Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Це добре знають у Спілці ветеранів Афганістану Подільського району, а саме його голова Сергій Афіндуліді та члени правління полковники Володимир Красюк і Михайло Вертушков. Ці люди пройшли пекло «помилкової війни», тож розуміють, що таке патріотизм не на словах, а в житті. Як і десятки їхніх колег, проводять уроки мужності у шкільних класах, організовують спортивні змагання, створюють музеї бойової слави, пишуть книжки. Наша розмова відбулася у кабінеті директора гімназії №34 «Либідь» Лідії Серафимівни Страшної, з якою колишні «афганці» співпрацюють більш як 20 років.
Бачити серцем
«Ми живемо у такий час, коли у світі все ще неспокійно, – каже Сергій Афіндуліді, який уже 6 років очолює громадську організацію ветеранів Афганістану на Подолі. – Про це ніколи не треба забувати. Хотілося б, аби державні справи вирішувалися без воєнних конфліктів, але так не буває. Наша організація створена у 1993 році, нині у її лавах 250 членів. Ми працюємо над тим, щоб хлопчаки, майбутні захисники Вітчизни, стали справжніми чоловіками, щоб сучасні діти були патріотично налаштовані. Це один із головних напрямів нашої роботи».
На прикладі ветеранів Великої Вітчизняної і тих хлопців, які воювали в Афганістані, вони намагаються показати підростаючому поколінню, що ці люди мали мужність воювати, вижити і мають мужність жити далі. Один з яскравих прикладів – це Віктор Максименко, який майже 15 років очолював нашу організацію.
«Де б ми не виступали, – продовжує Сергій, – діти із захопленням дивляться на таких людей. Адже саме на них варто рівнятися. Ми хочемо прищепити молоді смак до здорового способу життя, навчити їх ставити перед собою мету і досягати її. Прагнемо, аби вони не вешталися вулицями та не збиралися у підворіттях, а йшли на тренування, здобували корисні навички та вміння, які знадобляться у дорослому житті».
Віктор Максименко отримав важке поранення в Афганістані, від чого зовсім втратив зір. Але це не завадило йому здобути вищу освіту, захистити кандидатську, стати доцентом і викладати філософію у Київському універси теті будівництва та архітектури.
Про нього казали, що він бачить серцем, адже зміг не лише особисто стати успішним, а й присвятив своє життя справі, яку наразі продовжують його колеги, – патріотичному вихованню молоді.
Це завдяки його ентузіазму і наполегливості було відкрито музей історії гімназії №34, де представлено фотографії та особисті речі тих хлопчаків, які колись тут навчалися, пішли на війну в Афганістані та не повернулися звідти...
Не кладовище, а святиня
«Розумієте, – гаряче долучається до нашої розмови директор гімназії, – у кожній школі має бути святе місце, куди діти можуть прийти у відповідальні та важливі хвилини свого життя. Саме таким місцем на території нашої гімназії став пам’ятний знак з викарбуваними на ньому іменами тих хлопців, які загинули у Афганській війні, наших колишніх учнів. І 1 вересня, і 23 лютого, і в інші пам’ятні дні діти несуть квіти до цього обеліску. І не тільки учні нашої гімназії, сюди приходять дітки з сусіднього садочка та мешканці нашого мікрорайону».
Важко повірити, але ще кілька десятків років тому за здійснення такого проекту потрібно було боротися. І громадським активістам Спілки, і директору гімназії. За словами Лідії Серафимівни, про війну в Афганістані та її жертви говорили пошепки, а про те, щоб встановити, приміром, стелу слави її героям на шкільному подвір’ї взагалі мови не могло бути. «Не потрібно тут влаштовувати кладовище!» – заявляли чиновники.
Шість років тому на пам’ятнику з’явилося прізвище Віктора Максименка, який у молодому віці пішов з життя, – далися взнаки поранення. Саме за його сприяння попри всі заборони і було встановлено цей пам’ятний знак на території гімназії – перший у Києві та в Україні. І не тільки він. Список добрих справ, започаткованих першим керівником Подільської Спілки ветеранів Афгану, чималий. Педколектив гімназії №34 разом із цією організацією і ветеранами Подолу звернувся до керівництва міста з проханням присвоїти їх навчальному закладу ім’я Віктора Максименка. Вирішення цього питання тепер залежить від Київради, адже клопотання вже давно подані у відповідні інстанції. Громадські активісти добре розуміють, що це потрібно не лише для збереження пам’яті про цікаву особистість, але й для того, щоб робота з патріотичного виховання молоді у столиці тривала, набувала нових, ще цікавіших форм.
Могутній арсенал
Сьогодні колишні воїни-афганці мають у своєму доробку чимало ефективних, дієвих, а головне, цікавих дітям заходів. Це проведення у київських школах Днів пам’яті з нагоди річниць виведення радянських військ з Афганістану, військово-патріотичні ігри «Зірниця» та «Шляхами батьків», вручення приписних свідоцтв випускникам шкіл і гімназій на Лютізькому плацдармі, спортивні змагання, фестивалі та конкурси. Приміром, у День захисника Вітчизни на базі фізкультурно-спортивного клубу «Чемпіон» відбулися районні змагання з силової підготовки – жиму штанги лежачи серед команд фізкультурно-спортивних клубів Подільського району під назвою «Меморіал Віктора Максименка».
Вже не перший рік вони проводяться за підтримки Подільського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх». Учні київських шкіл та ліцеїв можуть не тільки взяти участь у цих заходах, а й прочитати цікаві книжки Володимира Красюка, який теж був учасником «контингенту», а тепер ділиться спогадами, міркуваннями і чудовими віршами на сторінках своїх творів «Слово друга», «Згадаємо, товаришу, ми Афганістан», «Поважати людину праці», «Пам’ять – енергія вічності», «Бій біля кишлака Дурі» та «Сповідь про прожите». У них зібрано біографії багатьох людей, для яких честь і мужність – це не просто слова. А один вірш присвячено нинішньому керівнику Спілки ветеранів Афганістану Подільського району столиці Сергію Афіндуліді, який був тяжко поранений у бою під Кандагаром, переніс більше 20 операцій і наразі продовжує справу Віктора Максименка.