Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Саме там Сергій Володимирович став льотчиком 1-го класу та отримав військове звання «капітан». Але головне — він набув безцінного бойового досвіду, який зараз передає молодому поколінню українських військових льотчиків...
Без альтернативи
Аж ніяк не можна сказати, що в армію (та авіацію зокрема) Сергій Володимирович потрапив випадково. Двоюрідний дід Сергія Кушніра був віце-адміралом. Служив військовим авіатором і рідний дядько дружини, з якою майбутній льотчик був знайомий з дитинства й сидів за однією партою у школі.
Народився і виріс майбутній флаг-штурман українських Повітряних Сил у робітничій родині на Миколаївщині, в селі Новофедотівка Новобузького району. Невдовзі після народження старшого сина родина переїхала до Херсона. Селище текстильників — так називався район міста, де мешкали Кушніри. Тут брати, Сергій та Микола, пішли до школи. Звідси через військкомат вирушили й у доросле життя: молодший — у ракетники, старший — у льотчики. Майор Микола Кушнір до звільнення у запас проходив службу у ракетних військах стратегічного призначення на космодромі Плесецьк. А старшому братові довелося послужити та повоювати у багатьох гарнізонах.
— Поблизу нашого району тоді знаходився аеродром вертолітного полку, і якраз над нашим будинком проходив посадковий курс вертольотів, — згадує генерал-майор Сергій Кушнір. — Тож стати льотчиками тоді мріяли всі діти. Ну а вже незадовго до випуску зі школи вибір сформувався остаточно: тільки військова авіація!..
Небом марили всі, а ось військовим льотчиком зі всього класу став тільки Сергій Кушнір. Навчався у славетній «Качі» — Качинському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків імені Олександра Мяснікова. У навчальних авіаполках училища, що дислокувалися у Волгоградській області, освоював «літаючу парту» Л-29 та бойовий винищувач МіГ-21С. А в 1983 році після випуску отримав призначення до винищувального авіаційного полку, що дислокувався у Старокостянтинові. На Хмельниччину молодий льотчик приїхав не сам, а з дружиною Ольгою. І почалося нове життя — цікаве, сповнене льотної роботи. Квартиру сім’я Кушнірів спочатку винаймала, а згодом, коли народився старший син (сьогодні офіцер Костянтин Кушнір служить на Івано-Франківщині у 114-й авіаційній бригаді, щоправда, він не льотчик, як батько, а автомобіліст), старший лейтенант отримав службову квартиру. А потім... Потім був Афган...
«Ти — солдат, і я — солдат»
У лютому 1987-го командування полком прийняв підполковник Володимир Алексєєв, який прибув з Талди-Кургана. На той час у «Старому», як льотчики називали свій гарнізон, всі вже знали: цей рік для полку — незвичайний... Весь особовий склад почав посилено готуватися до бойової роботи. І ось наприкінці липня сталася безпрецедентна подія: командир зібрав усіх дружин офіцерів, прапорщиків та надстроковиків полку. Він дав клятву жінкам, що поверне усіх чоловіків з війни, про яку вже знала вся країна, живими й неушкодженими. І — неймовірно — повернув!..
Зі «Старого» полк у повному складі вирушив в Афганістан. Дві посадки для дозаправки, і — здрастуй, туркменський аеродром Мари! Там екіпажі пройшли допідготовку та адаптацію до незвичних для них кліматичних умов і за два тижні перелетіли «за річку». Одна з ескадрилій та штаб полку розмістилися у Баграмі, а друга, в якій і служив старший лейтенант Кушнір, «сіла» у Шинданді.
...Фанерні модулі, в яких льотчики жили по двоє, а представники славного «племені», що зветься інженерно-технічним складом, тіснилися по 8–10 чоловік. Ранні підйоми, пізні відбої та — польоти, польоти, польоти. Спали години з три, не більше. Десь о другій годині ночі прокидалися, а вже о четвертій ранку злітали на «бойові».
— Першого удару мали завдати ще до світанку! — згадує сьогодні генерал.
І це було правилом! Серед завдань, які виконували льотчики-винищувачі, були розвідка й знаходження караванів і бандформувань противника, супроводження урядових і спеціальних літаків — як радянських, так і місцевих, афганських, і, звичайно, вогнева підтримка наземних військ. Літали виключно у складі ескадрильї, бувало й недалеко від аеродрому базування, але в основному — за 300–500 кілометрів у різних напрямках. Та найчастіше — у бік Ірану (до кордону з яким з Шинданда було ближче) та до пакистанського кордону (за 550 кілометрів). Поблизу кордонів знищували каравани, що везли зброю, боєприпаси та гроші афганським моджахедам. Найменші каравани складалися з 20 верблюдів, а найбільші сягали й 150 «кораблів пустелі», а це щонайменше 300 осіб у супроводі!
