|
|
|
В запас не списують, а гідно проводжають |
|
|
Військова служба починається зі складання присяги. Церемонія цього
ритуалу чітко розписана в усіх подробицях. Тому кожному
військовослужбовцю вона на все життя запам'ятовується.
Завершення військової служби - це теж не менш значуща сторінка в житті
людини в погонах. Та чи проводи в запас схожі з ритуалом відзначення її
початку? Написав ці рядки і пригадав пісню, в якій стверджується: "и
провожают пароходы совсем не так, как поезда".
Це порівняння доречно застосувати і до наступної теми. Адже ритуали початку і завершення військової служби проводять часто-густо за різними сценаріями. Трапляються випадки, коли за кипінням ратних буднів все зводиться до банальщини.
Схожа доля спіткала і капітана запасу Василя Олійника. Прослужив він у Збройних Силах України понад 17 років, миротворець. Звільнився по закінченню контракту. У листі до редакції Василь Олійник не повідомляє, як його проводжали в запас. Але у змісті його звернення міститься образа на командування військової частини. Їхній спектр занадто широкий: від невиплати офіцеру матеріальної допомоги у зв'язку з переведенням до нового місця служби, а також коштів на відрядження - до порушення його конституційних прав.
Як наголошує автор листа, відправили його у запас без надання квартири, якої, за його словами, він і не вимагає від Міністерства оборони. Не збирається Василь Олійник звертатися до суду, аби виплатили фінансову заборгованість: не дозволяє почуття офіцерської честі. Але наприкінці листа ставить далеко не риторичні запитання: чому він має відсуджувати те, що належить йому за законом? Чому так трапляється: "коли я військовій частині винен, то командування оперативно, до жодної копійки все вирахує та ще й примусить сплатити відсотки неустойки. А коли йдеться про повернення боргів мені, то зберігає олімпійський спокій".
Василь Олійник з дружиною виховує двоє дітей-школярів. Останні, гадаю, обізнані про те, як "списали" у запас їхнього батька. Навряд чи такий наочний приклад не позначиться на їхньому ставленні до Збройних Сил.
Зрозуміло, що за умов скорочення, розформування військових частин, недостатнього їх фінансування не так просто з відповідними почестями відправити у запас усіх військовослужбовців. Але це не привід для того, щоб без їх надання "висилати" за КПП. Бо кожен постріл з рушниці байдужості, формалізму, неповаги до них повернеться у майбутньому залпом з гармат. Не можна виховувати нових справжніх патріотів військової служби без вшанування тих, хто вже віддав їй кращі роки життя, наснагу, жар свого серця.
На шляху до цивільного життя у військовослужбовців є остання зупинка - відправка у відставку. На цю тему розмовляв з багатьма з тих, хто дійшов до цієї межі. Ніхто з них не пригадав випадку, коли б хто зі співробітників військкоматів викликав запасника, подякував за службу, якимось чином відзначив цю подію. Військкоматівці відповідають просто: не надходило відповідних вказівок з цього питання...
Розмірковуючи над листом до редакції, ловлю себе на думці: інколи проводи в запас військовослужбовців строкової служби проводяться на більш "помпезному" рівні, ніж офіцерів, прапорщиків, контрактників. Може тому, що для перших ця служба обов'язкова і урочисті проводи - це виплати їм своєрідної компенсації за таку обов'язковість. Але людина, яка добровільно, на довгі роки обрала професію захисника Вітчизни, теж заслуговує на певну подяку по завершенню військової служби. У військах накопичено досвід вшанування таких людей. Все залежить від командирів, начальників, їхньої турботи.
Кажуть: довгі проводи - зайві сльози. Відправка у запас, відставку - це не той випадок, коли потрібно економити час і почуття при розлуці з бойовими побратимами...
Володимир ЧІКАЛІН
"Народна армія"
|
|
|
|
