Точка терпіння вже підійшла до точки кипіння

26-27 жовтня в Києві члени Правління УСВА обговорили актуальні питання життя всеукраїнської громадської організації.
Зокрема, це поточні кадрові питання і необхідні бюрократичні кроки на вимоги нового законодавства стосовно діяльності неприбуткових громадських організацій, а також нові проблеми і загрози соціальному захисту членів сімей загиблих воїнів і ветеранів війни.
Віддаючи данину минулим подіям і пам’яті воїнів, загиблих в Афганістані, голова УСВА Сергій Червонописький, його заступники, керівники територіальних організацій поклали квіти до Всеукраїнського меморіалу воїнам-інтернаціоналістам і взяли участь в панахиді у церкві Воскресіння Христового – Храмі пам’яті жертв Афганської війни, яку провів настоятель храму отець Сергій разом зі студентами Київської духовної академії.
На дводенному засіданні Правління члени керівного органу УСВА заслухали та обговорили доповіді, повідомлення, аналітичну інформацію по кожному з питань порядку денного і прийняли відповідні рішення.
Як свідчать заяви представників територіальних організацій, точка терпіння вже підійшла до точки кипіння. А тому потужна всеукраїнська організація ветеранів війни разом з однодумцями і партнерами повинна бути готова до активних дій, зокрема й всеукраїнських колективних протестних акцій.
Після завершення засідання 27 жовтня його учасники відвідали місце поховання Героя України Олега Міхнюка, якому цього дня виповнився б 51 рік, поклали квіти до його могили й добрим словом пом’янули роль Олега Івановича у створенні організації та його  багаторічну плідну діяльність на посаді заступника голови УСВА.

Прес-служба УСВА.

---

     Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) завжди виступала і виступає за єдність України.  У непростий для країни час ми  завжди шукаємо  різні шляхи для досягнення миру і злагоди в суспільстві.
     У цій складній і важливій роботі немає шаблонів і загальних  рекомендацій, є  тільки одна мета – Україна має бути єдиною і неділимою,  на її території не повинно бути ніяких бойових дій. З цією метою 20 жовтня підписано «Меморандум про співпрацю між Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)   і  громадською організацією «Єдність Донбасу» (читайте на 2-й стор.).

---

Громадська організація «Єдність Донбасу» (далі – ГО «ЄД») в особі голови ради ВГО Маркова Андрія Анатолійовича, який діє на підставі Статуту, з однієї сторони, та Українська Спілка ветеранів Афганістану (далі – УСВА) В особі голови Червонописького Сергія Васильовича, який діє на підставі Статуту, з другої сторони, а разом – Сторони.
Основні принципи співпраці та напрями взаємодії
       – Сторони усвідомлюють важливість об'єднання зусиль представників громадськості, всіх сторін суспільного діалогу у питаннях системного, збалансованого розвитку української держави і громадянського суспільства, розвитку інноваційних підходів до управління суспільним розвитком, формування нової України та її регіонів.
        –  Сторони спрямовують зусилля на побудову нових відносин громадянського
суспільстві з керуючою системою (органами державного і місцевого управління), розробку й виконання загальнодержавних і регіональних інноваційних програм, всебічний розвиток людини і громад, вбачаючи безсистемність процесів у державному управлінні, які мають серйозні ризики й конфліктні наслідки для різних соціальних груп і держави в цілому.
       – Сторони розуміють потребу поглибленого співробітництва України з міжнародними інституціями (приєднання до відповідних міждержавних і громадських ініціатив тощо).
        –  Сторони розуміють необхідність створення в Україні гнучкої інноваційної
системи розвитку держави й стимулювання підприємницького середовища, яке б відповідало на глобальні виклики і було локомотивом світового розвитку і здатне адекватно реагувати на вимоги й потреби суспільства, споживачів.
       –  Сторони об'єднають зусилля з метою стабілізації і поліпшення стану
соціально-економічного розвитку України.
        – Сторони, керуючись Конституцією України, Законом України «Про громадські об'єднання», Указами Президента України «Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні», уклали цей Меморандум про співробітництво (далі - Меморандум) про таке:


Сторони розглядають одна одну як дружніх партнерів, які діють відповідно до чинного законодавства України, Статуту і Положення, в межах досягнутих домовленостей і укладених угод.
Сторони вважають за доцільне співпрацювати з метою досягнення спільних завдань. Сторони висловлюють прагнення розвивати співробітництво на принципах рівноправності, законності, взаємодопомоги, поваги інтересів одне одного, оперативності, дотримання суспільних інтересів, раціональності й збереження конфіденційності інформації, отриманої в процесі співпраці.
Предметом цього Меморандуму є взаємне вирішення Сторонами питань у сферах реалізації:
        – сприяння налагодженню ефективних механізмів участі громадськості й представників різних сторін суспільного діалогу в формуванні та реалізації державної політики у сфері становлення інноваційної, динамічної соціально-економічної моделі розвитку суспільства на основі раціонального використання національних традицій, відтворення наукової діяльності як локомотива прогресу України;
       – об'єднання зусиль, спрямованих на виконання загальнодержавних і регіональних програм розвитку громад та їх прогресу;
       – підвищення рівня знань громадян у сфері державного управління і зростання ролі громадянського суспільства в цьому процесі, розвиток проекту ЄД "Школа Молодого Політика";
     – розширення можливості доступу населення до інноваційної інформації в усіх сферах життя суспільства;
     – вивчення і втілення міжнародного досвіду у відповідних сферах діяльності Сторін;
      – удосконалення інноваційного законодавства з усіх сторін життя суспільства як обов'язкового інструменту стратегічного планування розвитку соціально-економічної політики на національному, регіональному і  місцевому рівнях;
   – проведення спільних заходів: конференцій, семінарів, круглих столів, презентацій, виставок, конкурсів, зустрічей, інших інформаційних заходів;
     – запровадження обміну інформацією про факти порушення вимог природоохоронного законодавства і прийняття відповідних заходів;
      –  висвітлення в засобах масової інформації спільних дій ВГО «ЄД» і УСВА.
3.1. Для реалізації мети і предмету цього Меморандуму Сторони мають право:
3.1.1. Створювати спільні робочі групи, комісії, залучати фахівців Сторін для
вирішення гострих проблемних питань, які виникають.
3.1.2. Здійснювати взаємну допомогу в реалізації спільних заходів.
3.2.    Сторони зобов'язані:
3.2.1.    Виконувати умови цього Меморандуму.
3.2.2.    Обмінюватися наявною в їх розпорядженні інформацією з питань, що становлять спільний інтерес, проводити взаємні консультації, встановлювати необхідні зв'язки з третіми особами та інформувати одне одного про результати цих контактів.
3.3.    У межах реалізації цього Меморандуму Сторони:
           – сприяють залученню членів ВГО «ЄД» та УСВА до реалізації проектів і програм, що становлять спільний інтерес;
           – створюють умови для залучення до реалізації спільних проектів і програм інвестицій, інновацій та досвідчених фахівців.
Сторони для реалізації положень цього Меморандуму, в тому числі для ведення переговорів, медіації, складання узгоджених робочих планів та їх реалізації визначають робочий орган - секретаріат (відповідальних осіб) за узгодженням сторін, який буде їх робочим органом згідно з додатком до цього Меморандуму, який є його невід'ємною частиною.
Повноваження, обов'язки, підзвітність секретаріату прописуються в додатку до цього Меморандуму.
Сторони при реалізації спільних проектів і програм зобов'язуються дотримуватися прав інтелектуальної власності кожної з них.
Меморандум не накладає на Сторони жодних юридичних, фінансових чи інших зобов'язань, крім обумовлених у ньому.
7.1. Цей Меморандум набуває чинності з моменту його підписання і діє протягом наступних п'яти років. Термін дії Меморандуму автоматично подовжується на наступний п'ятирічний період, якщо жодна із сторін за один місяць до закінчення терміну дії Меморандуму не повідомить у письмовій формі іншу Сторону про свій намір припинити його дію.
7.2. Меморандум може бути розірвано в односторонньому порядку на підставі письмової заяви однієї зі сторін у термін один місяць з моменту отримання іншою стороною зазначеної заяви.
7.3.    Зміни і доповнення до Меморандуму вносяться у письмовій формі за згодою сторін та оформляються протоколами, які становитимуть складову частину цього Меморандуму.
7.4.    Спори, що виникають при тлумаченні й застосуванні цього Меморандуму, вирішуються шляхом переговорів між Сторонами.
7.5.    Цей Меморандум укладено українською мовою в двох примірниках, які мають однакову юридичну силу, по одному примірнику для кожної зі Сторін.
Усі питання, не врегульовані цим Меморандумом, вирішуються у відповідності до чинного законодавства України.

А. МАРКОВ.                                                             С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ.

Київ, 20 жовтня 2016 року.

---

Останнім часом недолугі дії з боку керівників держави щодо покращання життя народу України призвели до зростання невдоволення з боку найбільш незахищених верств населення. У ветеранському середовищі зростає обурення діями органів виконавчої влади усіх рівнів щодо захисту своїх соціальних гарантій.
Неодноразові письмові звернення до вищих керівників держави, зокрема до Кабінету Міністрів України, про зустріч з членами Правління УСВА та висловлення пропозицій з вирішення нагальних питань соціального захисту ветеранів, залишилися поза увагою, відповідей не одержано.
Аналіз проекту бюджету України на 2017 рік, розроблений та поданий до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України, показує, що даний документ є антиветеранським, антиконституційним і веде до фактичної ліквідації Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
До Спілки надходять численні звернення від членів УСВА про проведення рішучих заходів і дій у відстоюванні соціальних гарантій ветеранів.
Незважаючи на послідовне ігнорування наших звернень до вищих посадових осіб держави, Правлінню вдавалося стримувати активні дії з боку територіальних і місцевих організацій Спілки в надії на можливість конструктивного діалогу з вищими керівниками держави.  Але критичність та вимогливість звернень ветеранів змушують Правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) провести 22-25 листопада 2016 року широкомасштабні протестні акції у Києві та у регіонах України.
Звертаємося до Вас, шановний Володимире Борисовичу, як до керівника найвищого органу виконавчої влади, з пропозицією проведення найближчим часом зустрічі з членами Правління УСВА та висловленням пропозицій з вирішення нагальних питань соціального захисту ветеранів.

