблим в Афганістані воїнам. А для сім’ї Орлів з Червоного Колядина Ніжинського району він виділив гроші для придбання холодильника.
Лариса КОЖАР,
голова комітету сімей загиблих
військовослужбовців при Чернігівському
обласному відділенні УСВА.
Полтавська область
І знову довелося «воювати»
Три роки користувалися воїни-інтернаціоналісти Гадяцького району пільгами на проїзд в приміському і міжміському транспорті.
— З 1 липня керівники Гадяцької автостанції вирішили, що «афганці» повинні їздити по талонах. Вони посилаються на Постанову Кабінету Міністрів від 14 січня 2009 року. Але в ній нічого не сказано, що люди повинні бути позбавлені пільг, — обурюється голова районної організації воїнів-інтернаціоналістів Юрій Жердєв.
Керівники районної автостанції поруч з касами вивісили оголошення, що згідно з цією постановою пільговики можуть їхати тільки за талонами. Видані державою талони дають можливість проїзду тільки один раз на рік зі знижкою 50%. У ветеранів неодноразово виникає потреба їздити до Полтави, а інколи навіть і до Києва на медичне обстеження. «Афганці» попередили начальника районної автостанції, що будуть вимушені провести акції протесту біля обох підвладних їй автостанцій міста.
— Такого немає ніде по Україні. Навіть за талоном ми окремо платимо 10-відсотковий страховий збір. У Києві такого нема. Люди приїздять з села, щоб їхати в Полтаву, Київ чи Харків, розраховують на безкоштовний проїзд, а їм такий сюрприз. Талони з собою людина може й не взяти. У районі 250 пільговиків, усіх не попередиш,— каже Юрій Георгійович. — Начальник автостанції Катерина Бойко запевнила, що конфлікт вичерпано, але оголошення продовжують попереджувати пільговиків про користування талонами, і люди повинні оплачувати проїзд... Нас примушують звернутися до крайніх заходів і вийти на акцію протесту, — попереджає Юрій Жердєв.
І «афганці» провели акцію протесту біля автостанції. Воїни-інтернаціоналісти вимагали від начальника автостанції відмінити рішення про користування талонами на проїзд. Конфлікт тривав з початку липня. Біля кас обох гадяцьких автостанцій вивісили оголошення, в яких було написано, що колишні воїни мають право їздити в автобусах тільки за талонами. Тобто це поїздка раз на рік з 50-відсотковою знижкою. «Афганці» вимагали поновити пільги, згідно з якими проїзд безкоштовний і в необмеженій кількості. Після звернення голови районного об’єднання воїнів-інтернаціоналістів Юрія Жердєва до начальника автостанції Катерини Бойко талони начебто відмінили, але оголошення зняли тільки 20 липня і деяким пасажирам все ж таки пропонували їхати за талонами.
Колишні воїни зібралися біля автостанції з самого початку її робочого дня і попросили працівників повідомити про це Катерину Василівну. Година минула в чеканні. Бойко дісталася на роботу тільки після того, як учасники акції не випустили з автостанції автобус «Гадяч — Київ», який мав відправитись о 6-й ранку. Протестуючі вимагали віддати їм оголошення, які висіли поруч з касами. Катерина Василівна пояснила, що вона відправила їх в Полтаву. В результаті переговорів «афганці» домовились, що автостанція виплатить гроші за проїзд тим, хто їздив по талонах. Надалі пільгові категорії громадян користуватимуться заслуженими пільгами.
Наталія БОНДАР.
|
