Парад в кабуле
Своими воспоминаниями о последнем параде советских войск в Кабуле с читателями «ТТ» поделился заместитель командующего 40-й армии полковник запаса Николай Петрович МОТОРИН, который служил в Афганистане с июня 1986 по 15 февраля 1989 года.
ИЗ многих событий тех сложных, опасных и тяжелых лет вспоминается довольно неординарное событие – военный парад советских войск в Кабуле, состоявшийся 7 ноября 1988 года.
Раннее утро, представители советских гарнизонов выстроились на плацу напротив Дома офицеров Кабульского гарнизона. В парадном строю 11 коробок по 80 человек в каждой. Солнце начинает припекать, на небе – ни облачка.
На трибуне – почетные гости: Президент Афганистана Мухаммад Наджибулла, руководитель оперативной группировки МО СССР в Афганистане, Герой Советского Союза генерал армии Валентин Варенников, представители правительства и военачальники Республики Афганистан.
Ровно в 9 часов под звуки военного оркестра начался парад. Командовал им заместитель командующего 40-й армии по боевым генерал-лейтенант Николай Пищев, а принимал парад командующий 40-й армии, Герой Советского Союза генерал-лейтенант Борис Громов. Настроение у присутствующих было не совсем праздничным: продолжался вывод советских войск согласно Женевскому договору, в стране оставалось около 40 тысяч наших воинов, и все понимали, что этот военный парад будет последним.
После прохождения парадных коробок состоялся митинг, на котором многим солдатам и офицерам были вручены государственные награды. Был награжден и сам командующий 40-й армии. В этот день Б. В. Громову исполнилось 45 лет, и ему подарили старинный кинжал из булатной стали.
Выступившие на митинге афганские представители поблагодарили командование советских войск за долголетнее военное и гражданское сотрудничество и оказанную народу Афганистана помощь.
Уходя из Афганистана, Советская армия оставила в полной сохранности в 34 гарнизонах 184 военных благоустроенных городка с поликлиниками, столовыми, складами и всеми элементами жизнедеятельности.
В дальнейшем вместе с командармом 40-й Б. В. Громовым Николай Петрович Моторин руководил выводом наших войск из Афганистана. 15 февраля 1989 года в 10 часов 15 минут последней бронегруппой в составе 19 БТР они пересекли Государственную границу по знаменитому мосту «Дружба».
Из редакционной почты
Офицеры-ветераны достойны лучшего
Год тому назад, в декабре 2008-го, президент В. Ющенко в очередной раз проявил непонимание и безразличие к офицерам-«афганцам». Подписав Указ о принятии нового «Положення про проходження військової служби», он одним росчерком пера поставил в один ряд кадровых офицеров запаса и в отставке – участников боевых действий и офицеров запаса, окончивших военную кафедру гражданского ВУЗа в вопросе присвоения очередных воинских званий.
Мне довелось служить в Афганистане с октября 1987-го по январь 1989 года в группе советских военных советников и специалистов. Я прекрасно помню период вывода наших войск. Когда готовил к отправке в Союз свою служебную документацию, параллельно помогал упаковывать документы отдела кадров. Своими руками упаковывал кипы нереализованных наградных листов, на одном из них была косая надпись «недостаточно героизма, отказать».
Не за наградами мы ехали и летели в Афганистан, но до слез обидно было, когда боевому летчику подполковнику Валерию Власову, который на самолете Ан-32 возил при любых условиях по всем афганским «дырам и помойкам» высокопоставленных советских и афганских чиновников (вплоть до президента Наджибуллы), вручили вполне мирный орден «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР», а следом за ним бухгалтеру военторга – боевой орден Красной Звезды. Я уже не говорю о солдатах и сержантах. И таких примеров множество.
Нынешние правители Украины, клеймя и проклиная советское прошлое, поступают точно так же. Мы оказались слишком мелкими в их глазах, «маленькими українцями», чтобы лично поздравить ветеранов с 20-летием вывода войск, да к тому же и недостойны хотя бы морального поощрения в виде присвоения очередного воинского звания офицерам-ветеранам. Ведь служили мы в Советской армии, а не у Шухевича.