З повагою,

за дорученням Правління УСВА

---

     З нагоди 30-ї річниці створення Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану у міському Будинку культури відбулися урочисті збори.
   День відзначення заснування організації збігся з днем визволення України від фашистських загарбників. Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих у війнах, поклали кошики з квітами до меморіалу «Вічний вогонь» і пам’ятного знака «Чорний тюльпан».
     Різним за часом і обставинами було повернення на Батьківщину хлопців — ще зовсім молодих, але загартованих на війні в Афганістані. Проте усіх їх об’єднувало одне: ніхто, крім рідних і близьких, їх не чекав. Особливо — численна чиновницька бюрократія. Цинічним був і є поширений вислів, який зазвичай лунав на запити «афганців» про лікування, допомогу у вирішенні побутових проблем, компенсацій: «Я вас в Афганістан не посилав...».
      Після повернення додому воїнам-інтернаціоналістам довелося боротися за своє виживання у суспільстві. Для того, щоб протистояти бездушності чиновників, привернути увагу держави і суспільства до проблем учасників бойових дій, до сімей загиблих і вирішувати їх спільними зусиллями, «афганці» стали об’єднуватись. З плином часу ці організації об’єдналися в Українську Спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
     У Шепетівці та Шепетівському районі на Хмельниччині таку організацію під назвою «ВПО «Інтернаціоналіст» було створено восени 1986 року. «Афганцям» тоді активно допомагав комсомол. Згодом організація стала називатися Шепетівською міжрайонною Спілкою ветеранів Афганістану, до якої пізніше приєдналися колишні солдати та офіцери, які брали участь у бойових діях на території інших держав, зокрема, Чехословаччини, Анголи,  Єгипту,  Куби та інших.
    Для виконання своїх статутних обов’язків спілці було потрібне приміщення. Завдяки виконкому міськради, який очолював тоді Володимир Таган, приміщення було виділено в одній з новобудов на вулиці Третього Інтернаціоналу (нині Старокостянтинівське шосе) і передано об’єднанню на початку 90-х років. Між собою «афганці» назвали його клубом, і всі шепетівчани знають, що є у місті такий клуб і де він розташований.
     За тридцять років Шепетівською СВА проведено безліч заходів, спрямованих на патріотичне виховання молоді, пропаганду здорового способу життя, вшанування пам’яті загиблих в Афганістані земляків, підтримку їхніх сімей. Завдяки зусиллям небайдужих жителів міста, підприємців, Шепетівської міської ради на чолі з  колишнім мером Святославом Шпільченком, 2008 року в місті встановили пам’ятний знак «Чорний тюльпан».
     Сьогодні при спілці існує музей бойової слави воїнів-інтернаціоналістів, у якому зберігаються експонати часів війни в Афганістані, світлини тих, хто брав участь у тих подіях, а також особисті речі наших загиблих побратимів та їхні листи.
    У світлиці спілки ветерани, учасники бойових дій, вчителі шкіл проводять відкриті уроки з патріотичного виховання, присвячені афганським подіям, організовують уроки з курсу «Захист Вітчизни». Школярі з цікавістю слухають, як екскурсоводи-«афганці» розповідають про службу в умовах війни, про пережите від втрат бойових побратимів, знайомляться з експонатами.
     У святкуванні 30-ї річниці створення Шепетівської СВА взяли участь Герой України, голова УСВА Сергій Червонописький, голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Артур Дерев’янко, бойові побратими з Житомирської і Рівненської областей, Хмельницької обласної і міської організацій УСВА, Славутської, Полонської, Ізяславської, Нетішинської районних спілок.
     Міський голова Михайло Полодюк, голова районної ради Петро Дзяворук у своїх виступах зазначили, що сьогодні у місті і районі Шепетівська СВА є одним з кращих і найзгуртованіших громадських об’єднань, вона є прикладом у справі патріотичного виховання підростаючого покоління, пропаганди здорового способу життя.
      Голова УСВА Сергій Червонописький зазначив, що він пишається тим, що у невеличкому місті є така могутня ветеранська організація, яка сьогодні стоїть на правильному шляху у справі захисту прав ветеранів, вдів, сімей загиблих, патріотичного виховання дітей та молоді. Сергій Васильович наголосив, що нині держава поступово відбирає у ветеранів пільги, при цьому не компенсує нічого взамін, що і надалі потрібно згуртовуватися й відстоювати свої права. Від імені Президії УСВА Сергій Червонописький вручив активістам спілки грамоти, подяки і медалі «За заслуги», «За звитягу» з золотою гілкою, «За громадянську мужність».
     Голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Дерев’янко вручив активістам спілки грамоти, подяки й розповів, як служив і як героїчно загинув у Афганістані його однополчанин, наш земляк Михайло Франчук.
    Настоятель храму святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, учасник бойових дій в Афганістані протоієрей Анатолій Вересюк наголосив, що сьогодні, як ніколи, воїнам, колишнім і тим, які нині захищають східні кордони України, необхідна,  насамперед,  моральна і духовна підтримка, і церква завжди готова виконати цю місію. Від імені Української Православної Церкві, єпископа Шепетівського та Славутського Євсевія голові Шепетівської СВА Валерію Окорському було вручено орден Православної Церкві «Покрова Божої Матері».
    Помічник народного депутата України Романа Мацоли Ірина Топчій і представник благодійного фонду «Зміцнення громад» Тетяна Черепанова вручили спілчанам сертифікати на матеріальну допомогу для розвитку організації.
    За тридцять років, що минули з дня створення Шепетівської СВА, організацію активно і постійно підтримували справжні меценати, небайдужі до проблем ветеранів керівники — В. М. Мовсісян, В. В. Турінський, М. М. Дячук, М. М. Агарков, благодійний фонд «Зміцнення громад» на чолі з Т. П. Василик. Усім їм вручено пам’ятні відзнаки і сувеніри «За благодійність».
    Слова вдячності й грамоти від «афганців» адресовано і багатьом спонсорам, благодійникам, зокрема міській раді, районній держадміністрації і райраді, депутатам Верховної Ради України Роману Миколайовичу Мацолі та Олександру Володимировичу Герезі, корпорації «Сварог Вест Груп», благодійному фонду «Зміцнення громад», фірмі «Гермес» (директор – Р. Й. Яворський), ТОВ «Бакалія» (директор – П. Я. Холява), регіональному виробничому управлінню «Київавтогаз» АГС м. Шепетівки (директор – М. М. Літвінчук), приватному підприємцю Р. Савчуку, Майдан-Вильському комбінату вогнетривів (О. В. Прокопишин), ДП «Шепетівське лісове господарство» (В. М. Сасюк), районному лісокомунальному підприємству (П. П. Трофімчук), телерадіокомпанії «ШАНС» (А. П. Штен), Шепетівському представництву благодійного фонду «Хесед-Бешт», центральній районній лікарні. Щирі слова подяки й грамоти від «афганців» отримали чимало інших краян, які доброчинно підтримували і підтримують спілку.
    Від імені ради Шепетівської СВА усіх членів спілки з нагоди 30-ї річниці створення організації нагороджено пам’ятною медаллю «За вірність обов’язку та присязі».
    Справжньою окрасою святкового вечора став концерт, на якому виступили шепетівчанин-«афганець» Іван Федас, творча група «Ташакор» з Білої Церкві у складі Леоніда Горобця і Володимира Возбранного. Пролунали пісні на «афганську» тематику, про Україну та її доблесних  захисників.

---

     З ініціативи Тернопільської обласної організації УСВА автор-виконавець військово-патріотичних пісень Роман Лотецький і підприємець Богдан  Дацко відвідали наших військових у зоні АТО.
     До поїздки долучився й передав продукти харчування та інші речі голова Острівської громади Богдан Піщатін. Волонтери відвідали службовців цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України «Евакуація-200» в містечку Гірник Донецької області, зустрілися з земляками Василем Рогозою і Василем Лектеєм. Їхня місія полягає у встановленні невідомих місць поховання та імен загиблих, померлих під час антитерористичної операції і поверненні тіл рідним. Автор і виконавець пісень «афганець» Роман Лотецький виступив з концертною програмою для військовослужбовців. Волонтери з Тернопільщини відвідали госпіталь у Покровську, де передали продукти харчування і медикаменти. Для військовослужбовців, які проходять там лікування, лунали пісні про АТО.
     На Луганщині – в Сєверодонецьку і Лисичанську тернополяни зустрілися з нашими воїнами, привітали їх зі святом й передали необхідні речі. Для них прозвучали пісні на воєнну тематику.

