Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Ще зовсім недавно Сергій мало не загинув, та й у самого Віталія для того, щоб спіймати сліпу кулю, бойових операцій було достатньо. Проте йому щастило — куля оминала. Вочевидь, доля мала свої плани на хлопця. Досить-таки непогані...
Пройшовшись коридорами власної пам’яті, нині вже підполковник медичної служби, доцент кафедри щелепно-лицевої хірургії та стоматології Української військово-медичної академії Віталій Коваленко пригадав кілька історій з життя, що добряче лоскочуть нерви...
Промисел долі, або чому «стомат»
Тоді варто було одягнути форму з усіма медалями — і будь-який навчальний заклад міг легко стати йому альма-матер без жодних конкурсів чи вступних іспитів.
Але, звільнившись із лав Збройних Сил у червні 1987-го, Віталій нікуди не вступав, нічим не займався. «Так можна й пропасти. Особливо після пережитого», — говорили старші. Вони й напоумили взятися нарешті за діло. Тим паче, що школу хлопець закінчив нормально, та й з головою на плечах.
Дослухавшись, зрештою, до всіх порад, Віталій разом із другом сів у автобус до Донецька і поїхав підкорювати тамтешні виші. Приїхавши, друзі спіймали на автовокзалі таксі та скомандували водієві везти їх або до юридичного, або до медичного інституту. Без втручань долі не обійшлося — таксист не знав, де юридичний, тому повіз потенційних абітурієнтів до медінституту. Тепер перед юнаками постав вибір, на який факультет вступати. Одразу відпав педіатричний, оскільки хлопці вирішили, що лікувати дітей — справа не для них. Серед трьох спеціальностей, що залишились, обирали з допомогою жереба: «лікувальний», «санітарно-гігієнічний», «стоматологічний». Друг Віталія саме витягнув папірця з одним із цих написів, як тут заходить професор Тарапата й запитує: «Ну що, хлопці, вирішили?» Сергій почав читати, що ж написано на доленосному клаптику паперу: «С... с...» Професор чекати не захотів: «На стомат? Молодці! Гарна спеціальність». Дарма що на папірці було написано «санітарно-гігієнічний». Так, за промислом долі, після повернення з Афганістану Віталій Коваленко вступив до Донецького медичного інституту, де впродовж трьох років студіював спеціальність стоматолога. Згодом йому знову захотілось одягти військову форму — закортіло гострих відчуттів. Тому й перевівся до Куйбишевського військово-медичного факультету. Цей навчальний заклад готував лікарів для Збройних сил тоді ще Радянського Союзу. Так у військовому білеті Віталія з’явився напис «...повторно призван в Вооруженные Силы СССР 18 августа 1991 года». Але це потім, а тоді, у 1986-му, в Афганістані, будучи на лінії вогню, гострих відчуттів не бракувало...
Афганістан: як це було
У квітні 1985 року Віталія призвали до лав прикордонних військ у місто Хорог Середньоазіатського прикордонного округу (на кордоні Таджикистану та Афганістану). Там він пройшов підготовку в навчальному пункті, півроку прослужив на гірській прикордонній заставі Хорозького прикордонного загону і після цього, в квітні 1986 року, потрапив до спецпідрозділу прикордонних військ — десантно-штурмової маневреної групи. Хлопцеві тоді ледь виповнилося дев’ятнадцять. Він, юний максималіст, вважав, що служити в спецпідрозділах — неабиякий престиж. До того ж, більшість юнаків хотіли потрапити саме в Афганістан, не зважаючи на небезпеку. Проте відбір туди був досить жорстким. Головна вимога — здатність адаптуватися до суворих реалій військової служби. А реалії були такими, що кров стигла у жилах. Чого лише варта Куфабська ущелина, де діяв підрозділ Віталія. Чимало солдатів, які воювали в тій місцевості, ставали героями, але більшість — в обмін на життя...
Через тиждень перебування Віталія у спецпідрозділі бойова група у складі близько двадцяти чоловік вчергове була у засідці. Місцем подій стала гірська ущелина на півночі Афганістану, неподалік річки Уфа. Для Віталія це була перша засідка, і коли його товариші почали обстріл, хлопець дещо розгубився: не міг збагнути, що відбувається, адже сильний шум води збивав з пантелику. Опанувавши себе, він почав цілеспрямовано стріляти, розсікаючи кулями густу темінь... А вже з першими променями сонця можна було побачити результати нічної стрілянини: семеро вбитих моджахедів і один поранений, років п’ятнадцяти на вигляд... Після того кілька ночей поспіль Віталій не міг заснути: хлопець з простреленими ногами стояв перед очима...
А за два місяці стався другий випадок, що назавжди закарбувався в пам’яті Віталія, який тоді проходив підготовку на навчальному пункті як зв’язківець. Коли формували бойову групу для проведення операції в районі одного з кишлаків, солдат Коваленко чомусь до неї не потрапив. Образа змусила його підійти до офіцера, який формував групу, із запитанням: «Чому з собою не берете?» Той у відповідь посміхнувся, і вже через деякий час Віталій опинився в бойовому загоні «Дозор».
Темніло. «Дозорівці» якраз вийшли в район проведення операції... Але при проходженні містка через гірську річку вони потрапили в засідку. Семеро з «Дозору» ворожим вогнем були відрізані від основної групи. Тоді з нашим героєм сталися два випадки, що запам’яталися йому на все життя. Перший — коли розпочалася стрілянина. Віталій, щоб ухилитися від куль, впав поруч зі старшим лейтенантом. Той його застеріг: «Обережно. Тут пристріляне місце...», чим, можливо, врятував йому життя.
А другий випадок стався тоді, коли в його радіостанції розрядилася батарея. В такому випадку при натисканні на тангенту загоряється попереджувальний світловий сигнал. І ось у повній темряві у Віталія спалахує ця злощасна лампочка, і весь шквал вогню супротивника переміщається в його напрямку... За цю операцію він отримав медаль «За бойові заслуги».
26 років потому
Зараз Віталій Коваленко — ветеран Української військово-медичної академії, а про війну каже, що вона нікому не потрібна. Про що й свідчать 15 тисяч смертей під час афганської війни. Але з іншого боку — участь в бойових діях — це своєрідна школа життя. Щоправда, досвід, який вони дають, не кожен вміє застосувати в мирний час. Займаючись науковою діяльністю, Віталій Володимирович готував на цю тему доповідь. Об’єктом дослідження стали колишні військовослужбовці Харківщини. Інформація вражає! Після війни близько чотирьохсот афганців покінчили життя самогубством. А це більше, ніж загинуло в Афганістані вихідців з Харкова і області... Все через дезадаптацію до мирного життя. Та й сам офіцер-медик уже втратив чотирьох своїх друзів, які теж пройшли Афганістан. Повоєнні симптоми вони лікували алкоголем та наркотиками... І зараз серед близьких друзів Віталія є безробітні, що так і не змогли знайти себе в житті. Для них найяскравішим спогадом стала війна, а найдорожчими датами — День прикордонника і День виводу військ з Афганістану. Віталій теж їх відзначає. Частенько зустрічається з друзями. Пригадує минуле і дякує долі, яка вчасно втрутилася і дала зрозуміти, що солдат повинен залишатися солдатом і після війни. Дисциплінованим, рішучим, сильним... Саме завдяки цим рисам його мирне майбутнє не стало заручником воєнного минулого.