Прошу опубликовать мое обращение к начальнику Генерального штаба – Главнокомандующему Вооруженных Сил Украины генерал-полковнику И. Ю. Свиде.
Начальнику Генерального штабу –
Головнокомандувачу Збройних Сил України
генерал-полковнику
СВИДІ І. Ю.
Шановний товаришу генерал-полковнику!
Звертається до Вас, як офіцер до офіцера, підполковник запасу Євдокімов Віктор Леонідович, учасник бойових дій в Афганістані та Югославії, голова П’ятихатської районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану.
15 лютого 2009 року у П’ятихатському районі відзначалася 20 річниця виведення радянських військ із Афганістану. У планах заходів було передбачено присвоєння чергових військових звань, у тому числі й офіцерам запасу – учасникам бойових дій. Військкоматами разом із організаціями ветеранів Афганістану було сформовано відповідні подання, але буквально напередодні святкувань Президентом України був підписаний Указ про затвердження нового Положення про проходження військової служби.
Ваш попередник генерал армії України Кириченко С. О. повідомив, що згідно з цим Положенням однією з обов’язкових умов для присвоєння військового звання є проходження офіцерами запасу навчальних зборів.
Я, як і мої колеги, погоджуюсь, що для офіцерів запасу, котрі закінчили цивільні навчальні заклади з військовою кафедрою і в кращому разі прослужили два роки на первинних офіцерських посадах, такі навчальні збори просто необхідні, але ж у Положенні ані слова не сказано про офіцерів у відставці, а це зовсім інша категорія.
У нашій районній організації активно працюють офіцери у відставці, які 2010 року відзначатимуть ювілей, а саме:
1) майор у відставці Нечепоренко Юрій Григорович, 28. 02. 1940 року народження, командир вертолітної ланки, календарна вислуга – 30 років, служив у Афганістані з червня по грудень 1980 року, нагороджений орденом Червоної Зірки;
2) майор у відставці Руденко Михайло Миколайович, 23. 03. 1950 року народження, заступник начальника відділу інженерно-будівельних військ, календарна вислуга – 20 років, служив у Афганістані з травня 1981 по червень 1983 року, інвалід другої групи;
3) капітан у відставці Тимошенко Петро Степанович, 14. 03. 1950 року народження, бортовий технік вертольота, календарна вислуга – 20 років, служив у Афганістані тричі: у 1983, 1985 і 1988 роках, нагороджений медалями «За відвагу» і «За охорону державного кордону».
Шановний Іване Юрійовичу!
Як начальник Генерального штабу, кадровий офіцер і поважний генерал, Ви добре знаєте, що в сьогоднішніх Збройних Силах України ці 60 і 70-літні бойові офіцери у відставці мало чого можуть навчитися, та й, чесно кажучи, незрозуміло, навіщо це їм, якщо не вистачає коштів і ресурсів на навчання і підготовку молоді.
В інтерв’ю кандидата на посаду Президента України С. Л. Тігіпка читаємо, що він після закінчення інституту з військовою кафедрою впродовж 1982 —1984 років служив заступником командира танкової роти з озброєння (ця посада відповідає штатній категорії старшого лейтенанта), а зараз він підполковник запасу.
Тому у мене виникає питання: невже він має більший бойовий досвід і військовий професіоналізм, ніж згадані ветерани й сотні подібних офіцерів? Чому стало такою величезною проблемою вшанування ветеранів присвоєнням їм військового звання офіцер у відставці, яке, до речі, не потребує ніяких матеріальних і грошових витрат і не спричиняє підвищення пенсії (як дехто вважає)?
Звертаюся не до Президента, а до Вас, як до старшого бойового товариша і командира, до особи, яка розуміє, що таке військова служба, офіцерська честь, і сподіваюся, що Ви з порозумінням поставитеся до мого прохання, адже всі офіцери в хорошому розумінні цього слова — кар’єристи і мріють отримати чергове військове звання.
З повагою до Вас і сподіванням на позитивне вирішення питання,
В. ЄВДОКІМОВ,
голова П’ятихатської районної організації
Української Спілки ве-
теранів Афганістану,
підполковник запасу.