---

     7 ноября 2016 года исполнилось бы 94 года со дня рождения Петра Ивановича Шкидченко участника Великой Отечественной и Афганской войн.  О нашем земляке генерал-лейтенанте Шкидченко, погибшем в Афганистане 19 января 1982 года, рассказывают его родные и сослуживцы.
     Генерал Шкидченко недолюбливал вертолеты. Однажды на его глазах отказал двигатель у Ми-8 главнокомандующего Группой советских войск в Германии генерала армии Евгения Ивановского. Только благодаря мастерству летчиков обошлось без жертв. После этого Петр Шкидченко, в 70-е годы служивший там заместителем главкома, даже в самые отдаленные части предпочитал ездить на автомобиле.
     Увы, в горном Афганистане, куда он попал в 1980 году, кое-где вообще не было дорог. И Петру Ивановичу — заместителю Главного военного советника СССР при министерстве обороны Афганистана — приходилось летать чуть ли не каждый день. Под его непосредственным руководством разрабатывались и проводились операции афганских и советских войск против моджахедов.
     За голову советского генерала Петра Шкидченко полевые командиры душманов обещали чуть ли не миллион долларов. Через полтора года им удалось подстеречь вертолет, на котором Шкидченко возвращался с боевого задания. Утром 19 января 1982 года пара Ми-8 приближалась к аэродрому вдоль узкого горного ущелья. Неожиданно по головному вертолету почти в упор с трех ближайших скал ударили крупнокалиберные пулеметы...
     После службы Петр Иванович мечтал вернуться в родную Украину, которую защищал в 1941-м и где прослужил добрую половину жизни, — в Белгороде-Днестровском, Николаеве, Симферополе, Днепропетровске, Одессе.
     Лишь через 18 лет после гибели благодаря ходатайству бывших сослуживцев Президент РФ присвоил Петру Шкидченко звание Героя России.
     — Дедушка вырос в нищете, — рассказывает Елена Филиппенко, внучка Петра Шкидченко. — Кроме него, в семье росли еще семеро детей. Одна из его младших сестер — Любовь Ивановна — вспоминала: «Летом родители и многие соседи — жители живописного городка Радомышль — сдавали свои дома дачникам из Киева и Житомира. И вот как-то сидим мы, дети, во дворе и слышим, как за забором дачница уговаривает двухлетнюю дочь съесть котлетку. А та ни в какую. Мать ей снова: „Ну попробуй, доченька, какая она вкусная!“ Девчушка еще больше капризничает. Потом голос матери затих — видимо, куда-то отошла. Петя не выдержал, решил полюбопытствовать, что это за котлетка такая, и прыгнул через забор. Буквально через несколько секунд возвращается обратно и быстрее полоскать рот водой: „Это ж надо, — говорит, отплевываясь, — какой гадостью ребенка пичкают“. Он, оказывается, не удержался и не только посмотрел, но и попробовал. Через несколько секунд слышим из-за забора голос дачницы: „Ой лышенько! Кто же это мыло надкусил?“ Мы о туалетном мыле тогда даже не слышали, мама белье стирала золой...» Вот дед и решил, что кусочек мыла, лежавший на столе, и есть та самая котлетка.
     Позже, после войны, когда он обзавелся собственной семьей, они с бабушкой тоже жили очень скромно. Отдаленные гарнизоны, удобства во дворе... Но офицеры и их жены приспосабливались к тем условиям и не жаловались.
     Чтобы хоть как-то помочь своей маме, дед забрал с собой на Дальний Восток свою младшую сестру тетю Любу. Прабабушка после гибели на фронте мужа, Ивана Михайловича Шкидченко, осталась одна с несовершеннолетними детьми на руках. Позднее с дедом там жил еще и младший брат Миша. Дедушка помог ему поступить в речное училище.
     Петр Шкидченко заботился не только о родственниках. Я не раз слышала от отца и его сослуживцев, что главным его принципом обучения и воспитания подчиненных был «Делай, как я!» Он умел из всего стрелять, все водить и был, несмотря на тяжелое фронтовое ранение и пулю в ноге, отличным спортсменом. Всегда старался вникнуть в истинное положение дел.
     Однажды дедушка решил проверить качество ремонта здания огневого городка. Ему показалось, что крыша слабенькая и зимой при обильных снегопадах может не устоять. Строители же утверждали, что все в порядке. «Хорошо, сейчас проверю», — сказал генерал и взобрался на крышу. Она не выдержала и провалилась под ним! К счастью, обошлось без травм. Убеждать строителей в плохом качестве ремонта не было необходимости.
     Дедушке повезло с женой. Они с бабушкой поженились после войны. У бабушки даже свадебного платья не было. Но они жили душа в душу. Когда незадолго до гибели Петр Иванович был награжден вторым орденом Ленина, он сказал бабушке: «Это твой орден. Благодаря твоему терпению и заботе я смог полностью отдаваться службе».
     — А первую свою награду — орден Красного Знамени — Петр Шкидченко получил еще в 1941 году, 19-летним лейтенантом, — продолжает Елена Филиппенко. — Он не раз ходил в тыл к немцам. Не только потому, что был такой храбрый, а потому что у него, командира, была нормальная мужская прическа. Солдат же в то время стригли под ноль. И как ты его ни переодевай, любой немецкий патруль или полицаи сразу заподозрили бы военного.
     — Как-то ночью возле местечка Мироновка Шкидченко, который шел в разведку с еще одним лейтенантом и небольшой группой бойцов, обнаружил подразделение немецких автоматчиков, охранявшее штаб, — рассказывает Григорий Иванович, брат генерала. — Немцев было значительно больше. Но Петя решил внезапно атаковать противника. Забросав фашистов гранатами, наши ворвались в штаб, забрали ценные документы и трофеи, среди которых было знамя фашистского полка, и без потерь вернулись в полк. Был и такой случай. Ночью при переходе в тыл немцев колонной пожилой солдат, шедший за братом, попросил разрешения идти первым. И, сделав это, тут же подорвался на мине. Выходит, спас командиру жизнь.
     Петр Шкидченко участвовал в обороне Киева и Тулы. Всегда первым поднимался в атаку, шел впереди, рисковал. За полгода получил несколько ранений. После одного из них попал в окружение. К истекающему кровью Петру подошел однополчанин-земляк. Хотел забрать пистолет, дескать, он командиру уже не пригодится. Петя назвал землячка предателем и пистолет не отдал. Услышав, что приближаются немцы, притворился мертвым. Очнулся ночью, собрался с силами и выбрался к своим. А земляк вернулся в Радомышль и сказал родителям, что Петр погиб.
     Брат был не только храбрым воином, но и большим тружеником. Мы, его братья и сестры, после войны работали в колхозе. Приезжая к нам в отпуск, Петя, как рядовой колхозник, работал вилами и граблями в поле, помогая родным зарабатывать трудодни.
     — Однажды, уже командуя 6-й гвардейской танковой армией, генерал Шкидченко прилетел в наш зенитно-ракетный полк, — вспоминает бывший командир батареи старший лейтенант Виктор Новицкий. — В отличие от других высоких начальников, Петр Иванович вместо обычной для таких случаев учебной тревоги обстоятельно побеседовал с командованием части, осмотрел казармы, территорию, ознакомился с несением службы, условиями жизни офицеров. На следующий день генерал сказал, что в общем ему понравилась часть. Вот только офицеры маловато стреляют из личного оружия. И устроил зачет по стрельбе из пистолета. Сам стрелял с офицерами каждой батареи, выбирая пистолет одного из стрелявших. Меньше 25 очков не выбивал. Его лучший результат был 28 очков. У нас лишь у одного старшего лейтенанта было 27. Я выбил 23 — это оценка «хорошо». Словом, нашей стрельбой Петр Иванович остался недоволен. И приказал всех построить: «Товарищи офицеры! Ну что вы вцепились в свои пистолеты, словно пьяница в стакан с водкой? Разве так надо держать оружие? Его надо держать нежно, словно вы держите грудь молодой женщины!» Доходчивее не скажешь.
     — Петр Иванович очень любил свою жену Варвару Ивановну, — рассказывает бывший водитель прапорщик Василий Назаренко. — Она заметно отличалась от многих генеральш, которых довелось встречать. Вела себя скромно, не подчеркивала свое положение. Вставала на час раньше мужа, чтобы приготовить ему завтрак, и ужином кормила и в час, и в два ночи. К водителям они оба относились, как к сыновьям. Было в порядке вещей, что, выезжая куда-то очень рано или возвращаясь поздно вечером, Петр Иванович приглашал меня к себе домой, и мы вместе завтракали и ужинали. Я стеснялся, краснел. Видя мое смущение, Варвара Ивановна говорила: «Ешь хорошенько, сынок, что ты как красна девица. Вы оба для меня солдаты. Только мой чуть старше...»
     Собирая Петра Ивановича в дорогу, Варвара Ивановна всегда готовила тормозок на двоих, — продолжает Василий Назаренко. — Там были и пирожки, и бутерброды, и судочки с первым и вторым. Останавливались где-нибудь возле воды и по-армейски быстро завтракали. Генерал обычно заканчивал еду первым и, пододвинув ко мне самое вкусное, говорил: «Доедай эти запасы, а я пойду вымою посуду...»
     Если Петр Иванович где-то в войсках шел обедать в офицерскую столовую, то и меня всегда брал с собой. Там мы тоже ели за одним столом, а не в разных комнатах, как порой бывало с другими начальниками.
     — Во время службы в Крыму Петр Иванович командовал армейским корпусом, — рассказывает бывший водитель генерала старшина Анатолий Родя. — На Новый год первый секретарь обкома пригласил к себе членов бюро и начальника гарнизона. И перед командиром корпуса возник вопрос, в чем идти в гости. Они с Варварой Ивановной поехали в магазин республиканской фирмы «Одежда», где купили гражданский костюм отцу, а заодно и сыну Владимиру Петровичу — в то время офицеру, служившему на Дальнем Востоке (впоследствии он стал генералом армии, министром обороны Украины).
     И вдруг на приеме Петр Иванович почувствовал себя некомфортно — брюки неожиданно оказались тесными!
     Он решил, что за время, прошедшее после покупки костюма, поправился. И тогда начал бегать многокилометровые кроссы по крымским горам, чтобы сбросить вес... Когда же брюки стали ему впору, выяснилось, что они — от костюма сына, который был чуть ли не на два размера меньше! Просто в спешке, готовясь на новогодний бал, Варвара Ивановна перепутала... Этот курьез очень ярко характеризует генерала Шкидченко. Требуя от других, он в первую очередь был требователен к себе. Появилась проблема — тут же приступал к ее решению.
     — Много внимания Петр Иванович уделял неформальному общению с подчиненными и их семьями, — рассказывает полковник Владимир Стародубцев, бывший офицер управления боевой подготовки Группы советских войск в Германии. — Заместителю командующего было важно знать о реальной ситуации в войсках, о проблемах, которыми живут люди. Скажем, услышал, как многие женщины распекают мужей-офицеров за поздние возвращения домой и работу без выходных. Собрал жен военнослужащих подразделения и рассказал, чем занимаются мужья, объяснил, что такое жизнь офицера. Боевые подруги стали с большим пониманием относиться к неизбежным для жизни военного человека сложностям. В другой раз во время строевого смотра генерал заметил, что многие офицеры и прапорщики неопрятно одеты. Попросил командира полка пригласить на летнюю площадку членов женсовета. Наговорил женщинам комплиментов, дескать, какие вы красивые, нарядные, поинтересовался, что где покупали. А потом мечтательно сказал, что неплохо бы подтянуть и внешний вид мужей. На следующем строевом смотре все офицеры выглядели как с иголочки.

---

      З метою  ознайомлення  із нашими військовими традиціями Український інститут національної пам’яті представив проект “Воїн. Історія українського війська”. 
      Він складається із 24 постерів про історію української армії від Київської Русі до сьогодення. На плакатах зображені однострої, зброя, починаючи з війська давньоруської держави до військовослужбовця сучасних Збройних Сил  України. Проект описує такі військові з’єднання: військо Давньої Русі, українці у війську Великого князівства Литовського, козацьке військо, Українські січові стрільці, військо доби Української державності, Карпатська Січ, Українська повстанська армія.
      Звичайно, робота працівників Українського  інституту національної пам’яті викликає повагу і ще раз підтверджує необхідність пропаганди українських військових традицій та важливість національно-патріотичного виховання. Але не зовсім зрозуміла позиція поважної державної інституції,  яка свідомо  проігнорувала портрет воїна Другої світової війни (в гімнастерці, пілотці, суконній шинелі, кирзових чоботах, з автоматом ППШ – варіантів багато),  який своїм героїзмом і мужністю  переміг нацистських окупантів.  За словами Президента України з нагоди  72-ї річниці звільнення української землі від фашистських загарбників,  "…сьогодні ми вшановуємо величний подвиг визволителів української землі, висловлюємо найщиріші слова вдячності людям, які вибороли право на життя і свободу нашого народу, врятували від нацизму народи європейського континенту".  На практиці (в контексті названого проекту) вшанування не відбулося.  Нагадаємо про внесок України у перемогу:  з понад 7 млн. мобілізованих з України близько 3,5 млн. полягли в боях, померли від ран або пропали без вісті.
     За ідеологічними мотивами не показано військову форму армії післявоєнного радянського періоду, хоч ветерани військової служби, «афганці», учасники бойових дій на території інших держав (серед них багато українців)  були гідними спадкоємцями і продовжувачами ратної слави переможців нацизму. І не їхня вина, що за помилкові рішення державних керівників вони часто ставали заручниками цих рішень.
     У плакатах відображено  військову  форму Австро-угорської імперії.  Але воїни-українці воювали і в інших державах світу. Не зовсім зрозуміло, наскільки візуалізація мушкетерської форми потрібна для української військової традиції. В руках вояки  УПА – щось схоже на радянський пістолет Макарова, який  прийнятий на озброєння тільки у 1951 році. Про інші недоречності – не говоримо.
     Історія українського війська протягом попередніх століть – це дійсно надзвичайно цінний досвід, який може бути використаний сьогодні. Але, бажано, без купюр окремих періодів історії. 

