Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

На жаль, як це у нас часто-густо трапляється, нові документи з будь-якого важливого питання "не стикуються" з основними. Наведу приклад.
Нещодавно, як уже повідомляла наша газета, було затверджено Концепцію національно-патріотичного виховання молоді в межах державної цільової програми "Молодь України на 2009-2015 роки". Не буду переказувати весь зміст цього документа. Зверну увагу на основне його положення. Воно передбачає виховання громадян у віці 14-36 років у дусі патріотизму та поваги до військової служби, посилення військово-патріотичного виховання.
Коментуючи цей документ, один з керівників Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту зазначив, що при вихованні будуть враховані всі етапи історії України: гетьманство, розвиток козацтва, період князівства, Української Народної Республіки, повстанської армії.
Але чомусь цей посадовець ні словом не обмовився про Велику Вітчизняну війну, без перемоги в якій не було б сьогоднішньої незалежності нашої держави.
Акцентую увагу на цьому моменті, виходячи зі спілкувань з творцями Перемоги в 1945 році. На всіх заходах, які проводяться за їхньої участі, колишні фронтовики з обуренням говорять: нас непокоїть, коли з екранів, приймачів і сторінок періодичних видань певні сили намагаються опорочити все поспіль у нашому минулому, замахуючись навіть на героїку Великої Вітчизняної. Тим самим вони спалюють мости між поколіннями, сіючи в юних серцях і душах підростаючого покоління отруйні зерна безбатченківства.
В Україні немає такої родини, яка б не мала у своєму складі захисників Вітчизни. Одні пролили за неї кров у роки Великої Вітчизняної, інші зміцнювали щит і меч у повоєнні роки, естафету вірності військовому обов'язку несуть далі сьогоднішні військовослужбовці Збройних Сил України.
У кожній родині зберігають сімейні альбоми, своєрідні мости пам'яті, що об'єднують покоління людей ратного подвигу. Вони ще раз засвідчують: сини, внуки, правнуки пам'ятають про своїх батьків, дідів, їхній внесок у здобуття Перемоги.
Нещодавно довелося зустрітися з колишньою партизанкою з села Мірча, що в 60 кілометрах від столиці. Маленькими віконцями дивиться на ліс хатинка Антоніни Омелянівни Шумляківської. До неї у вересні 1941 року вночі завітали два бійці з пораненим командиром на руках і попросили притулку. 17-річна Антоніна та її старша сестра Валентина доглядали за пораненим, а вся родина допомагала місцевим партизанам продуктами харчування. Гітлерівці в 1942 році живими спалили в одній з хат села 33 односельця за те, що вони підтримували партизанський рух. Фашисти стратили і сестру Антоніни - Валентину. З фотографії на стіні хати вона дивиться на всіх, хто заходить до світлиці, і ніби питає: а ви пам'ятаєте про мене і про моїх односельців, які загинули в боротьбі з окупантами?..
Подібні світлини є в кожній нашій родині. Вони об'єднують покоління людей навколо подвигу в роки минулої війни.
Ветерани війни згодні, що виховувати молодь потрібно і на прикладах з далекого героїчного минулого нашої держави. Але це не означає, що сьогодні менше уваги потребують творці історії, які перебувають від нас на відстані 65 років пам'яті серця - учасників Великої Вітчизняної війни.
Якось почув по столичному радіо, як один із письменників запропонував: "Треба перейменувати вулицю імені полковника Шутова. Бо яке він має відношення до Києва?" Дивно, адже саме танкісти цього героя-полковника теж визволяли
столицю України в листопаді 1943 року...
Це добре, що сьогодні не прислухалися до такої "поради". Але отруйне зерно безпам'ятства було озвучено, і, можливо, знайдуться нові прихильники проростити його в душах юних громадян... А скільки по всій Україні подібних "патріотів", які вже заклали такими "справами" вибухівку під мости, що з'єднують покоління захисників Вітчизни? На жаль, про таку загрозу у вищезгаданій концепції не йдеться...