Дніпропетровська область
Найбільший подвиг на землі
У криворізькому парку «Ювілейний» поряд з пам’ятником воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в Афганістані, відбулося трепетне духовне дійство: освячення каплиці ікони Божої Матері «Пробачення загиблим» і вперше у храмі було проведено Божественну літургію.
— Ми згадували воїнів-інтернаціоналістів, які, виявляючи мужність, показали яскраві приклади, про які ми читаємо у книгах і древній історії церкви про святих мучеників. Тоді, 30 років тому, ми не могли до кінця зрозуміти, навіщо та війна, – сказав архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем. – Але сьогодні, віруючи в Бога, усвідомлюємо, що найбільший подвиг на землі – коли людина віддає своє життя й проливає кров на благо і щастя інших. Цей прекрасний храм буде вічним пам’ятником нашої вдячності тим, хто не повернувся з поля бою.
— Ідея спорудження храму виникла вісім років тому, – зазначив голова Криворізької міської організації УСВА Юрій Федосенко. – І ми, «афганці», почали її потроху втілювати у реальність. Але храму не було б, якби нас не підтримали архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем і народний депутат О. Ю. Вілкул. Завдяки підтримці парламентарія розпочалося будівництво храму, який сьогодні уже діє. У цьому також заслуга і настоятеля храму отця Анатолія.
У відкритті та освяченні каплиці взяли участь голова Довгинцівської районної у Кривому Розі ради І. В. Колесник, голова міської ветеранської організації М. К. Дабіжа, голова Дніпропетровського обласного об’єднання УСВА В. М. Волошин.
Віталій ТКАЧУК.
Вінницька область
Жити й пам’ятати
У Калинівській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів № 3 відкрито меморіальну дошку загиблому учаснику бойових дій в Афганістані Віктору Драбенюку.
Під час зустрічі випускників на 30-річчя закінчення школи вирішили увічнити пам’ять однокласника меморіальною дошкою. На відкритті її зібралося багато друзів, земляків Віктора. Обласну спілку ветеранів війни в Афганістані представляв член правління, голова Вінницької міської спілки учасників бойових дій в Афганістані Анатолій Перебитюк. До своєї школи приїхав голова обласної державної адміністрації Олександр Домбровський, який навчався з Віктором Драбенюком в одному класі.
Олександр Домбровський зазначав, що загибель однокласника – це страшна подія, яка вразила всіх. І незважаючи на час, який минув з моменту трагедії, залишається шрам на серці як у рідних, близьких, так і в однокласників. Важливо жити й пам’ятати події, які відбувалися. Меморіальні дошки – це пам’ять про тих, хто з нами жив, дружив і любив. О. Домбровський подякував однокласникам, рідним і керівництву школи за ідею та реалізацію важливої справи, яка не залишила байдужими серця близьких людей.
Прес-служба ОДА.
Автономная Республика Крым
Памятный подарок
Сейчас, накануне 21-й годовщины вывода советских войск из Афганистана, мы ещё раз чтим ратный подвиг тех, кто на своих плечах вынес все тяготы войны, остался верен присяге и честно выполнил свой воинский долг.
Ветераны тех событий помнят бой, который вёл 1-й батальон 682-го полка под командованием капитана С. Королёва. Батальону была поставлена боевая задача выбить душманов из укрепленного опорного пункта и укрепиться на господствующих высотах.
Сергей Королев был одним из лучших офицеров полка, очень дисциплинированным и исполнительным командиром, для которого выполнение боевой задачи было именно тем, к чему он готовил себя и подчинённых целенаправленно и постоянно. В боевое охранение была выделена рота, которая продвигалась по гребню с задачей не допустить флангового огня по основным силам батальона, продвигавшимся вдоль ущелья. Естественно, это замедляло темп выполнения задачи. Тогда один из старших начальников, вопреки требованиям боевых документов и просто здравого смысла, потребовал присоединить роту боевого охранения к основным силам батальона и увеличить темп продвижения. Капитан Королёв пытался объяснить этому начальнику неправильность таких действий, но в ответ получил оскорбления и угрозы. Об этом свидетельствует бывший начальник связи полка Васюков Юрий Михайлович, который этот приказ занёс в журнал боевых действий.