---

2016 год для Северодонецкого городского совета воинов-интернационалистов УСВА (Луганская область) богат на юбилеи. Одна из многочисленных общественных организаций города 1 ноября отметила 30-летие со дня создания, а 24 августа исполнилось 15 лет с момента открытия мемориала участникам локальных конфликтов.
В пламени Афганской войны еще обрывались жизни наших солдат, еще два года оставалось до начала вывода Ограниченного контингента из этой горячей точки, а те, кому посчастливилось вернуться домой живыми, уже объединились в дееспособную структуру, чтобы сообща отстаивать свои права и находить отдушину в общении.
Почему своим днем рождения северодонецкие «афганцы» считают 1 ноября? Именно в этот день в 1986 году в Минске состоялся 1-й слет руководителей военно-патриотических клубов. Делегатами от Северодонецка на нем были Александр Бондаренко и Владимир Рязанцев. А в книге регистрации заявлений от участников боевых действий первое обращение (от Михаила Суржана о предоставлении ему жилья) датировано 05.11.1986 г.
В 1987 году делегация из десяти человек от Луганской области, в том числе и северодончане Александр Бондаренко и Евгений Федотов, принимала участие в I Всесоюзном слете воинов-интернационалистов в Ашхабаде, а в 1989-м – в Республиканском слете воинов-интернационалистов в Севастополе. В 1991 году был создан Союз воинов-интернационалистов Украины, который со временем стал называться Украинским Союзом ветеранов Афганистана. Северодонецкий городской совет воинов-интернационалистов вошел в его состав как структурное подразделение.
К организации со временем примкнули участники локальных конфликтов в других горячих точках планеты.
Сегодня городской совет воинов-интернационалистов объединяет 226 человек. Созданы и действуют три первичные организации: на градообразующем предприятии ЧАО «Северодонецкое объединение Азот» (59 человек), «Инвалиды войны Чернобыля» (16) и ВДВ (20). Их председатели входят в правление городского совета воинов-интернационалистов. В него также вошли участники боевых действий на Кубе С. Ф. Дронов, в Венгрии А. Г. Башев и в Египте Ю. К. Золотов. Состав правления – это 14 человек. Наиболее активные из них Ольга Дегтяренко, Сергей Сизов, Виктор Маркин, Андрей Иванов, Леонид Радченко, Константин Чижик, Эдуард Шматко, Сергей Бондарь.
Три десятилетия городским советом воинов-интернационалистов Северодонецка руководит бессменный председатель Александр Васильевич Бондаренко.
Воины-«афганцы» начинали свою деятельность с решения насущных вопросов, главный из которых – обеспечение жильем.  214 участников боевых действий получили ключи от новых квартир. 16 еще ждут своей очереди…
Как депутату городского совета двух созывов и председателю комиссии по вопросам здравоохранения и социальной защиты почти восемь лет, Александру Бондаренко удалось сделать многое. Например, внести существенные дополнения в городскую программу «Турбота» и добиться того, что исполком горсовета ежегодно 15 февраля заслушивает информацию о ходе выполнения постатейно Закона Украины «О статусе ветеранов войны, гарантиях  их социальной защиты».
С годами все чаще воинов-интернационалистов волнуют проблемы медицинского обслуживания. Но, по крайней мере, они решаются, в частности, по обеспечению бесплатными медикаментами тех, кто находится на стационарном лечении (в том числе и на дневном). Поступали единичные обращения, касающиеся перевозки льготных категорий пассажиров по городским маршрутам. Общими усилиями они сведены к минимуму.
За годы своей работы совет воинов-интернационалистов по праву заслужил авторитет. Поэтому большая часть поступающих обращений решается в телефонном режиме.
Одно из важных направлений работы – забота о родителях погибших. В горниле Афганской войны навсегда остались десять северодонецких парней, один пропал без вести. Решением сессии горсовета были выделены средства на утепление дома, в котором проживает семья погибшего Вячеслава Голайко.
«За 30 лет из жизни ушло 100 боевых побратимов, – делится печальной статистикой А. В. Бондаренко. – Стараемся, чтобы они были захоронены в начале кладбища. Память о них живет в наших сердцах, мы посещаем их могилы. Стараемся оказывать помощь вдовам. Сегодня это, пожалуй, самая ущемленная категория».
В 2001 году общими усилиями в городе был построен и открыт мемориал участникам локальных конфликтов на площади у Христорождественского кафедрального собора (на снимке). На нем указаны все страны, на территории которых велись военные действия. А со временем установили еще два памятных знака – воздушно-десантным и погранвойскам. Здесь, как правило, участники боевых действий и проводят почти все свои мероприятия, собираются, чтобы почтить память павших и тех, кто ушел из жизни в последующие годы, вспомнить армейские будни, пожать друг другу руки и просто пообщаться. Прошедшим дорогами войны, познавшим на себе цену жизни и смерти есть о чем поговорить. Судьба подарила им шанс, как говорится, родиться дважды.
И, конечно же, приоритетом в работе ветеранов было и остается военно-патриотическое воспитание молодежи. Структурным подразделением городского совета воинов-интернационалистов стал военно-патриотический клуб «Каскад» (руководитель – С .А. Бондарь). Его воспитанники – пятикратные чемпионы Украины по рукопашному бою. Летом  ребята два месяца провели в военных лагерях и продолжают тренировки в течение учебного года.
«30 лет объединяют нас, несмотря на то, что войны на территории разных стран разделили наши биографии, – отметил председатель Северодонецкого городского совета воинов-интернационалистов УСВА А. В. Бондаренко. – Но мы остались верны боевому братству. И это самое главное. Крепкого здоровья всем, счастья и мирного неба над головой. Храните тепло наших встреч!».

---

5 листопада відбулося засідання правління Черкаської обласної Спілки ветеранів Афганістану та учасників бойових дій.
У засіданні взяли участь голова організації Сергій Якимчук, його заступник Олег Остапенко, голови місцевих організацій ветеранів Афганістану, депутати обласної ради і члени ревізійної комісії.
На початку роботи присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять загиблих і померлих бойових побратимів і голову Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану Григорія Шкурка, який передчасно пішов з життя. 
Голови місцевих осередків ділилися наболілими проблемами, які накопичувалися протягом багатьох років. Обговорили нагальні питання життєдіяльності організації у реаліях сьогодення,  серед них  співпраця з громадськими організаціями, національно-патріотичне виховання молоді, реконструкція меморіального комплексу загиблим в Афганістані та в інших локальних конфліктах. Болючими залишаються питання соціального захисту учасників бойових дій та членів їхніх сімей.
Обрано президію  Черкаської обласної Спілки ветеранів Афганістану та учасників бойових дій, до якої увійшли С. П. Якимчук, В. П. Кравецький, О. Г. Остапенко, О. В. Зайченко, Б. В. Карганов, О. В. Антонюк та після обрання голова Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану.
Прийнято рішення підтримати кандидатуру голови Тальнівської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану Олексія Васильовича  Неділька, який балотується на посаду Тальнівського міського голови, й надати допомогу в організації і проведенні виборів.

---

В большом зале райгосадминистрации состоялось собрание Тарутинской районной организации Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
На собрание были приглашены председатель Совета ветеранов Тарутинского района Ирина Гончаренко и ее заместитель Евгений Давыдов, руководители организаций УСВА Белгород-Днестровского и Арцизского районов,   участники антитеррористической операции Геннадий Слободчиков и председатель районной организации участников АТО Виктор Харитоненко.
Председатель организации Петр Скрипник предложил почтить минутой молчания память всех боевых товарищей – тех, кто не вернулся из Афганистана, и тех, кто погиб в других локальных конфликтах и во время антитеррористической операции на востоке Украины.
Председатель Одесской областной организации УСВА Ю. М. Ермаков огласил повестку дня.
          Генерал-майор в отставке Ю. М. Ермаков избран председателем областной организации в 2014 году. В Вооруженных Силах – с 1962 года, окончил Военную академию имени Фрунзе и Академию Генерального штаба. За его плечами большой боевой опыт, за годы службы принимал участие в военных конфликтах, начиная с событий в Чехословакии, затем в Афганистане – как  военный советник при президенте этой страны. Потом была Югославия, где он занимался формированием первого миротворческого батальона ВС Украины. Награжден 7 орденами и многими медалями, в том числе знаком отличия ООН «За службу миру». Это лишь часть послужного списка Ю. М. Ермакова.
 Первым пунктом повестки дня стал вопрос об общественно-политической обстановке в Украине и роли воинов-интернационалистов в ветеранском движении.
Говоря об общественно-политической ситуации в стране, Юрий Ермаков сообщил участникам собрания о том, что основная работа, которую сегодня проводит УСВА,  заключается в скорейшем прекращении боевых действий на Донбассе. Недавно председатель УСВА С. В. Червонопиский выезжал в район Мариуполя, где встречался с воинами-«афганцами», с теми, кто сегодня проживает и на временно оккупированной территории Донбасса, и на подконтрольной Украине территории. На заседании Правление УСВА, которое состоялось 26-27 октября, было принято однозначное решение – конфликт на Донбассе нужно прекращать. И делать это немедленно, потому что боевые действия с каждым днем все больше и больше приобретают затяжной характер, и  в этом конфликте погибают украинцы – и с этой, и с другой стороны.
– Вам ли нужно объяснять, что такое война, – обратился к присутствующим Юрий Ермаков. – Поэтому подчеркну еще раз: УСВА выступал и выступает за скорейшее прекращение боевых действий на Донбассе всеми доступными средствами и методами. Да, Минские соглашения – это, конечно, хорошо, но нужно считаться с так называемыми непризнанными республиками и идти с ними на конкретные переговоры, потому что сугубо военного решения этого вопроса нет и быть не может. Конечно, это вызывает у определенных кругов недовольство, но таковы реалии сегодняшнего дня.
Далее обсуждался вопрос о социальной защите воинов-интернационалистов. Претензий к областному совету нет,  все, что предусмотрено его социальными программами по льготному обеспечению участников боевых действий, в основном выполняется. А вот к правительству и к Президенту претензии есть.
Закон Украины «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты», принятый еще в 1993 году, никто не отменял. В нем четко определены и гарантированы нормы социальной защиты, например, по оплате жилищно-коммунальных услуг. Но Кабинет Министров время от времени принимает постановления (например, №406 от 2014 года), которыми эти нормы постоянно урезаются. Может дойти до того, что льготы, положенные участникам боевых действий, отменят совсем.
– Поэтому УСВА планирует провести ряд мероприятий, протестуя против таких «вводных» Кабмина, – сказал Юрий Михайлович.
Воины-«афганцы» говорили о тех проблемах, с которыми они сталкиваются. Касалось это в основном льготного проезда в транспорте. Например, в договорах с перевозчиками есть пункт, согласно которому перевозчик обязуется обеспечить бесплатный проезд участникам боевых действий. Депутатский корпус райсовета деньги на это выделил. Но на деле некоторые водители автобусов неохотно на это идут, иногда доходит до скандалов, вот и приходится ветеранам покупать билет по полной стоимости. Все вопросы льготного проезда решило бы открытие кассы для продажи билетов в районном центре.
 Участник АТО Геннадий Слободчиков сказал, что не нужно сидеть, сложа руки, а сообщать о подобных нарушениях по телефону «102». Председатель районной организации участников АТО Виктор Харитоненко предложил расторгать договоры с перевозчиками, не соблюдающими установленные правила. Такую  позицию поддержал Юрий Ермаков.
Подводя черту под основной темой собрания, Юрий Ермаков констатировал неприятный факт, касающийся наметившегося раскола в рядах «афганцев»:
– Некоторые из наших боевых товарищей пытаются выйти из состава УСВА и перейти в другие альтернативные организации воинов-интернационалистов. Если кто-то из вас хочет перейти в другую организацию, это ваше право. Единственное, о чем прошу, это не вносить дезорганизацию и разброд. Но хочу подчеркнуть, что всеукраинская организация УСВА, ее областные, городские и районные организации были, есть и будут. Это реальная сила, способная отстаивать интересы и защищать права воинов-интернационалистов. Поэтому призываю вас к сплочению. Вместе мы – сила.
Ю. Ермакова поддержала председатель районного совета ветеранов И. Гончаренко, сказав, что нас объединяет боевое братство, и этим все сказано.
Были рассмотрены организационные вопросы. Из числа приглашенных на собрание четверо были приняты в члены Тарутинской районной организации УСВА, избраны делегаты на 8-ю внеочередную конференцию областной организации УСВА.
Активистам организации вручили награды УСВА: медаль «За заслуги» второй степени – ее председателю  Петру Скрипнику, Почетную грамоту – Юрию Могилюку, Михаилу Филиппову, Анатолию Патаки и Владимиру Аврамиоти, грамоту Одесской областной организации УСВА – Ивану Лабунцу и Юрию Кожухарю, Почетную грамоту областного совета – Василию Накаю.

