Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - «Люди в погонах були там, де найважче...»

Як людина, яка безпосередньо працювала на АЕС, ви не могли не знати про наслідки вибуху. Злякалися?
— Не скажу, що байдуже поставився до почутого... Та найбільше переживав за родину — двох маленьких донечок і дружину, які разом зі мною жили у Прип’яті.
Вже вранці 26 квітня військові почали дезактивацію вулиць міста, при цьому, наскільки мені було відомо, солдати і офіцери приступили до радіаційної розвідки як у місті та навколишніх населених пунктах, так і безпосередньо на самій станції. Адже ніхто, навіть члени урядової комісії з питань ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, не знав про реальний рівень забруднення.
Сьогодні можна багато почути і прочитати думок щодо дій персоналу станції. Деякі «експерти» кажуть, що вони були непрофесійними і недолугими. Але я хотів би побачити цих «експертів», що б вони робили, опинившись у тій ситуації! Чорнобильська катастрофа — це найбільша техногенна катастрофа, якої до 1986-го світ не знав.
Урядова комісія розпорядилася відключити 2-й енергоблок, але програми, за якою це слід робити, в нас не було. Та відключати потрібно було, оскільки його заливала вода з 4-го блоку. Зібравшись на нараду, ми, інженерно-технічні працівники станції, вирішили діяти за власним планом, щоб не допустити вибуху ще й на ньому. А коли почали вимикати реактор, вода потрапила на захисне обладнання. Відразу спрацювала аварійна сигналізація: коли вона «завила», — стало моторошно. Бо знали, що може статись і до чого це призведе. Не переповідатиму всіх нюансів, а скажу лише, що за лічені хвилини ми швидко зорієнтувалися і незабаром 2-й енергоблок був відключений.
Вранці у зруйнований реактор з вертольотів почали скидати величезні мішки з піском, свинцем, доломітом. Мета — припинити доступ повітря до нього і в такий спосіб завадити внутрішньому горінню. Але бажаних результатів це не дало, бо допоки графіт, що містився у «череві» реактора, не вигорів, а паливо не вийшло у підреакторні приміщення, горіння тривало. До того ж при падінні мішків з піском та іншими матеріалами піднімалися величезні хмари графітово-уранового пилу, які вітер розносив навколо станції, також і на населені пункти.
На початку травня було прийнято рішення про охолодження реакторів скрапленим азотом, тож незабаром на станцію прибули десятки залізничних цистерн з ним. Але це рішення було скасоване, оскільки існувала ймовірність отруєння людей.
Роботи з ліквідації наслідків катастрофи тільки-но розпочалися, а міністерство енергетики СРСР видало наказ про запуск 1-го і 2-го енергоблоків, робота яких була призупинена, а також підготовку до експлуатації 3-го, а в 1987-му і 4-го. Інакше, як авантюрним, це розпорядження важко назвати: його реалізація могла б призвести до непередбачуваних наслідків.
— Після вибуху станція, як відомо, продовжувала працювати. І персонал її перебував у зоні підвищеної небезпеки. Як контролювали рівень радіаційного опромінення людей?
— Буквально до 9 травня весь персонал станції працював без дозиметрів, які визначають рівень отриманої радіації. Річ у тім, що тоді дозиметри були розраховані на фіксацію 5 берів, а ми за одну зміну отримували у 3–5 разів більше. Тож який сенс був у користуванні ними? Правда, згодом всім нам видали так звані накопичувачі радіації — прилади, здатні «тримати» у собі до 500 бер. Але...
Видавали їх вранці — перед початком роботи, а ввечері ми повинні були їх здавати: таким було розпорядження урядової комісії. За зміну людина могла отримати 5–8 берів, але накопичувач, розрахований на 500 берів, не фіксував такої «незначної» дози. А з часом зараховували лише ті дози опромінення, які люди отримували безпосередньо під час своєї зміни. А ті, що вони отримували за межами станції, наприклад, вдома, до уваги не бралися. Але ж весь персонал станції продовжував проживати у Прип’яті, яка чи не найбільше постраждала, через що всі її жителі — за винятком працівників станції — були евакуйовані...
— До яких робіт залучали військовослужбовців?
— Солдати працювали там, де найважче, де найнебезпечніше не лише для здоров’я, а й для життя. Наприклад, саме вони чистили дах 4-го енергоблоку від уламків графіту, розкиданих вибухом, знімали насичені радіонуклідами верхні пласти грунту навколо нього, облаштовували могильники — місця захоронення тисяч тонн радіаційного сміття, техніки, що увібрала надто багато радіації.
Словом, люди в погонах були там, де найважче. Я особисто бачив, як солдати й офіцери падали — у буквальному розумінні цього слова — з ніг. І не тільки від втоми...
Сьогодні найбільше інвалідів-«чорнобильців» саме серед цієї категорії учасників ліквідації наслідків катастрофи. Багато хто з них має променеву хворобу, спровоковану саме перебуванням у ті весняні і літні дні 1986 року на Чорнобильській АЕС. Та довести це і отримати відповідний соціальний захист іноді вкрай складно.
До речі, військові брали участь не лише в ліквідаційних роботах на станції. Наприклад, евакуйовували жителів міста Прип’ять, десятків навколишніх сіл. Зокрема, силами понтонно-мостового полку, що прибув з Києва, на кількох річках були наведені мости, що значно пришвидшило евакуацію людей.
До речі, протягом 1986–1990 років понад 800 тисяч військовозобов’язаних громадян одягли військові однострої і були відряджені до Чорнобиля.
Події на Чорнобильській АЕС чимось нагадують ситуації, що виникали під час Великої Вітчизняної війни. Адже тоді, зокрема, при проведенні наступальних операцій, воєначальники не зважали на людські втрати, кидаючи солдатів на переважаючі сили ворога. Головне, розмірковували вони, результат: переможців не судять. Так само міркували мабуть і тодішні можновладці...