 Хочу розповісти про свого земляка — губницького афганця Сергія Строганова (на знімку).
Успадкувавши
професію батька, він вивчився на водія. Роботу за спеціальністю
тривалий час відшукати не міг, тож з радістю і надією сприйняв повістку
із райвійськкомату про призов до армії...
За сільською традицією зробили на подвір'ї шалаш на двісті чоловік. Усе найкраще, що мали, виставили на проводи — для гостей.
— Відслужиш, синку, а там побачимо. Якось воно перемелеться і облаштується, — сказав на прощання батько. — Ти тільки не осором нас із матір'ю, родину, село. Не забувай, що твій дід — фронтовик-орденоносець. І я в місті-герої Ленінграді служив...
Наприкінці листопада 1987 року Строганова разом із ровесниками привезли до далекого раніше невідомого й незвично спекотного азіатського міста Самарканда. Командир роти одразу попередив, що впродовж трьох місяців їх готуватимуть для подальшої служби в Афганістані — як водіїв КамАЗів.
Якось батьки приїхали провідати Сергія. Побачивши змарнілого, схудлого сина й дізнавшись, що його чекає, мати заплакала і непомітно перехрестила на дорогу.
...11 лютого 1988 року Строганов вже був у афганській столиці — Кабулі. Не встигли з хлопцями вийти з літака, як на їхніх очах упав вертоліт «МІ-8». Хтось із членів екіпажу якось вибрався з-під «вертушки». Рятуючись, він повз від вертольота, який мав ось-ось вибухнути, та потрапив під гвинти. А ті, продовжуючи крутитися, розбили тіло військового на . криваві шматки.
Запам'ятався назавжди і перший обстріл душманськими ракетними снарядами. І знову на всі сто відсотків справдилися слова ротного, який кричав, заставляючи берегти себе. Бо тільки дурні не бояться смерті на війні.
Сергій уцілів. Хоча клята погибель чатувала і не раз була зовсім поруч. Навіть коли привозив гуманітарну допомогу місцевому населенню. Нині є про що згадати і кого пом'янути...
Прикро, що на рідній землі у свої 44 роки Сергій не раз замислюється, чому так сталося? Чому знову він через різні обставини — безробітний? Змушений, уже маючи 22-річного сина, знову «воювати» за своє місце під сонцем. Боляче ветеранам афганської війни від сьогодення, до воєнних ран постійно додаються моральні, матеріальні, душевні...
Сергія розуміє і підтримує дружина Лариса Михайлівна. А ще — непереможене афганське братство, сільське та районне, у скруту виручає. І до Строганова не раз приходило на поміч...
Юрій КОВЧ, ветеран афганської війни.
Фото автора.
|