---

     КОРНІЙЧУК Володимир Михайлович – державний і громадський діяч, голова Ради Асоціації ветеранів МВС України,Заслужений юрист України.
       Народився 22 лютого 1937 року на Житомирщині. Проходив військову службу в Забайкальському військовому окрузі. Закінчив юридичний факультет Іркутського державного університету. Обравши долю правоохоронця, пройшов шлях від оперуповноваженого райвідділу в Читинській області до першого заступника міністра внутрішніх справ України.
    Учасник бойових дій в Афганістані – у 1981–1983 роках надавав допомогу в створенні й становленні органів і військ МВС ДРА на посаді старшого оперативного співробітника зони Центр і Кабульської провінції. Під його керівництвом було розроблено і проведено низку успішних бойових операцій органами і військами МВС ДРА. У багатьох операціях брав особисту участь.
    У 1986 році як заступник міністра внутрішніх справ – начальник УМВС у Київській області організовував дії підлеглих з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
    1991–1992 – перший заступник міністра внутрішніх справ України.  
    У жовтні 1991 року очолив ініціативну групу зі створення організації учасників бойових дій в Афганістані, які на той час працювали в системі МВС, та її керівного органу – Координаційної ради.
     Працюючи на відповідальних посадах у МВС України, враховував бойовий досвід ветеранів війни в Афганістані в професійній діяльності, брав активну участь у роботі Міжвідомчої робочої групи з питань розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті й потрапили у полон в Афганістані, сприяв становленню і підвищенню авторитету УСВА.
    Нагороди: ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За заслуги» другого і третього ступенів, відзнака «Почесний працівник МВС України», інші відзнаки МВС і громадських організацій, нагороди УСВА.
     КРАВЧЕНКО Юрій Федорович   — державний діяч,  міністр внутрішніх справ України (1995–2001), генерал внутрішньої служби України. У 2001–2002 роках — голова Херсонської обласної державної адміністрації.     
     Народився 5 березня 1951 року в Олександрії Кіровоградської області в робітничій сім'ї.
 У 1966–1970  — учень Олександрійського індустріального технікуму,
електрослюсар шахти 3-біс. У 1970 – 1972 – служба в армії, 1972–1974 — електрик Кіровоградського заводу друкарських машин. У 1974–1978 — слухач Горьківської вищої школи МВС СРСР, правознавець.1978–1981 — інспектор, старший інспектор БРСВ відділу внутрішніх справ Світловодського міськрайвиконкому Кіровоградської області. 1981 — 1982 — начальник відділення карного розшуку Олександрійського міського відділу внутрішніх справ Кіровоградської області. 1982–1986 —заступник начальника, начальник Олександрійського міського відділу внутрішніх справ.
       У 1986–1988 — начальник відділу боротьби з наркоманією Управління карного розшуку МВС УРСР. 1988–1989  — заступник начальника 7-го Управління МВС УРСР.
1989–1992  —начальник УВС Кіровоградської області.
      У 1992–1994 — заступник міністра — начальник кримінальної міліції МВС України.
1994–1995 —голова Державного митного комітету України.
     У 1995–2001 — міністр внутрішніх справ України. Під керівництвом генерала було розгромлено свавілля організованих кримінальних угрупувань, особливо в Криму.
    У2001 і в 2002 — директор Інституту права ім. Князя Володимира Великого при Міжрегіональній академії управління персоналом.
    У 2001–2002 — голова Херсонської ОДА .2002–2004— голова Державної податкової адміністрації України.
        Працюючи на відповідальних військових і державних посадах у 1990–2005 рр., зокрема у Міністерстві внутрішніх справ України, Державній податковій адміністрації України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, біженців з Афганістану, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті та потрапили у полон в Афганістані, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
 Був членом: Ради національної безпеки і оборони України (1996 – 2001), Ради з питань збереження національної культурної спадщини (1997–1998), Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (1997–2000), Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001 ), Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю, Комісії з опрацювання питань скасування смертної кари в Україні, Координаційної ради з питань внутрішньої політики, президії Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів і місцевого самоврядування.
Заслужений юрист України  (1998).  Доктор юридичних наук (кандидатська дисертація «Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно-правові питання)», Університет внутрішніх справ, 1998; докторська дисертація «Свобода як принцип демократичної правової держави», Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2003). Автор книги «Міліція України». Майстер спорту з плавання.
       Нагороди: ордена Богдана Хмельницького третього ступеня (1999), Святого Дмитра Солунського третього ступеня, Святого князя Володимира Великого першого ступеня, Почесний громадянин міста Олександрії, почесний президент Асоціації професійних видів єдиноборств.
    Помер 4 березня 2005 року від двох вогнепальних поранень в голову. Смерть Ю. Ф. Кравченка викликає багато запитань …
У 2010 році, напередодні п'ятої річниці загибелі Юрія Кравченка, вийшли у світ кілька книг, присвячених його життю і таємниці смерті. Серед них — твір Тетяни Кравченко «Честь і гордість», книга соратника Юрія Кравченка — колишнього в.о. міністра внутрішніх справ України Михайла Корнієнка «Втрачений шанс», монографія Олександра Бандурки з аналізом реформ і законотворчої діяльності генерала та інші.
КРАВЧУК Леонід Макарович — перший Президент України після здобуття незалежності у 1991 році (1991–1994), Голова Верховної Ради України 1990–1991, народний депутат України 1990–1991 і 1994–2006, Герой України (2001).
Народився 10 січня 1934 року в родині селянина у селі Великий Житин, що з 1939 року входило до складу  Волинського воєводства Польщі (тепер – Рівненська область України). Макар Кравчук у 1930-ті роки служив у польській кавалерії, під час Другої світової війни 1944 року загинув на фронті й був похований у братській могилі в Білорусі. Мати померла 1980 року.
Закінчив Київський державний університет (1958), спеціальність – викладач суспільних наук та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Кандидат економічних наук.
      У 1958–1960 – викладач Чернівецького фінансового технікуму. 1960–1967  — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967–1970 — аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
       У 1970–1988 — завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988–1990  — завідувач ідеологічного відділу, секретар, другий секретар ЦК КПУ. У 1989–1990 — кандидат у члени Політбюро, 1990–1991 — член Політбюро ЦК КПУ.
       Народний депутат УРСР Х—XIV скликань і України І—IV скликань. У 1990–1991— Голова Верховної Ради України. У 1991–1994. — Президент України.
              5 лютого 1992 року, виконуючи передвиборні обіцянки, які були наголошені на Конференції УСВА у листопаді 1991 року,  Президент України Л. М. Кравчук видав Указ «Про утворення Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах». Головою Комітету був призначений Червонописький Сергій Васильович, першим заступником голови – Зубко Юрій Григорович, заступником – Аблазов Валерій Іванович. Розпорядженням Президента України від 12 березня 1992 року № 41 затверджено Положення про Комітет. До сфери його впливу входило близько 150 тисяч учасників бойових дій в зарубіжних війнах і конфліктах, а також члени їхніх сімей і члени сімей загиблих військовослужбовців.
    Комітет ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах при Президентові України став першим центральним органом виконавчої влади в Україні і СНД, повноваження якого в цілому були спрямовані на організацію і реалізацію державної соціальної політики стосовно ветеранів війни.   
         22 жовтня 1993 року  Президент України підписав Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII – найкращий закон про ветеранів у країнах СНД.
      Обраний народним депутатом 1994 року — на довиборах в мажоритарному окрузі на Тернопільщині. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. Член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002–2006 – очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України.
       З 1999 року — співголова Всеукраїнського об'єднання демократичних сил «Злагода».
      Почесний президент Міжнародного громадського об'єднання «Рівненське земляцтво».      Почесний голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське народне посольство» (з 1994 р.). З 2011 року — почесний президент Фонду «Перспективна Україна».
    Нагороди: звання Героя України з врученням ордена Держави (2001), орден Свободи (2014), орден Князя Ярослава Мудрого другого (2007), третього (2004) , четвертого (1999) і п’ятого ступенів (1996), орден Жовтневої Революції, два ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «На славу Чернівців», нагороди зарубіжних держав, громадських організацій.
КРАСИЛЬЩИКОВ Анатолій Лаврентійович – державний діяч.
Народився 1955 року, 1981-го закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, економіко-географ, викладач.
У Секретаріаті Кабінету Міністрів України працює з 1992 року. З 2002 – начальник  Управління стратегії реформування соціальних відносин, з 2010 – начальник  Управління соціальної політики та праці, з 2011 – начальник Управління експертизи соціально-трудових відносин.
                 Працюючи на відповідальних державних посадах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України у 1992–2016 рр., підтримував ініціативи УСВА щодо покращання рівня соціального захисту ветеранів війни, сприяв піднесенню авторитету і допомагав діяльності Державного комітету України у справах ветеранів,  підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Державний службовець третього рангу. Заслужений працівник соціальної сфери України.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, Подяка Прем’єр-міністра України, Почесна грамота Міністерства праці та соціальної політики України, Почесна відзнака Пенсійного фонду України.
        КРЕМЕНЬ Василь Григорович — вчений, державний, політичний та громадський діяч, президент НАПН України (з 1997), академік НАН України (з 2000), академік НАПН України (з 1995), іноземний член РАО (з 2001).    
       Народився 25 червня 1947 року в селі Любитове Кролевецького району Сумської області у селянській родині. У 1965 році з золотою медаллю закінчив середню школу, рік працював слюсарем автопарку в Конотопі. Упродовж 1966–1971 років навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка на філософському факультеті, у 1971–1979 – пройшов шлях від аспіранта до заступника декана факультету.
       У 1976 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1991-му — докторську. У 1979 – 1986 – працював у ЦК Компартії України, а в 1986–1991— у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. У 1991–1992 – заступник директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, у 1992–1994 – заступник директора з наукової роботи та завідувач відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України.
       У 90-х роках працював у Адміністрації Президента України: керував службою з питань гуманітарної політики і був заступником Глави Адміністрації Президента України – керівником управління внутрішньої політики,  підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень з питань соціального захисту ветеранів війни.
        1997 року став президентом Національної академії педагогічних наук України. У 1998 – обраний депутатом Верховної Ради України, де очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти. Упродовж 1999–2005 років обіймав посаду міністра освіти і науки України.
       Президент Товариства «Знання» України (з 1998), президент Спортивної студентської спілки (з 1998), заступник голови Комітету з державної премії в галузі науки і техніки (2002), заступник Голови Комітету з державної премії в галузі освіти (2011).
        Автор понад 800 наукових праць з проблем філософії, педагогіки та соціально-політичного розвитку суспільства. Головний редактор науково-теоретичного та інформаційного журналу АПН України «Педагогіка і психологія», голова редакційної колегії науково-практичного журналу «Директор школи, ліцею, гімназії», член редколегій: теоретичного і науково-методичного часопису «Вища освіта України», науково-практичного журналу «Гуманітарні науки», соціально-гуманітарного наукового журналу «Людина і Політика», науково-педагогічного журналу «Рідна школа», наукового часопису «Філософія освіти».
      Нагороди: орден Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, орден «За заслуги» трьох ступенів, Почесна грамота Верховної Ради України, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, орден Нестора-літописця та інші. Державна премія України в галузі науки і техніки, Міжнародна премія ім. Г. С. Сковороди, премія НАН України ім. М. І. Костомарова. Державна премія України в галузі освіти 2013 року — в номінації «наукові досягнення в галузі освіти» за цикл наукових праць «Філософія освіти: пошук пріоритетів» (у складі колективу).
       Наукові праці: монографії «Коллективность и индивидуальность: судьба одной из ключевых социалистических идей» (1990); «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)» (1996); «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації» (1999); "Освіта і наука України: шляхи модернізації (факти, роздуми, перспективи)» (2003); «Україна: проблеми самоорганізації» (2003); «Освіта і наука в Україні: інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати» (2005); «Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум» (2007); «Феномен інновацій: освіта, суспільство, культура» (2008); «Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору» (2009); «Еліта: витоки, сутність, перспектива» (2011); «Синергетика в освіті: аспект людиноцентризму» (2012); «Україна у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження)» (2013). Підручники для вищої школи: «Політологія: наука про політику» (2002); «Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції» (2005); «Філософія: Логос. Софія. Розум» (2006); «Філософія управління» (2007); «Філософія: Історія, суспільство, освіта» (2011); «Философия общения» (2011) та інші. Підручник для загальноосвітньої школи «Філософія» (2012).

