Минулий рік, який офіційно було названо ветеранським і  для такої категорії співвітчизників мало б робитись чимало благих справ, завершився звично, без зайвого галасу. Для «афганців» рубіжною датою року ветерана стало традиційно пам'ятне 25 грудня – день введення Обмеженого контингенту радянських військ у ДРА.
Іронічний факт, але саме для людей, які пройшли пекельне чистилище Афгану  і нині  складають більшість серед учасників бойових дій, є соціальним ядром ветеранських організацій, минулий рік, як завжди, ніякої особливої суспільної уваги й державної підтримки не приніс. Хоча, якщо зважити на виборчі миттєвості, то обіцяно було чимало. На жаль, слова, як і політичні перипетії, уже стали минулим.
А нині ніби знову не до того, що війна в Афганістані залишила багато проблем, зокрема й інвалідів, забезпеченості житлом її ветеранів, якісного лікування, суспільної уваги до тих, хто пережив тяжкі випробування долі.
Воїни-«афганці» – ніби оголений нерв нашого суспільства. У цьому переконані мешканці села Чотирбоки, що на Шепетівщині, воїни-інтернаціоналісти ВасильТихонюк і Сергій Миклащук. Ветеранів-«афганців» поєднує чимало спільного. Зараз мешкають в одному селі, їм випали випробування Афганом, який досі відлунює інвалідністю, навіть довелося служити в одній частині. А зараз вони, як і всі ветерани Шепетівської «афганської» спілки, роблять усе можливе, щоб підтримати  тих, хто скалічений Афганістаном, хто й досі оплакує вбитих чужою війною синів, батьків, наречених...
Це саме  той випадок, коли минуле спонукає до пам'яті, яка була б застереженням для нащадків.
Для Василя  Тихонюка його життєва нива починалась далеко не ратною. Він сам родом з Ленковець, збирався присвятити себе культосвітній справі. Маючи за плечима музичну освіту, навіть встиг покерувати духовим оркестром. А далі – військова служба і пов'язані з нею спогади. Ще й досі Василю Анатолійовичу пам'ятний 1982 рік: перші кроки новобранців у Славуті, муштра у Кушці та навчальний  підрозділ у Ашхабаді. Як і місце служби в ДРА – місто Шинданд.
Як він згадує, найперше враження було від вигляду бійців, яких довелося побачити, прибувши на місце служби. Поповнення, яке зійшло з літака, зустрів різкий березневий вітер, сіре довкілля. Моторошно було, зізнається. Та найважче було згодом. Йому, оператору-навіднику БМП танкового  полку, доводилося  брати участь практично в усіх військових заходах. Зазнав  поранення ноги.
– Афганський Шинданд став місцем служби і двоюрідного брата Петра Чалого, – згадує мій співрозмовник. – Це сталося  десь через півроку мого перебування в Афгані. Нелегка йому випала доля. Після поневірянь на чужині він брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а невдовзі й помер, – зітхає Василь Анатолійович.
До речі,  зимової пори  у нього особливі спогади, адже на Різдво святкує день народження. Й дорога додому з Афгану, яка виявилася  дуже довгою й важкою (через обстріли не могли відбути), була у 1984 році зимовою.
А потім відкривалась нова  сторінка життя, яка, попри сподівання «афганця»  на краще, теж виявилася  нелегкою. Бо хоча й повернувся на рідну культурну царину, очолив будинок культури у Ленківцях, та згодом довелося шукати іншу роботу серед неспокійного ринкового життя...
Саме в цей час його ратне місце в Шинданді  зайняв  земляк Сергій Миклащук. Річ у тім,  що за деякий час замість танкового парку ця база стала місцем розташування окремого розвідувального взводу, де проходив службу хлопець з Чотирбок. До того Сергій  Миклащук після закінчення сільської школи  навчався водійському ремеслу в автошколі, пройшов «учебку» в Ленінакані. І ось черговий шепетівчанин, мовби переймаючи естафету від земляків, торував стежки Афгану, брав участь у вилазках, патрулюванні, прикривав своїх від душманських куль.
Йому, кулеметнику, дісталась особлива «порція» витривалості. Адже при екіпіруванні вагою сорок  кілограмів у складі розвідувальної групи доводилося проходити десятки кілометрів гористою місцевістю, як мовиться, без перекурів. Під час однієї з засідок  Сергій Миклащук зазнав поранення. А далі, на додачу, не оминули його і контузії...
Служба затягнулася  на три місяці. І, звісно ж, радості не було  меж, коли нарешті мчав додому. Ще й досі Сергій Васильович не може без усмішки згадувати той день, коли нарешті дістався до рідних Чотирбок...
Здається, відтоді  непомітно спливли кращі роки життя. В обох ветеранів є сім'ї, виховали  по двійко дітей. Прагнуть не сидіти, склавши руки, хоча мають можливість бути на пенсії – все ж інваліди третьої групи.
– Не хочеться бути у держави на шиї, – каже Василь Анатолійович. Він давно зайнявся підприємницькою діяльністю: взяв в оренду землю, переробляє збіжжя у млині. – Та, на жаль, декларовані пільги, які б мали підтримувати нас, комусь стали заважати. Такі, виявляється, парадокси нашого життя...
А зараз уже й здоров'я не те – роки беруть своє. Та й багатьом пережита війна часто нагадує про себе: серед «афганців»  дедалі більше стає інвалідів. Отож стараємось підтримувати зв'язки, допомагати один одному – це допомагає вижити. Не жаліємось на долю, бо після того, що довелося зазнати, не до нарікань...

Володимир  ПИПИЧ.