В результате батальон попал в засаду. Начался буквально расстрел батальона с близких дистанций именно с тех позиций, откуда была снята рота боевого охранения. Наши солдаты оказались на открытом пространстве под плотным огнём пулемётов и автоматов, бивших сверху с закрытых огневых позиций. Душманы грамотно выбирали цели, поражая в первую очередь командиров и связистов.
Первыми выстрелами капитан Королёв был ранен, но продолжал руководить боем и в ходе его погиб. Несмотря на губительный огонь, наши воины продолжали вести бой. По непонятной причине не было своевременно послано подкрепление. Силы были неравными, и батальон понёс большие потери. Погибло в этом бою 57 человек, из них 12 офицеров и прапорщиков.
Это трагическое событие отражено в книгах об Афганской войне. Об этом ещё раз рассказал бывший замполит роты Александр Вячеславович Ружин. Кстати, в этой роте воевал и сержант С. В. Куницын, нынешний глава Севастопольской городской государственной администрации. А. В. Ружин поведал, что в прошлом году небольшая группа оставшихся в живых участников этого памятного боя посетила то место в Панджшерском ущелье, которое обильно полито кровью наших солдат и офицеров. Их внезапно окружили талибы и уже хотели расстрелять, но находившийся с нашими людьми бывший афганский офицер Хашматулла Бехруз, в настоящее время проживающий в Киеве, сумел предотвратить скорую и жестокую расправу.
Наши люди были доставлены в ближайший кишлак, где они встретились со стариками, которые в то время воевали против нас. Встретили их дружелюбно, не высказывая упрёков. Более того, аксакалы говорили, что “шурави» – хорошие люди, помогали мирному населению и даже защищали женщин и детей от бандформирований, которые грабили и убивали их людей, уводили из кишлаков девушек и женщин, продавали в рабство. Наших людей не только отпустили, но и дали им охрану и оказали помощь в возвращении на родину.
В память о тех грозных событиях войны ветераны привезли камни, на которые пролилась кровь наших воинов. Эти камни были вручены председателю Крымского союза ветеранов Афганистана Сергею Владимировичу Куницыну, а он передал их на хранение председателю Севастопольской городской организации УСВА Александру Павловичу Перминову. Принято решение вмуровать эти камни возле боевой машины пехоты, возвышающейся на постаменте в центре города, в парке воинов-интернационалистов, где навечно запечатлены фамилии наших земляков, отдавших свои жизни при выполнении воинского долга.
Александр КОРОТИН,
член правления
Севастопольской городской организации УСВА.
Із поетичного зошита
«ВИЩЕ ГОЛОВИ, «АФГАНЦІ»!
Читачі регіональної газети «Подільська зоря» добре пам’ятають публікації Ігоря Козака на «афганську» тематику, про ветеранський рух на Вінниччині. А ще Ігор Михайлович — самодіяльний поет-пісняр, дипломант літературного конкурсу «Ми пройшли Афган». Вийшли у світ дві збірки його поезій.
Ігор КОЗАК
«Афганки»-подолянки
Шпиталі в Кабулі, Баграмі,
Кундузі —
Скалічені юні тіла.
Дівчата з Поділля в постійній
напрузі —
Підступна десь смерть залягла.
Марії й Олени, Тетяни й Оксани,
Білявки, чорняві й руді
І біль замовляють, загоюють
рани,
Зарадити прагнуть біді.
А там, на Поділлі,
туман понад Бугом,
Й світанок підняв якоря.
І жайвора в небі над скошеним
лугом
Цілує ранкова зоря.
А тут, у міжгір’ї, а тут, у «зеленці»,
Живі смолоскипи горять.
В очах вояченьків, на самому
денці
Далекі сузір’я тремтять.
В шпиталі Герату,
Газні і Шинданду
Поранених друзі везуть.
Вмирають повільно, вмирають
й відразу,
І сестри лаштують їх в путь.