---

     Відбулося багатотисячне паломництво українців на Святу Землю, яке було організовано Паломницьким Центром Української Православної Церкві.
     Серед паломників були інваліди війни в Афганістані Костянтин Антощук, Валерій Гринчак, Віктор Овсянніков, Сергій Свистунов, Едуард Скакун, Віктор Чередніченко, інвалід дитинства Віктор Спаров. Очолив групу клірик храму святителя Михаїла Київського ієрей Антоній Демиденко з духовною допомогою монаха Феодосія (Кузьменка).
     Розпочалося паломництво з літургії у храмі  Святого Благовірного Князя Олександра Невського в Єрусалимі. В комплексі цього храму (на Олександрівському подвір`ї) розташована православна святиня «Поріг Судних Врат». Це поріг стародавніх воріт, через які, за переказами, переступав Ісус Христос, якого вели на страту. Над ним постійно горять невгасимі лампади,  одну з яких присвячено загиблим в Афганістані. На табличці біля лампади викарбувано російською: «О жертвах гражданських смут и братоубийственных распрей лихолетия ХХ века, воинах, павших в Афганистане, погибших при испытаниях и авариях на   подводных лодках и в полетах, о жертвах  Чернобыльской трагедии и  всех  чрезвычайных  происшествий». 
     Разом з іншими вірянами  з України паломники-«афганці» зустрілися з Блаженнішим Патріархом Єрусалимським і всієї Палестини Феофілом ІІІ,  молилися з недільною літургією на Гробу Господньому і на Голгофі – місці Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа, у храмі Воскресіння Христового. Побували на Священній Горі Фавор, у це́ркві Благові́щення над джерелом Пресвятої Богородиці в місті Назареті, на березі Галілейського моря.
     Особливе значення мало відвідування Віфлеєму, який  є визначним релігійним центром християн і місцем паломництва, позаяк вважається місцем народження царя Давида та Ісуса Христа. У Віфлеємі розташований храм Різдва Христового, що збудований над гротом (чи печерою) — на місці народження Ісуса Христа. Храм було зведено 326 року римським імператором Костянтином Великим, у 529 році, після повстання самаритян, відбудовано Юстиніаном І, а у ХІІ столітті відновлено хрестоносцями.
     Після Віфлеєму були гірський монастир – лавра Сави Освяченого, православний грецький чоловічий монастир на території Західного берега річки Йордану, в Юдейській пустелі, в долині Кедрон. Заснована у 484 році преподобним Савою Освяченим лавра є одним з найдавніших гуртожитних монастирів.  Подібний – монастир Феодосія Великого.
     Молилися і поклонялися святиням також на місці хрещення Іваном Хрестителем Ісуса Христа на Йордані, у храмі святого апостола Петра і праведної Тавіфи, у Горненському жіночому монастирі у передмісті Єрусалима. Для всіх, хто були і є військовими, важливим є паломництво у храм Святого Великомученика Георгія Переможця у Лідді.
   Крім духовної складової і молитов, екскурсоводи висвітлювали події політичного і військово-історичного спектру. Зокрема, говорили про особливості бойових дій другої половини  ХХ сторіччя, про соціальний захист  ветеранів війни в Ізраїлі. 

---

У столичному Палаці ветеранів громадська організація «Спілка ветеранів Куби» провела науково-практичну конференцію «Історичне значення воєнно-стратегічної операції «Анадир».
Разом з учасниками операції «Анадир», колишніми  воїнами, які входили до складу Групи радянських військових спеціалістів на Кубі, у конференції взяли участь голови правлінь київських міських громадських об'єднань ветеранів Афганістану, Анголи, Мозамбіку, ветеранів ракетних і космічних військ, пенсіонерів.
Учасник бойових дій в Другій світовій війні, один з керівників створення протиповітряної оборони на території Куби під час Карибської кризи Є. М. Євдокимов поділився з присутніми спогадами про ті давні події, розповів про те, як проходила Кубинська революція і боротьба дружнього кубинського народу за свою свободу.
Учасники конференції переглянули документальний  фільм «Операція «Анадир» - на шляху до Карибської кризи», в якому детально висвітлено події цієї кризи, починаючи з причин, що змусили провести воєнно-стратегічну операцію «Анадир». За планом «Мангуст» вторгнення США на Кубу намічалося на другу половину жовтня 1962 року. Генштаб СРСР на противагу операції «Мангуст» розробляє власну контроперацію. У фільмі йдеться про її таємну підготовку, умови й складності перевезення 40 стратегічних ракет Р-12 і Р-14, оснащених ядерними боєголовками, групи військ бойової охорони, до складу якої входили  полк гвинтокрилів Мі-4, чотири мотострілецькі полки, два танкові батальйони, ескадрилья МіГ-21, 42 легкі бомбардувальники Іл-28, два підрозділи крилатих ракет з ядерними боєголовками 12Кт з радіусом дії 160 км, кілька батарей зенітних знарядь, а також 12 установок С-75 (144 ракети). Кожен механізований полк налічував 2500 осіб, танкові батальйони оснащувалися новітніми танками Т-55. Крім того, на Кубу спрямовувалося  угруповання ВМФ СРСР: 2 крейсери, 4 есмінці, 12 ракетних катерів «Комар», 11 підводних човнів (з них 7 – з ядерними ракетами). Загалом на острів планувалося відправити 50874 військовослужбовців.
У   ході   конференції  було  відзначено   історичне  значення   операції «Анадир». По-перше, від керівництва США було отримано гарантії ненападу на Кубу, які дотримуються й донині. Через кілька місяців американські ракети в Туреччині було демонтовано.
         Криза стала переломним моментом в ядерній гонці та «холодній» війні. Було покладено початок розрядки міжнародної напруженості. У західних країнах розпочався антивоєнний рух.
          У СРСР також стали лунати голоси, що закликали до обмеження гонки ядерних озброєнь і посилення ролі суспільства в ухваленні політичних рішень (зокрема, з такою заявою виступив один з розробників радянської ядерної зброї академік А. Д. Сахаров). Зрештою, сам Хрущов у своїх мемуарах так оцінив підсумки кризи: «Зараз минуло вже багато років, і це є вже областю історії. І я гордий за те, що ми проявили мужність і далекоглядність. І я вважаю, що ми виграли».
На конференції лунали слова вдячності дружньому кубинському народу, який безоплатно провів лікування і оздоровлення 24 тисяч українських дітей, котрі постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

