Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Народився Василь у селі Стара Рудня 25 грудня 1962 року у робітничий сім’ї.
– Роки дитинства для Василька були щасливими, радісними, – згадує перший учитель хлопця П. О. Алексієнко. – Ріс він у хорошій, дружній, працьовитій родині. Батьки з любов’ю ставились до дитини.
Але... Афганістан... Для безлічі українських родин це слово назавжди стало грізним знаком біди і безутішного горя. Звістка про загибель   Василя Михальченка сколихнула все село. Після смерті сина батьтко прожив лише десять років, так і не змирившись з втратою. А мама, Марія Кирилівна, і в сніг, і в дощ, і зимою, і літом йде до сина, несе квіти, обливаючи їх гарячими   росинками сліз.
У березні 1981 року В. Михальченку отримав повістку з віськомату. Йому випав Афганістан. Війна в мирний час. 21 серпня 1982 року рядовий Михальченко у складі свого підрозділу   супроводжував колону, коли несподівано бойова машина піхоти, яка йшла попереду, і в якій знаходився командир роти, старший лейтенант Нометов підірвалась на міні. Не вагаючись ні секунди, Василь, незважаючи на небезпеку, уже будучи пораненим, побіг до палаючої машини командира. Спочатку виніс на собі водія-механіка, а потім кинувся, зробивши цим крок назустріч безсмертю, рятувати командира. Пролунав вибух. Вибухнуло пальне і здетонували боєприпаси. Коли його підібрали товариші, Василь уже був мертвий.
За мужність і героїзм Василя Михальченка нагородили посмертно орденом Леніна. Його іменем названі вулиці в місті Щорс і його рідному селі, де він бігав босоногим хлопчиськом, де він дорослішав, мріяв, адже попереду було ціле життя. Не судилося.
На відкритті меморіальної дошки головною була мама, Марія Кирилівна (на знімку – друга ліворуч). Її розповідь про сина нікого не залишила байдужим. Сьози витирали навіть чоловіки. Адже   присутніми були друзі, однокласники, воїни-«афганці», мешканці села. Пам’ять про Василя Михальченка житиме вічно.