Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

За все життя й виконання військового обов’язку ветеран Афганістану заслужив від влади обох «історичних» зрізів лише 9 квадратних метрів «общаги».
— Раніше у мене була більш бійцівська вдача, — розповідає про своє сьогодення Олександр. — Не зоглядівся, куди й поділась юнацька пора. А здавалось, ніби вона була ще вчора. Уже не та чуприна, не ті хвацькі парубоцькі вуса. Залишилися спогади і проблеми, рахунку яким, здається, немає…
Олександр Миколайович – з корінних шепетівчан.. Закінчив школу №3, і, здавалося б, весь розпорядок подальшого життя мали скласти лише трудові сторінки у біографії. Навчався у тодішньому ДТСААФі. Працював на заводі ім. Лепсе. Оскільки у матері був єдиним сином й виховувався без батька, то за тодішнім законодавством його ратна стежка мала б оминути. Та у радянського чинодрала з того приводу були інші міркування: головне – обов’язок.
Сам Олександр аж ніяк не шкодує, що йому в 1978-му випало одягнути армійську форму. Хоча якби сталося по-іншому, то й доля могла піти, можливо, значно сприятливішою течіє.
Тоді за плечима вже був рік служби у ракетній частині у Стрию, що на Львівщині. Саме повернувся з відпустки. Навіть не встиг зняти «парадку», як всю частину підняли по тривозі. Зібралися усім особовим складом, а куди – невідомо. Це вже у дорозі з’ясували – Афган...
Десять днів торували шлях до Термеза. Тут про зміни у ратних буднях засвідчила одразу ж інша уніформа (згодом у ДРА видали «афганку»). В сусідню країну з місією допомоги переправлялися через Аму-Дар’ю на понтонах.
А далі – шлях на Кабул. Одразу ж потрапили під обстріл. Одного товариша не вберегли: на місце служби прибули із загиблим у кузові автомобіля. По дорозі спіймали двох душманів, і навіть не знали, що з ними робити далі. Це був лише кінець 1979-го — початок 1980 року, тобто ще не почався відлік першого року присутності радянського контингенту в ДРА. Настав перший Новий рік для наших бійців, зокрема й Олександра, в чужій країні…
У Афганістані він потрапив у ОБМО — окремий батальйон матеріального забезпечення. Був водієм бензовоза і мав завдання доставляти пальне у «гарячі точки» дислокації 40-ї армії.
Отримав «КрАЗ» вантажністю 8,5 тонни. А заодно й незмінний розклад: заправка, рейд на Кабул, на нафтобазу. А далі — за місцем, вказаним у наказі. За роки служби бував у Джелалабаді, Баграмі, Хості, Баміані, де були аеродроми й частини, всіх назв місць призначення з пальним, яке було чи не найстратегічнішим для них вантажем, нині й не згадати. Заправляли водії бензовозів бронетехніку, «Гради», авіацію. Це була щоденна місія, яка балансувала на межі життя і смерті.
Як згадує Олександр, їдеш в один бік по цілому мосту, а на зворотньому шляху на тому ж місці – провалля, переправу підірвали душмани. Зазвичай були обстріли, засідки. Словом, жив у передчутті постійної небезпеки, то ж і бензовоз – своєрідна міна на колесах. Як свідчить статистика Афганської війни, серед втрат наших військ чи не найбільше було саме водіїв, які ставали першою мішенню. Це було видно й по дорогах, обабіч яких виднілись обгорілі автомобілі.
Хоча колони супроводжували БТРи, БМП та інша техніка, однак від того не було легше. Ще й досі пам’ятає Олександр Миколайович кожен випадок, коли куля прошивала скло «КрАза» чи влучала в стійку кабіни або ж у дзеркало. Цілий рік під кулями, обстрілами не всі пережили. Досі в пам’яті ті, хто, як кажуть, сусідив по ліжку, а рідної землі вже не побачив, серед них і бійці, й офіцери.
Для Олександра Бернацького Афганістан закінчився подякою від комбата, інвалідністю другої групи через контузію й поранення у коліно.
Зате якою невимовною була радість розпочати 1981 рік поверненням додому. Хоч «переслужив», та в більш спокійній обстановці – будував бараки для офіцерського складу в Кабулі (досі всі мешкали в наметах).
А ось і рідна Шепетівка. Знову стіни заводу ім. Лепсе. Згодом працював на цукровому комбінаті, де отримав куток у гуртожитку площею 9 квадратних метрів.
Саме тут Олександр Бернацький усвідомив усю «вдячність» країни за виконаний ним обов’язок. У цьому – у житлі без елементарних зручностей, навіть без опалення, було втілено все, на що спроможне наше суспільство й можновладці до людини з ветеранським званням.
Й досі Олександр Миколайович Бернацький мріє про свій, хоч невеличкий, але гідний людини куток. Уже поспіль три десятки років чує лише обіцянки. Зараз «афганець» перебуває на міській квартирній черзі. У Шепетівці він один такий залишився, який не потрапив «у потік». Всі, хто мав отримати житло, мають його. А тут – окопне життя…
- У коридорі варю їсти, бо в кімнатці дітись ніде, - розповідає про своє життя-буття Олександр Миколайович, - Цим і сусідам створюю незручності. Про ремонт годі й говорити. Майно просто нема куди перенести чи винести. Тулимося з жінкою (до речі, вона теж має інвалідність) у цих дев’яти квадратних метрах й світа, по суті, не бачимо. На зиму навіть нема змоги вікно замінити, бо ніде буде спати.
Звісно «афганець» з долею не мириться. Найперше, куди звертається за допомогою, це у спілку ветеранів Афганістану, активним членом якої є сам. Хлопці добиваються на всіх рівнях, щоб вирішити житлову проблему товариша. Допомагають і в лікуванні. Підтримують добрим словом. Віриться ветеранові й не віриться, що зможе пожити по-людськи у своїй законом і державою обіцяній квартирі.
Але життя триває й з видом через маленьке вікно. Надто, коли крізь нього з надією у вдивляється з щирою душею зболена доля…
- Колись мені казали, що раз я на Спаса, 19 серпня, народився, то обов’язково щасливий буду, -- з іронією усміхнувся Олександр Миколайович. – Наразі як такого щастя в мене ще не було, можливо все ще попереду?
Що ж запитання, гідне незакінченого рахунку з неоплачених боргів нашого суспільства перед людьми, які гідно виконували найперший обов’язок, наданий їм країною, -- ратний. Й до честі влади будь-якого напряму й ґатунку ліквідувати такі «прогалини» першочергово.