---

Об операции «Анадырь» и связанных с ней событиях вспоминает участник боевых действий, в то время – заместитель командира 500-го зенитно-ракетного полка по инженерно-ракетной службе полковник в отставке Евгений Николаевич Евдокимов.
Мое участие в этой эпопее началось с того часа и дня, когда меня, заместителя командира 511-го ЗРП по инженерно-ракетной службе, 4 июля вызвали на военный совет 8-й ОА ПВО и там я дал согласие на назначение на аналогичную должность в 500-й ЗРП 11-й дивизии ПВО. После прохождения необходимых  процедур и инструктажа в Генеральном штабе, совершив трансатлантический перелет,17 июля 1962 года с группой офицеров я был в Гаване, в Эль Чико.
Все прибывшие на Кубу офицеры частей, задействованных в операции «Анадырь», имели задачу – выбрать в указанных в плане операции районах конкретные площадки для боевых позиций. Группа, возглавляемая генералом Токаренко, командиром дивизии 11-й дивизиии ПВО, в которую входил и я, такую работу провели до 25 июля, а 29 июля первое подразделение советских войск ступило на кубинскую землю – это  был 2-й ЗРДн 500-го ЗРП. Мне выпала участь совместно с кубинским представителем, начальником штаба западного корпуса капитаном Франциско Куэвасом, провести колонну этого дивизиона на предназначенную ему позицию в районе аэродрома Сан Хульян.
В течение августа и сентября перед носом у американских спецслужб в 90 милях от Флориды произошла небывалая в истории в мирное время трансатлантическая переброска 43-тысячной группировки войск и занятие ими боевых позиций, вплоть до установки на стартах стратегических ракет. Это стало возможным благодаря продуманным жестким и беспрецедентным мерам со стороны советской и кубинской сторон по сохранению в тайне развертывания этой операции.
Именно утечка информации при подготовке операции «Мангуст» позволила советской и кубинской сторонам подготовиться и принять своевременные меры. Все это и привело, в конце концов, к провалу операции «Мангуст», которой предполагалось вторжение на Кубу.
 14 октября  ракеты в районах Сан-Кристоваль, Санта Крус и Артемиса были обнаружены разведчиком У-2 при проведении рекогносцировок прибрежной зоны Кубы для уточнения мест высадки и объектов бомбардировок.
В свете этих потрясающих для американцев данных в их планы вносятся коррективы, в том числе по срокам и практическим мероприятиям.
22 октября перед американским народом выступает президент Кеннеди и объявляет о наличии на Кубе ракет и о зонах досягаемости предполагаемых ударов. Объявляется блокада Кубы. Советская и кубинская стороны незамедлительно принимают адекватные меры: приводятся в боевую готовность все части, личный состав занимает боевые места, кубинцы объявляют всеобщую мобилизацию и объявляется боевая готовность регулярным частям.
К ночи напряжение с обеих сторон увеличивается. Поднято в воздух большое количество американской авиации, которая барражирует вдоль кубинского побережья. Для средств ПВО, в частности, постепенно снимаются ограничения для открытия огня. И к ночи для комплексов ПВО поступает команда: «В воздухе своих целей нет, огонь открывать по входящим в зону целям своим решением». Комплексы выходят в эфир. Выходят в эфир и другие радиоэлектронные средства войск. Вот тут американцы по насыщенности эфира делают второе открытие: на Кубе есть очень много и других, кроме ракет, военных средств. В этой напряженной обстановке от группы барражирующих самолетов начинают поступать отметки от цели, показывающие, что она движется в сторону 4-й ЗРДн, приближаясь к зоне пуска (сзади позиции дивизиона в 25-30 км развернуты стратегические ракеты, обнаруженные 14 октября). При приближении цели командир дивизиона подполковник Корчагин начинает подавать команду на подготовку дивизиона к ее уничтожению. При пересечении зоны пуска командир выжидает и после 4-й отметки ее прохождения в зоне наступает время решения, отдача команды «пуск», но 5-я отметка говорит о том, что цель производит маневры для выхода из зоны. Пуск отменяется. Если бы не выдержка командира, самолет был бы сбит и, вероятнее всего, обстановка противостояния была бы нарушена, что могло привести к ее взрыву. Чем бы это кончилось – никто не может сказать.
       После этого зондирования нашей силы и обнаружения наличия войск начались политические контакты, которые, в конце концов, привели к передаче 28 октября по радио на мировой эфир текста заявления правительства СССР, в котором объявляется решение о выводе ракет с Кубы. И даже сбитие дивизионом Сталинградской дивизии ПВО разведчика У-2 не послужило поводом для срыва процесса договоренностей.
Ракетная дивизия была сформирована на базе Винницкой ракетной армии. Ее два полка Р-12 занимали позиции в предгорьях Лос Органос, их прикрывали Никопольский полк и частично Кременчугский. З-й ракетный полк Р-12, развернутый в районе Сагуа ла Гранде, прикрывал Запорожский полк ЗРВ.
Таким образом, ракетно-ядерный щит, послуживший решающим фактором в защите Кубы, был образован соединениями ракетной дивизии и Днепропетровской дивизии ПВО, сформированными и несшими службу в Украине.
      Символично, что выходец из 11-й дивизии ПВО, участник боевых действий операции «Анадырь», офицер наведення зенитно-ракетного комплекса лейтенант М. А. Лопатин, пройдя службу в частях 80А ПВО, стал впоследствии генерал-полковником,  ее командующим и первым командующим ПВО Украинской армии.
Мы, воины-интернационалисты, выполнили свою миссию успешно, вместе с кубинским народом мы победили.

---

      Харьковский городской Союз ветеранов Афганистана совместно с Украинским Союзом ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), несмотря на все испытания, которые обрушились на наш народ, смогли возродить фестиваль патриотической песни «Солдаты мира 21-го столетия», который состоялся в Театрально-концертном центре города.
     Даже после длительного перерыва харьковский фестиваль не растерял свой авторитет, и на участие в нём прислали свои заявки лучшие исполнители и творческие коллективы Украины. География участников фестиваля также приятно порадовала организаторов: приехали участники из Полтавской, Киевской, Одесской,  Сумской, Луганской областей, из Тернополя, Сум, активно участвовали в фестивале и харьковчане.
     Очень внимательно отнеслось к каждому участнику жюри: член Национального союза писателей Украины, Заслуженный деятель искусств Украины Нина Супруненко, Заслуженная артистка Украины Евгения Костенко, советник председателя УСВА Владимир Червинский, лидер группы «Долг», Заслуженный артист Украины, победитель фестиваля «Солдаты мира 21-го столетия» Виктор Марышев (Тернополь), Заслуженный артист Украины, победитель двух фестивалей «Солдаты мира 21-го столетия» Владимир Коваленко (Ивано-Франковск), участник боевых действий в Афганистане, актёр театра им. Т. Г. Шевченко, режиссёр театра «Блок-Пост» Роман Жиров и Заслуженный артист Украины Олег Летенко.
     На торжественной церемонии открытия XI Всеукраинского фестиваля патриотической песни «Солдаты мира 21-го столетия» с Божьим словом обратился к собравшимся участник боевых действий в Афганистане протоиерей Валерий. Приветствовали участников и гостей первый заместитель председателя облсовета, председатель Харьковского городского Союза ветеранов Афганистана Виктор Коваленко, председатель областного Союза ветеранов Афганистана Владимир Рыжков, советник председателя УСВА Владимир Червинский, председатель областной Организации ветеранов Украины  А. П. Хиневич и председатель областной организации «Союз Чернобыль Украина» А. И. Винник.    
     Герой Украины, председатель УСВА Сергей Червонопиский, руководители областной и городской организаций УСВА Владимир Рыжков и Виктор Коваленко, члены жюри и ветераны города возложили цветы к Мемориальному комплексу воинам-интернационалистам. В. Рыжков рассказал историю создания мемориала «Память» и поделился планами его реконструкции.
      Участники и гости фестиваля посетили музей-диораму «Война в Афганистане. Как это было». Создатель музея, участник боевых действий в Афганистане Николай Овчаренко ознакомил с экспонатами, которые хранятся в музее, рассказал историю создания диорамы.
     Во время открытия гала-концерта С. В. Червонопиский дал высокую оценку организации фестиваля и пожелал всем мира, а участникам – творческих побед.
     Победителем и обладателем Гран-при  стал творческий коллектив «Ташакор» из Белой Церкви. Владимир Возбранный и Леонид Горобец исполнили песни «Вот и снова, братишки, мы вместе» Вячеслава Шинкаря и Леонида Мухина и «Мы в строю» Юрия Шкитуна. Приз зрительских симпатий вручили коллективу «Росинка» из села Артёма Станично-Луганского района Луганской области.
     Все стоя приветствовали победителей и участников фестиваля. Заключительным аккордом стала песня «Виват!», которую исполнили все участники, члены жюри и благодарные зрители.
     Подводя итоги, можно уверенно сказать, что Харьков возродил славу своего музыкального фестиваля. Фестиваль возродился в новом интересном формате, вместе с ветеранами в нём активно участвовала молодёжь, показывая большой интерес к патриотическому творчеству и демонстрируя высокое исполнительское мастерство.
 

---

В Херсоне во Дворце молодёжи и студентов состоялся финал XIV Всеукраинского фестиваля-конкурса военно-патриотической песни и поэзии «Оберіг», посвящённый 72-й годовщине освобождения Украины от фашистских захватчиков.
Поздравили участников конкурса председатель областной организации УСВА Владимир Столяр и первый заместитель председателя облгосадминистрации, участник боевых действий Валентина Сичевая.
        – Когда мы в песнях рассказываем о подвигах наших воинов, это очень важно, потому что они во все времена защищали нас с вами. Мы всегда должны их помнить и быть благодарны им за это. И фестиваль «Оберіг», который вначале был областным, уже многие годы имеет статус  всеукраинского и стал хорошим подтверждением тому, что память вечна – сказала Валентина Сичевая.
        Директор областного Дворца молодёжи и студентов Владимир Яценко выразил благодарность Украинскому Союзу ветеранов Афганистана, участникам из Черкасской, Запорожской, Николаевской, Одесской и Херсонской областей. Он отметил, что «Оберіг» – это фестиваль любви к нашей Родине и людям, это праздник патриотизма, в котором живёт дух наших отцов и дедов, дух победителей.
Участники фестиваля, воины-интернационалисты, представители  ветеранских организаций, руководители города и области почтили минутой молчания память воинов, погибших в Афганистане и других локальных конфликтах, в наши дни на востоке Украины.
           Прозвучавшие песни и стихи были посвящены всем поколениям борцов за независимость Украины. 
Конкурсную программу открыла Вероника Коломойцева из Херсона песней «Мій рідний край». Юный Никита Баюк из Горностаевки прочёл  «І мертвим, і живим, і ненародженим» Тараса Шевченко. Мария Евстафьева и Константин Зайцев исполнили песню «Україна – мати!». Андрей Троян из Каменки Черкасской области представил публике «Казачью песню», продолжили тему Юлия Головатюк песней «Казачка» и вокальная группа «Веночек» из Черкасс песней «Казацкая слава».
В номинации «Песня-ветеран» эмоционально пели о Великой Отечественной войне Зинаида Поленова, дуэт Нины Чулковой и Лидии Вовченко из Херсона. Очень глубоко показала трагизм композиции «Над землею туман» Юлия Завалий из Черкасс. Всем известную песню «Огонёк» проникновенно исполнила группа «Magic voice» из Новой Каховки. Конкурсанты ансамбля танца «Колорит» из Смелы Черкасской области ярко исполнили танец «Ночь коротка».
Запомнилась зрителям «Баллада про мальвы» Полины Данилевской из Новой Каховки. Хрупкая малышка Анастасия Федоренко из Каменки Черкасской области удивила силой своего голоса, пела душевно, сердечно и артистично. Оксана Дубина из Черкасской области звонко спела «Боевые ордена», а Артём Бражуненко из  Новой Каховки убедил каждого песней «Я вернусь победителем!». Владислав Гребенок из Горностаевки передал зрителям чувство гордости за ветеранов песней «Прадедушка». Трагизм смысла песни «Обелиск» со всей полнотой выразила Екатерина Погорелова. Вокальный ансамбль «Барви» под руководством В. Шеремет из Черкасской области представил композицию «Я тебя ненавижу, война!».
Екатерина Сохань, которая всегда удивляет зрителей своим талантом художественного чтения, в этот раз продемонстрировала образ почтальона. Особенность её исполнения в том, что девочка пропускает смысл и судьбу персонажей выбранных стихотворений через собственную душу. Мимикой, взглядом и жестами она вызывает искренние эмоции у зрителей, вживается в образ так, что ей веришь и переживаешь. Отлично читал стихи Алексей Турбал из Херсона. Стихотворение Сергея Сухоненко «Сёстры», посвящённое детям войны Дарья Филончук преподнесла настолько эмоционально, используя все оттенки и силу голоса, что вызвала ответную реакцию как зрителей, так и единогласную самую высокую оценку жюри. Старание и мастерство продемонстрировал в своём выступлении Денис Онищук из Горностаевки. О детях военных лет пел  вокальный коллектив «Звездопад» из Херсона.
Перед началом гала-концерта участники фестиваля почтили память воинов, погибших в годы Великой Отечественной и Афганской войн, тех, кто погиб в наши дни на востоке страны. К памятникам погибшим участникам АТО, воинам-интернационалистам и к Могиле неизвестного солдата были возложены корзины цветов.
Гран-при и награды по номинациям вручали организаторы фестиваля – первый заместитель председателя облгосадминистрации, участник боевых действий Валентина Сичевая и председатель областной организации УСВА Владимир Столяр.
Гран-при за песню «Кукушка» вручили арт-группе «102-FM» Главного управления национальной полиции Херсонской области (руководитель – Роман Чухалов). Лучшаю хореографическую композицию подготовил народный ансамбль «Калиновый цвет» (руководитель – И. Малинская), за популяризацию военно-патриотической песни лауреатами стали Келли Манан (Горностаевка), фольк-группа «Олешье» (руководитель – А. Потужна, Херсон). За популяризацию военно-патриотической темы в поэзии  награждены Анастасия Луженецкая, Дарья Филончук, а за высокое исполнительское мастерство – данс-группа «Оазис» (руководитель – Е. Сафонова), образцовая вокально-хореографическая студия «Звездопад» (руководитель – О. Кузнецова), Е. Волощенко, А. Дюмин. «Лучшим голосом фестиваля» стал лейтенант В. Преображенко из Херсонского пограничного отряда, надеждой фестиваля назвали танцевальный дуэт А. Лапиной и А. Гупало из Черкасской области, образцовую студию эстрадного вокала «Дивограй» (руководитель – Л. Шепелевич, Николаев), лучшим дебютантом-победителем стал А. Троян из Черкасской области.
Специальные призы от Херсонской городской организации УСВА вручены самым юным участникам – Никите Баюк и Елизавете Волощенко.
Солнечная Таврия приглашает гостей на фестиваль «Оберіг-2017», который будет уже пятнадцатым.