Траплялося, й на територію Ірану та Пакистану залітали. Якось, вже будучи заступником командира дивізії, полковник Сергій Кушнір зустрівся в Озерному з Головкомом ВПС Пакистану. І вже після підписання договорів у приватній бесіді командир полку обмовився, що Сергій Кушнір воював в Афганістані. Спочатку у кімнаті запанувала тиша, а потім пакистанський генерал почав розпитувати українського колегу, чи випадало тому літати над кордоном Пакистану та зустрічатися у повітрі з пакистанськими літаками. Розуміючи, що генерал, як то кажуть, «в темі», український полковник відверто сказав, що — так, доводилося. На це пакистанець потиснув йому руку зі словами:
— Молодець, що правду сказав! Мені теж доводилося зустрічати ваші літаки, а одного розвідника я навіть збив... Що поробиш: ти — солдат, і я — солдат, обидва ми виконували наказ...
Після півроку бойової роботи у Шинданді старший льотчик капітан Сергій Кушнір був переведений до Баграма. На той час він уже був досвідченим повітряним асом, військовим льотчиком 1-го класу.
— Це був один із найкращих та найуспішніших молодих льотчиків полку, — говорить генерал-майор запасу Володимир Алексєєв, з 1987-го по 1989 рік — командир винищувального авіаційного полку, в якому служив капітан Сергій Кушнір. — Він швидко набирався бойового досвіду, ретельно готувався до кожного вильоту, скрупульозно готував карту — мабуть, не просто так він згодом став висококласним штурманом і навіть головним штурманом Повітряних Сил. Окрім того, Сергій завжди був душею колективу. Спокійний, витриманий, дуже ввічливий, з високим рівнем інтелекту — такого підлеглого завжди згадувати приємно!
Найскладнішими, як згадує Сергій Володимирович, були ті бойові вильоти, що виконувалися під час спільних операцій з групами літаків, які вилітали з аеродромів на території СРСР — з Чирчика, Кокайти, Калай-Мора. Піхота просила підтримки щодня, щогодини, а авіації 40-ї армії вже не вистачало. Коли ж доводилося працювати разом із колегами з інших полків, складнощів було чимало — і в питаннях взаємодії, і в питаннях навігації.
Нерідко капітан повертався з бойових вильотів із пробоїнами у хвостовому оперенні, фюзеляжі літака. Техніки латали ці «дірки», і льотчик знов і знов злітав у пекельне афганське небо. Стріляли по ньому і з далекобійного «Бура» сторічної давності, і з кулеметів, також і з крупнокаліберного ДШК, і навіть з переносних зенітних ракетних комплексів. Їх у душманів було чимало — і «Стінгери», і радянські «Стріли» та «Ігли»... Про те, що в нього стріляють, льотчик дізнавався від вертолітників:
— По вам виконано пуск ПЗРК!..
Та Бог милував: ні капітан Кушнір, ні інші його товариші збиті не були. Так само, як не було у полку ні загиблих, ні поранених.
П’ятдесят — це не вік
До Старокостянтинова полк повернувся восени 1988 року. Він, як і чимало інших військових частин Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані, був виведений звідти назавжди.
— Аж не вірилося, що ця війна колись закінчиться! — щиро каже Сергій Володимирович.
Невдовзі після Афгану він став командиром ланки. Потім — навчання у Військово-Повітряній академії імені Юрія Гагаріна в Моніно. Після випуску офіцер був призначений на посаду командира ескадрильї у рідному полку. Згодом — заступник командира своєї частини, а через деякий час — полку в Озерному. Наступною сходинкою кар’єрної драбини полковника Кушніра стала посада заступника командира 6-ї винищувальної авіаційної дивізії в Івано-Франківську, яку, до речі, йому й довелося згодом розформовувати...
У 2004 році офіцер очолив класифікаційну комісію авіації Командування Повітряних Сил, ставши головним інспектором-льотчиком. Згодом полковник Кушнір — начальник авіації Повітряного командування «Захід», потім протягом двох років він керував колишнім 33-м ЦБП — Миколаївським спеціалізованим центром бойової підготовки авіаційних фахівців Збройних Сил України. Після цього був призначений на посаду першого заступника командира Повітряного командування «Південь», ну, а вже з Одеси прибув до Вінниці на посаду головного штурмана ПС ЗС України.
Ось уже 33 роки служить в авіації генерал-майор Сергій Кушнір. За його плечима — величезний льотний і бойовий досвід, а на парадному кітелі — два ордени Червоної Зірки, орден Данила Галицького та близько 20 медалей і відзнак. Минулого літа генералові виповнилося п’ятдесят. Але для нього це — не вік! Сергій Володимирович і керує штурманським управлінням, і завжди, коли є можливість, літає. За своє льотне життя він освоїв п’ять типів авіаційної техніки. Словом, вистачало би пального, а бажання й уміння літати у генерала Кушніра, як і у кожного справжнього льотчика, хоч відбавляй!