Туди, на Поділля, здалека,
здалека
Везуть домовину батькам,
Й ніколи, ніколи не сяде лелека
На хату з дарунком — дитям.
На скелях Афгану знов
крові краплинка —
Пройшов таки десь караван.
І знов проводжають
Світлани й Марини
В доріженьку «Чорний тюльпан».
Не видно з Поділля
чужі ті вершини,
В минуле ті дні відійшли.
Лариси й Надії, Тамари й Галини
Те пекло афганське пройшли.
ПРАПОРЩИК
Відроги Тянь-Шаню,
Саланг і Баглан,
Нестерпний вітрисько
все сушить,
Летить переповнений
«Чорний тюльпан»,
Зміта сніг з вершин Гіндукушу.
А в долині йде бій,
розриви гранат,
«КамАЗи» палають в «зеленці»,
Та що ті машини,
от мертвий комбат…
Біль «прапор» тамує у серці.
«Війні вже кінець», —
передав генерал.
З ущелини рветься колона.
І хлопцям плювати на той
«інтервал»,
Зривають з голів шлемофони.
Та ось і кордон. І немов на парад,
Для зйомок підібрані танки.
А в небі в «тюльпані» на Ашхабад
Везуть його друзів останки.
Велика колона втиснулась на міст,
Там вже розійшлись репортери,
І прапорщик сивий стояв
в повен зріст,
Дививсь на свої БеТееРи.
День святого
Валентина
В день святого Валентина
Ліз в ущелини туман,
В день святого Валентина
Залишали ми Афган.
В день святого Валентина
Влучив в красеня душман.
Й ледь вмістилась домовина
В переповнений «тюльпан».
В день святого Валентина
На світанку він упав.
Боже, боже, цей хлопчина
Ще й кохання не пізнав.
А якщо котрась дівчина
Десь заміжньою живе,
Хай його в день Валентина
Добрим словом пом’яне.
Не питайте його про Афган
Не питайте його про Афган,
Не питайте його про ту зиму,
Коли цілив у серце душман,
Перед цим простріливши коліна.
А рука… А рука… Де ж вона?
Тож тримала останню гранату.
Ой, козаче, була… і… нема.
Їх на скелях, цих рук, ой, багато.
Та не влучив у серце душман —
Чи то дим йому став на заваді,
Чи той сивий ранковий туман,
Що осів на гачку і прикладі,
І живим залишився солдат.
Десь за тиждень
прийшов він до тями.
Розповів у шпиталі медбрат,
Як знайшли його за валунами.
Не піддавсь долі злій ветеран,
Не впадає «афганець» у розпач.
Тільки… Той бородатий душман
В його серце цілить щоночі.
Біль фантомний загоєних ран,
І рукав в нього вітром тріпоче,
Не питайте його про Афган,
Коли сам він цього не захоче.
Третій тост
Багато на світі є тостів,
За що тільки людство не п’є —
За успіх, удачу і просто…
А ще особливий тост є.
Його проголошують серцем
І згадують спільне й своє,
Що в пам’яті ще не затерте —
Для цього в нас тост третій є.
Згадайте, «афганці», роки ті,
Згадайте всіх нас, помовчіть.
Потримайте склянки налиті
Й за тих, хто був з вами, хильніть.
Дай Боже, щоб він не останній,
Цей тост мовчазний, як блокпост.
Спасибі, живі, Вам за пам’ять,
Спасибі, «афганці», за тост.
Ще не вечір
Вище голови, «афганці»,
Ви, шановні, не старці.
Не заручники, не бранці,
Ви завжди і скрізь — бійці.
Випрані в крові тільняшки
Вже зотліли там, в пісках.
А пом’яті ваші фляжки
Досі «служать» в кишлаках.
І байдуже, що на скроні
Сивий ліг туман тих днів,
Відчувають ще долоні
Сталь гарячих «калашів».
Вище голови, «афганці»,
Ще не вечір і ваш хід!