---

     З ініціативи Нововодолазької районної спілки ветеранів Афганістану та за підтримки Харківської обласної Спілки ветеранів Афганістану, райдержадміністрації, районної ради відбувся фестиваль військово-патріотичної пісні «На крилах пам’яті», присвячений Дню визволення України від фашистських загарбників. 
     На свято завітали й почесні гості: голова ХОСВА Володимир Рижков, позаштатний радник голови РДА Олександр Смірнов, голова місцевої СВА Сергій Воротняк, художній керівник Нововодолазького РБК Інна Сургай. Саме вони і очолили журі фестивалю.
     Солісти, дуети, тріо, ансамблі вклали у виконання української патріотичної пісні всю свою майстерність. Загалом же свої таланти на сцені продемонстрували 17 учасників і творчих колективів з усього району.
      Журі було досить складно визначити переможців, адже кожен з учасників на високому рівні виконував дорогі серцю пісні. Тож після довгої дискусії призові місця було розподілено наступним чином: фольклорний колектив «Берегиня» (Нововодолазький РБК), Світлана Сотнікова (Мелихівський СБК), Альона Компанієць (Нововодолазький СБК, с. Новоселівка) розділили почесне третє місце, Олександр Шостак (Ватутінський СБК) та Олена Сичова (Вільхуватський СБК) стали срібними призерами фестивалю. Перше місце здобула Інна Заріченець (Станичненський СБК). Юлія Толмачова (Нововодолазький РБК) перемогла у номінації «Майбутнє України», а Інна Дегтяренко (Нововодолазький РБК) стала володарем Гран-прі фестивалю патріотичної пісні.
     Усі інші учасники отримали почесні грамоти за активну участь, творчу майстерність, внесок у популяризацію національних пісенних традицій і розвиток аматорського мистецтва району.
      Володимир Рижков відзначив високий рівень організації і проведення заходу й  подякував учасникам за прекрасні вокальні виступи та висловив сподівання, що фестиваль патріотичної пісні стане одним із важливих факторів, які консолідуватимуть суспільство, адже пісня – це духовне джерело українського народу.
      Проведення свята цього року стало можливим завдяки сприянню керівника ТОВ «Норма» Ігоря Немашкала.

---

На базі ЗНК №235 у Святошинському районі Києва відбувся XXV  міський відкритий турнір з дзюдо, присвячений пам’яті воїна-інтернаціоналіста кавалера ордена Червоної Зірки Володимира Драченка.
В урочистому відкритті взяли участь голова Київської міської Спілки ветеранів Афганістану Микола Гончаренко, голова Спілки ветеранів Афганістану Святошинського району Леонід Полосенко, народний депутат України Олександр Третяков, депутат міської ради Юрій Зубко, керівництво райдержадміністрації. Мама загиблого героя – Леоніда Василівна (на знімку) висловила вдячність воїнам-інтернаціоналістам і представникам влади за збереження пам'яті про її сина. 
У змаганнях взяли участь юнаки зі спортивною підготовкою не нижче другого юнацького розряду у вагових категоріях  від 27 до 60 кг. За спортивні досягнення переможців було нагороджено грамотами, медалями Київської міської Спілки ветеранів Афганістану, а кожен учасник на згадку отримав подарунок.


Всеукраїнський відкритий турнір зі стрільби з лука «Київські вогні» було присвячено пам’яті Героя України, заступника голови УСВА Олега Міхнюка.
Організатори змагань – голова Київської міської Спілки ветеранів Афганістану Микола Гончаренко, голова Спілки ветеранів Афганістану Святошинського району Леонід Полосенко, депутат Київської міської ради Юрій Зубко, президент федерації стрільби з лука Ігор Пархоменко.
        У турнірі взяли участь 124 спортсмени-лучники віком від 9 до 54 років з восьми областей України, 6 команд Києва і гості з Молдови. Переможці нагороджені грамотами, медалями, кубками і цінними подарунками від ветеранів Афганістану і спонсорів.

---

     Шепетівська спілка ветеранів Афганістану на Хмельниччині протягом багатьох років не лише пропагує, а й спільно з управліннями освіти, молоді та спорту міста і району проводить різні змагання з ігрових видів спорту. Традиційним став турнір з футболу пам’яті  загиблого в Афганістані Сергія Зайчука.
      Ось і цьогоріч відбувся черговий присвячений воїну-«афганцю» меморіал, в якому взяли участь учні освітніх закладів району. Напередодні спортивного заходу члени спілки побували на могилі Сергія і вшанували світлу пам’ять побратима.
    У фіналі, який відбувся на базі Судилківської школи, на поле вийшли команди господарів і юних городищенських футболістів. У результаті запеклої боротьби перемогли гості з рахунком 2:1. Переможці отримали головний трофей — Кубок імені воїна-інтернаціоналіста Сергія Зайчука (на знімку). Заохочувальні кубки дістались і призерам — судилківчанам та учням Грицівської школи. Нагороди вручив однополчанин героя Іван Вичавка.
    Від постійного спонсора турніру, депутата обласної ради Врама Мовсісяна команди-призери отримали футбольні м’ячі. А від  організаторів спортивного свята – Шепетівської СВА і управління освіти, молоді та спорту райдержадміністрації – дипломи.

---

Відбувся відкритий чемпіонат Рівненської області з боротьби самбо серед юнаків і дівчат пам'яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів і воїнів АТО.
Змагання проходили в залі боротьби селища Квасилів Рівненського району. В урочистому відкритті взяли участь виконуючий обов’язки голови райдержадміністрації Сергій Подолін, селищний голова Степан Горбатюк, учасник АТО «кіборг» Федір Мисюра, голова Спілки воїнів-інтернаціоналістів Рівненського району «Саланг» Іван Тижук.
Учасники поклали квіти до пам'ятного обеліска воїнам-інтернаціоналістам, загиблим у Афганістані, до меморіальних дошок ветерану-«афганцю» Андрію Ромеру і воїну АТО Олександру Суліцькому.
Змагання присвятили пам'яті загиблих воїнів не випадково, адже перший директор теперішнього Квасилівського професійного ліцею Андрій Ромер зробив значний внесок у популяризацію здорового способу життя серед дітей та молоді, у розвиток секції боротьби самбо і дзюдо. Воїн АТО Олександр Суліцький був активним учасником секції.
У  загальному заліку квасилівські самбісти здобули перше місце серед восьми команд. Спортсмени, які посіли призові місця у своїх вікових і вагових категоріях, нагороджені грамотами, медалями, футболками з патріотичними логотипами. За кращу техніку і волю до перемоги учасники отримали грошові винагороди.
Організатор і спонсор змагань Іван Тижук розповів, що чемпіонат стане традиційним, ініціативу підтримали райдержадміністрація і районна рада. Спілка   запланувала проведення обласного чемпіонату з самбо і виділила  кошти на нагородження призерів.
Ветеранська організація щиро вдячна тренерам Рівненської ДЮСШ «Колос» Миколі Павловичу Кобі та Дмитру Кобі за організацію і проведення змагань.

---

       У селищі Малинівка на Харківщині активісти Чугуївської районної організації УСВА (голова – О. В. Дранник) зібралися біля меморіальної дошки на честь капітана Михайла Васильовича Федоровича, який героїчно загинув у Афганістані.
Михайло народився в далекому сибірському селі Красноярського краю на березі могут¬нього Єнісею 25 вересня 1946 року. Дитинство і юність минули на річці: ловив рибу, добре пла¬вав, ходив на лижах. З хлопчиками й дівчатками часто грав у війну, і завжди був командиром. Його майбутня дружина Тоня згодом стала військовим лікарем.
У Михайла був красивий голос. Він часто виступав у концертах художньої самодіяльності. Улюбленою його піснею була ук¬раїнська «Верховино, мати моя».
У 1968 році закінчив Тюменське військово-інженерне учи¬лище і тоді ж одружився з Тонею. Були направлені з Угорщину. Там, у Будапешті, народилися їхні сини. Потім жили в місті Сретенську Читинської області (Забайкальський військовий округ). Через п'ять років перевели в Харківську область, у село Малинівку Чугуївського району. Звідси 5 грудня 1981 року був направлений в Афганістан на посаду начальника інженерної служби полку.
Виконуючи бойове завдання, загинув 27 травня 1982 року в райо¬ні Газні. Йшли на розмінування, потрапили в засідку. Капітан Федорович був тяж¬ко поранений, втратив багато крові. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Поховали М. В. Федоровича на його батьківщині — в Красноярському краї.
        Десять років тому на фасаді будинку №5, що по вул. Б. Хмельницького у військовому містечку, де він проходив службу, з ініціативи воїнів-інтернаціоналістів було урочисто відкрито меморіальну дошку.
      Стало доброю традицією вшановувати  світлу пам’ять загиблих героїв в клубі «Юність» Малинівської селищної ради (завідуюча – З. О. Шемчук), де розташований музей Бойової афганської слави і куточок на честь Михайла Васильовича. «Афганці» району зібралися, щоб вшанувати світлу пам’ять загиблого героя, якому цього дня могло б виповнитися 70 років.

---

Триває передплата на газету Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) «Третій тост», де  друкуються законодавчі матеріали з питань соціального захисту сімей загиблих військовослужбовців, інвалідів війни, учасників бойових дій, юридичні консультації, матеріали про життя і роботу організацій УСВА (територіальних, місцевих, районних), спогади, проза і  поезія, можна передплатити  в усіх відділеннях поштового зв’язку України. Мінімальний передплатний період – один місяць, максимальний – рік.
Наш індекс – 30224.
Вартість передплати з урахуванням приймання передплати і доставки складає:
на місяць – 4, 48 грн.,
на три місяці – 12, 74 грн.,
на шість місяців – 23, 78 грн.,
на рік – 46, 36 грн.
Підтримуйте газету воїнів-інтернаціоналістів «Третій тост» своєчасною передплатою.