Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Сергій Говорухін народився в Харкові в режисерській родині. Його батьки режисер Станіслав Говорухін та актриса, режисер і педагог Юнона Карева. У два місяці Сергійка перевезли до Казані. Там він закінчив школу, за його власними словами - «з горем навпіл», на факультеті журналістики Казанського університету провчився недовго – зрозумів, що ця професія не для нього. Працював сторожем, лаборантом і вантажником. Відслужив в армії, «куди йшов з самими благородними намірами, а демобілізуватись з почуттям глибокої огиди». Потім, очевидно, спадковість таки дала про себе знати, і Говорухін поступив на сценарний факультет ВДІКу, де, за його зізнанням, протягом шести років у нього «відбивали найменше бажання писати, хоча видані після закінчення дипломи свідчили про те, що ми є літературними працівниками».
Сергій Говорухін обрав в житті дорогу більш ніж важку. Він працював військовим кореспондентом в Чечні, Афганістані, Югославії, Таджикистані. У нього бойові ордени. Він втратив ногу, знімаючи фільм «Прокляті та забуті» – важке поранення скінчилося ампутацією. Але лад не кинув: повернувся на війну на протезі. Його фільм «Ніхто, крім нас» про людей, повінчатися з війною, – по суті, автобіографічний.
За ініціативою Сергія був організований Фонд ветеранів та інвалідів збройних конфліктів, де він став головою. Назвали організацію «Рокада» – як дорогу, що йде уздовж лінії фронту. Сергій вирішив відновити справедливість. Чому у ветеранів Великої Вітчизняної війни є 9 Травня, у «афганців» – 15 лютого, а у тих хто воювал в Чечні, «свого» дня немає і, судячи з усього, вже не буде?
Сергій постійно жив у болі фізичної і душевної, але переживав не за себе, а за інших.
Одного разу в фонд прийшов молодий чоловік, який після поранення довго лежав у госпіталі. Поранили його восени, а виписали взимку, і він з'явився в кедах, літній курточці і без головного убору. Сергій зняв з себе светр і віддав йому, сказавши: «Я собі ще куплю, а він мерзне».
Він категорично не хотів іти у владу, наприклад, балотуватися в Держдуму, –можливо, він як чесна людина змогла б хоча б щось у нашому житті змінити на краще. У відповідь на такі питання – були виключно чоловічі вирази, в дуже різкій формі.
У своїй книзі «Прозорі лісу під Люксембургом» він писав, що хоче бути похований саме на цьому кладовищі поряд з письменником Василем Гросманом. Мовляв, мріє хоча б після смерті поспілкуватися з ним, якщо в житті такої можливості не представилося.
В Києві створено «афганський» Меморіал – Церква Воскресіння Христова, пам’ятник воїнам інтернаціоналістам і музей. Центральний об’єкт – пам’ятник воїнам інтернаціоналістам (скульптор М. Олійник, архітектор М. Кислий).
На пам’ятнику слова Сергія Говорухіна. Хто приходить, читає, згадує товаришів:
«Каких друзей война мне подарила.
Да тех, кого потом назад взяла.
Меня убить хотела и убила.
Но что с того, что жизнь не отняла».
Згадаємо й ми Сергія Говорухіна – талановитого кінематографіста, письменника, людину мужню, принципову, доброго товариша.