Байки старого прапорщика
Чебурашка
Будучи заядлым коллекционером, прапорщик, убывая к новому месту службы в Афганистан, сунул в чемодан железную банку из-под кофе, до крышки наполненную значками. В Советском Союзе этого добра было валом. По роду службы контакты с местным населением ему были сразу же запрещены. Так и лежала сиротливо банка со значками под койкой в запыленном чемодане. Однажды, почти через год афганской службы, понадобилось сопроводить груз в Пули-Хумри, и прапорщик прихватил на всякий случай банку с собой. Но колонна практически без остановок проскочила сто двадцать километров до конечного пункта. На обратном пути все повторилось, и только однажды простояли минут двадцать, меняя проколотое колесо у одной из машин. Да и стояли не в населенном пункте, а на проверенной саперами обочине дороги, идущей вдоль ячменных полей.
Где-то метрах в ста впереди находился пост афганской милиции — царандоя. Потеряв надежду выменять какую-нибудь нумизматическую редкость, прапорщик отдал банку со значками проходившему высокому и худому царандоевцу. Несказанно обрадовавшись такому щедрому бакшишу — подарку, афганец выковырял из банки два самых больших, размером со спичечные коробки, значка. Ими оказались «Спортлото-Пермь» и «Чебурашка». Разглядывая на первом значке байдарку, солдат, не видевший в своей жизни ни одного плавающего средства, понял главное слово — «спорт». Объяснить русскими словами изображение на втором значке не смогли даже подошедшие водители пяти ближайших по колонне машин. Пытались жестами втолковать афганскому милиционеру — не понимает. Вмешался и поставил все на свои места уроженец Средней Азии младший лейтенант — переводчик из агитотряда. Царандоевцу он объяснил, что это зверь такой, типа медведя и, вспомнив что-то из детства, добавил, что Чебурашка страсть как апельсины любит. А что уши у него большие, переводчик, шутя, продолжил, так: в России у всех медведей такие. Нацепив эти значки на грудь, афганский солдатик побежал к своим землякам на пост с криком: «Медал, медал!»
Проезжая потом около поста царандоя, водители наших армейских «КамАЗов» видели, как хвастался солдатик значками и объяснял, жестикулируя, изображение на них. Особо интересно у него получался медведь. Молодой царандоевец присаживался около дувала, затем резко вскакивал, с рычанием расставляя в стороны руки и согнув в виде когтей пальцы. Колонна уехала, и неизвестно, как афганец объяснил сослуживцам, почему у русских медведей, которых кличут трудно выговариваемым словом «Чебурашка», такие огромные уши.
Зарок
Где-то за взлетной полосой вилась быстрая горная речка Кокча, всего несколько минут назад блестевшая под лучами вечернего солнца. Но оно, зацепившись за вершины ближних гор, моментально исчезло, и сумрак окутал файзабадский аэродром. Киномеханика из роты охраны это очень устраивало. Сразу после ужина он крутил кино для всех желающих. Лучшие места на струганых лавочках занимали вертолетчики и офицеры аэродромной роты, там же сидели официантки и поварихи летной столовой. Ближе к экрану на половинках бомботары, приспособленных вместо скамеек, располагались свободные от нарядов и дежурств солдаты. Всегда находились места для нетерпеливо ждущих вертолетного каравана заменщиков и дембелей.
Сеанс начался вовремя: титры появились на экране, а звук, вырвавшись из «кинозала» представлявшего собой обнесенную маскировочной сетью площадку под открытым небом, полетел в южнопамирские ущелья. Вскоре, не выдержав тягомотины рекомендованного политуправлением фильма, часть зрителей ушла в курилку травить анекдоты. Оставшиеся солдаты, в основном, спали, и только прапорщик-фельдъегерь тихо сидел на лавке, уставившись в запыленный экран. Ожидая караван, он тешился надеждой побыстрее свалить из этих гребаных ущелий, где за неделю своей командировки умудрился три раза попасть под обстрел. Одно радовало, что встретил здесь земляков, они накормили и напоили перед дальним перелетом. Зная коварные свойства спирта, прапорщик сразу после ужина спрятал свой укороченный «калашников» в желтый фельдъегерский портфель. За автомат он уже не волновался, так как портфель из рук никогда не выпускал. Для крайнего случая трофейный пистолет «Стар», пристегнутый за зеленый шелковый шнур, всегда лежал во внутреннем кармане бушлата, чуть ниже сердца.
