Для більшості тих, хто потрапив на війну в Афганістан, ця країна з мусульманськими звичаями та традиціями назавжди залишиться у спогадах. Минулого літа троє колишніх «воїнів–інтернаціоналістів» із Києва — Олександр Денисов, Валерій Севрюков та Володимир Жмак, які здружилися уже після служби у складі обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан, — пройшлися по старих маршрутах.

«Певно, через 20 років настає період, коли хочеться згадати минуле, — візьмімо хоча б трьох мушкетерів Олександра Дюма. Прокидаються ностальгія і бажання пройти тими дорогами, які стали рідними, — розмірковує Володимир Жмак, який служив в Афганістані з грудня 1982 по листопад 1984. — Спочатку планували їхати уп’ятьох. Врешті–решт у когось не склалося з поїздкою, і влітку 2009 року ми полетіли в Афганістан утрьох: Денисов — через 27 років, я — через 25, а Севрюков — через 24».
Процедура оформлення в’їзду у країну, де й зараз на дорогах через кожні 5—10 км стоять блок–пости уже американських та інших натовських військових підрозділів, не надто клопітка. У Посольстві Афганістану в Україні за 30 доларів без проблем упродовж тижня оформляють туристичну візу на 30 днів. Щоправда, афганська амбасада видає дозвіл на в’їзд–виїзд туристові лише один раз на рік — у такий спосіб країна, яка є одним із найбільших у світі виробників наркотиків, намагається запобігати утворенню кур’єрських мереж їхнього нелегального вивозу.
Афганістан сьогодні — мусульманська країна, в якій присутні війська НАТО. І ці два нюанси є визначальними для тих, хто обирає екстремальний туризм у гори, які місцями дуже схожі на кримські, та афганські кишлаки. Проте троє товаришів–«афганців» із Києва знали про особливості поведінки на цій території ще з юності. Основні постулати: поважати місцеве населення, без дозволу не фотографувати жінок, що ходять там у паран¬джі, обов’язково торгуватися, бо в Афганістані практично не існує фіксованих цін, а процес спілкування приносить місцевим мешканцям задоволення. Нині не можна націлювати об’єктиви фотокамер на охоронців міжнародних організацій та місій, військових — такі жести можуть розцінювати як спроби терористичних дій.
Замість радянських полків — звалища техніки
«Ми вирішили пройти той самий шлях, яким потрапили в Афганістан зовсім молодими необстріляними хлопцями, — розповідає Володимир. — Спочатку долетіли до Ташкента, звідти — до Термеза, а потім узяли рюкзаки на плечі і пішки перейшли через міст, який зараз безіменний, а раніше називався «Мостом дружби» — ним радянські війська прибували в Афганістан і ним 15 лютого 1989 року останнім з Обмеженого контингенту проходив генерал Громов. Щоправда, у найкращих радянських традиціях на Термезькій митниці нас протримали дорогою туди — три години, назад — чотири і добре «пошмонали» до ниточки. Якщо складатиметься з поїздкою в Афганістан іще раз, обиратимемо маршрут через Франкфурт — звідти відкрили прямий рейс на Кабул».
Від колишнього «Моста дружби» чоловіки взяли таксі і відправилися в афганську столицю. При в’їзді в Кабул їх зустріли посилені блок–пости. До речі, Кабул — це єдине місто в Афганістані, де є кілька готелів європейського класу. Хочеш зайти туди — обов’язково проходь крізь рамку металошукачів.
