Хіба думав Євген Лановець, що його виплекане дітище – низку
навдивовижу пасіонарних нарисів про «афганців» «Монолог про людину.
Афганський щоденник» – об’єднуватимуть в окремій книжці інші люди?
Навряд чи. Ця тема була йому дуже близькою, рідною, і він сподівався, ба
свято вірив, що перегорне сторінки затягнутого в целофан томика
власноруч. Та не судилося 2005-го серце 57-річного журналіста не
витримало.
Тоді, мабуть, усе життя в одну мить пронеслося перед очима. Кулею біля скроні просвистіла «афганська» мрія, що не збулася. Востаннє стрельнув поглядом брат Микола... Саме його файзабадська одіссея й спонукала глибоко зануритися в цю тему, пройнятися нею, загорітися, щоб уже не згаснути до скону. Його та «афганців» Гощанщини,Рівненської області.
Усі вони тут, в «Афганському щоденнику». На пожовклих від часу чорно-білих світлинах, поміж стислих, лаконічних, наче наказ ротного, рядків тексту.
- Єфрейторе Коробчук?
- Я!
- Рядовий Штукун?
- Я!
- Молодий сержант Євтушенко?
- Я!
- Рядовий Дацюк?
- Я!
- Рядовий Климчук?
- Я!
А поруч уже шикується решта побратимів: Іван Талащук, Володимир Яремчук, Юрій Рожко, В’ячеслав Заїка, Петро Баранівський, Андрій Свиріпа, Володимир Каленюк, Юрій Гапончук, Олександр Шандрук, Михайло Остапчук, Микола Ярмолюк, Володимир Жовнір... Як у Ташкенті, у Кундузі, Баграмі чи Панджшерській ущелині. І цей переклик пам’яті – мабуть, найголовніше в «Афганському щоденнику», його основа, становий хребет. Цей перегук мертвих і живих – той майже відчутний на дотик гротеск, що напрочуд яскраво висвітлює одвічну життєву істину: будь-яка війна – то передовсім кров і піт, страждання й печаль, шляхетність і підлість. Такої думки був Євген Лановець. Так само мислить і його учень Олександр Форманчук, який, виявивши блискучі здібності організатора, доклав титанічних зусиль, аби книга побачила світ.
Зараз модно казати, що Афганська війна – чужа. Але це доволі суб’єктивна думка. Хлопці-«афганці» вікопомних вісімдесятих були громадянами Радянського Союзу – геополітичного колоса, що стояв по один бік того кривавого конфлікту. Отож війна була й їхньою. Як були їхніми (а чиїми ж іще?) проявлені там героїзм, солдатські доблесть і братерство, винахідливість. І соромитися, а тим паче посипати попелом голову тут нічого: усе це вже давно на скрижалях історії. А оцінка, інтерпретація – похідні від неї, другорядні й не вельми вдячні. Однак і це суб’єктивна думка. Бо вона моя.
Та як би там не було, а книжка народилася й полинула до читача. Окрім власне «афганських» розділів,окреслюється ще один сегмент – квінтесенція «мирних» публікацій - нарисів, зарисовок, поезій. Зокрема й інших авторів, які так чи інакше знали автора – редактора газети, тісно контактували з ним, пліч-о-пліч працювали. Їхня проза, вірші – своєрідний монолог про нашого сучасника. Про Людину, на пошанування котрої втілювався в життя цей проект.