Около получаса прапорщик упорно смотрел фильм, а уснул в тишине, пока киномеханик менял пленку. Встрепенулся он от мелькнувшего на экране яркого блика, когда киноаппарат снова монотонно застрекотал. За те мгновения увидел, что на лавках спереди и рядом сидят на корточках, закутавшись в одеяла-накидки и зажав между коленями оружие… «духи». Сон исчез в миг. Левая рука с хрустом в пальцах сжала потертую кожаную ручку портфеля, а правая начала медленно подниматься к верхним пуговицам бушлата и, нащупав их, стала расстегивать одну за другой. С трудом повернув шею, прапорщик огляделся. А кинозал-то почти пустой! Где-то у самого экрана несколько полусонных солдат без оружия, да сзади суетится киномеханик со своими железными коробками с пленкой. Занемела спина у прапорщика, но ладонь уже добралась до рукоятки пистолета.
«Не беда, что в обойме всего три патрона, — начал подбадривать себя фельдъегерь, — на испуг хватит и этого». Но, пересчитав афганцев, горько пожалел об остальных патронах из обоймы, которые потратил когда-то на кабульских кладбищенских ворон и старую кастрюлю полмесяца назад в Хайратоне. «Гады! Первому, кто шелохнется, пуля приготовлена!» — прапорщик потянул пистолет, ободренный такой воинственной идеей, но проклятый «Стар» зацепился в кармане за что-то. Фельдъегерь занервничал, начал сильнее дергать пистолет, а тот влез куда-то своим длинным стволом и не вытаскивается. Еще этот дурацкий шнур на пальцы намотался... Взмок прапорщик, как летом на солнцепеке. И крикнуть, позвать на помощь не удается — сел голос от изрядной дозы неразбавленного медицинского. «Если жив останусь, — зарекся, — «завяжу», ни грамма спиртного до гробовой доски!»
Правая рука все сильнее дергается под бушлатом, да так, что душманы поглядывать стали. Поворачивают свои бородатые головы в чалмах и паколях — шерстяных шапочках местной работы. Под пристальными взглядами совсем загрустил прапорщик: не пожил еще, жена молодая, и сыновья только в детсад пошли. «Сейчас треснут по башке или нож к горлу приставят и утащат через дыру в маскировочной сетке в тополиную аллею, а там — через дорогу и в горы. И не доведется пожить в новой квартире, которую обещали дать сразу после Афгана».
Будь, что будет! Резко встал, едва не упав, и стал протискиваться по проходу между лавок, судорожно вдыхая резкий запах давно не мытых тел. Не стали «духи» открывать огонь в двадцати метрах от казарм роты охраны аэродрома, а крайний даже привстал, пропуская прапорщика к выходу. «Вон и часовой стоит, привалившись плечом к столбику у входа! Ну, паразит, в экран уставился и «духов» не видит, что ли?»
Как при радикулите, согнувшись и крепко прижимая свой портфель к животу, переставляя с трудом вдруг отяжелевшие ноги, озираясь, все ближе оказывался прапорщик у входа. Еще несколько скамеек — и банда уже далеко за спиной. Через три шага он оказался за маскировкой, а там курилка с нашими людьми.
«Спасся, вывернулся из душманских лап, уцелел!» — обрадовано подумал фельдъегерь и бегом к дежурному по аэродрому: «Там у вас толпа «духов» кино смотрит! Где служба? Часовой ни хрена не видит!» А старлей, крутя ручку настройки радиоприемника и зевая, произнес: «Это мирные «духи», вроде отряда самообороны, хотя, черт их разберет, этих бородатых. Приходят иногда к нам фильмы смотреть, потому что скучно у них в кишлаке, что за той горой».
Не сдержал свой зарок прапорщик. Иногда после третьей стопки «Пшеничной» вспоминает этот и другие афганские случаи, ужиная на кухне своей трехкомнатной квартиры, нахваливая жену и слегка приструнивая расшумевшихся сыновей.
Александр БЕШКАРЕВ.