«Ми об’їхали майже усі місця, де були раніше, — розповідає кавалер ордена Червоної Зірки Володимир Жмак. — Я служив у 177–му мотострілковому полку, який базувався у Джабаль–Ус–Сарадж — за 80 км від Кабула по дорозі на Саланг і далі — на Союз. Валерій — у Панджшері, де отримав поранення Олександр, постійним місцем служби якого був Кундуз. У Панджшері, де ми всі неодноразово брали участь у бойових операціях, знайшли БТР, у якому на міні підірвався Денисов. Колишня бойова машина лежить там, де вона упала під укіс у річку після розриву фугасу 27 років тому. Подивилися на мій полк, який перетворився нині у звалище іржавої бойової техніки, залишеної напризволяще 20 років тому. Взагалі всюди безліч підбитих БТР, БМП, танків, навіть кілька гвинтокрилів бачили. Це означає, що Афганістану не до прибирання територій — країна продовжує воювати. Ми хотіли потрапити у Джелалабад, проте шофер відмовився туди їхати, бо в той день там стріляли.
Коли ходили по Панджшеру, то в дорослих чоловіків з’явилися призабуті навички, якийсь додатковий адреналін: як колись, легко піднімалася трійка на сопки, купалася в холодній 12–градусній воді у річці Панджшер.
«Коли повернетесь, «шураві»?
«Афганці залишилися гостинними і добродушними — як і раніше. Водій, який нас возив, запросив додому на обід — це знак особливої поваги, — розповідає Володимир.— Ми відчули різницю між ставленням афганців до нас, колишніх «шураві», і нинішніх представників сил НАТО в Афганістані. Ми, тоді радянські солдати, часто контактували з місцевим населенням, спілкувалися з дітьми, роздавали їм продукти, будували школи, мости. Представники нинішньої «миротворчої» місії живуть на базах за потрійним кільцем охорони, не ходять афганськими вулицями, а пересуваються колонами, в яких, щонайменше, три бойові машини. Афганці, з якими ми говорили, скаржилися, що натовську гуманітарну допомогу доручають роздавати місцевій владі — і простим людям практично нічого не дістається. У Панджшері ми розговорилися з колишнім вояком Ахмад Шаха Масуда, тепер охоронцем його мавзолею. Ми колись стріляли один в одного, колишній моджахед показував нам позицію, де він сидів зі своїм ДШК. Проте пройшли роки, і між нами не було непорозуміння чи ненависті. Бо кожен із нас тоді виконував свій обов’язок. Нинішню натовську військову місію колишній моджахед назвав окупаційним режимом, бо її представники нічого не будують і не створюють. (Підкреслюю, що це не моя оцінка). В Айбаку кілька афганців — 6 чи 7 — попросили сфотографуватися з ними на пам’ять і перепитували: «Коли до нас повернуться «шураві»? З вами було непросто, але все зрозуміло, не так, як зараз з американцями».
«Я не збирався служити в Афганістані, — згадує Володимир Жмак. — Проте з пересильного пункту в Черкасах мене забрали не у спортроту у Дніпропетровськ, як обіцяли, а в Термез. Коли разом з іншими хлопцями приїхали на кордон з Афганістаном, додому писали, що служитимемо в Ташкенті чи деінде в Середній Азії, проте усім нам, 18–річним, було зрозуміло, що нас готують до відправки у ДРА. Потім ця новина стала шоком для батьків. У той час військовий обов’язок був почесним і священним, і ми не філософствували з приводу правильності чи хибності рішень керівництва Союзу. До того ж усі 18–річні були виховані в дусі «ти вмирай, проте обов’язок свій виконуй». Найпершим в Афганістані спрацьовував інстинкт самозбереження: ти повинен стріляти, бо стріляють у тебе і в твоїх товаришів. Легенда, з якою нас доставили в Афганістан: або ми, або американці, які поставлять тут ракети, націлені на Радянський Союз. Наші замполіти переконували, що керівництво Афганістану звернулося з проханням про введення військ, а наша допомога потрібна для побудови у братній країні соціалізму. Незважаючи на всі перипетії, служба в Афганістані дала нам можливість відчути безкорисливу підтримку тих, хто був поряд. Мабуть, тому й донині «афганці» дружать переважно з «афганцями».

Валентина КАЩЕНКО
Україна Молода