Cаме отой таємничий, але такий обнадійливий загнутий кутик у його листі додому «звідти», де було приховано всього лиш три букви – ДРА, так розтривожив мою душу, що, здавалось, сама відчула, як тряслись руки мами Марії й палахкотіло серце батька Василя після тримісячного очікування: услід навчальній частині в Рава-Руській син ешелоном попрямував невідомо куди… – і суцільна тиша загрозливої незвіданості… А от уявити, де взялися в доведеного до відчаю тата сили пережити страхітливо-цинічні слова тодішнього комісара з військкомату, котрий у відповідь на запитання «Де служить наш син?» бездумно кинув оте «Отримаєте похоронку, дізнаєтесь!», я так і не змогла…
Це був 1979 рік, один із перших призовів радянських військовослужбовців до Республіки Афганістан. Сьогодні цю десятилітню війну називають по-різному. А тоді 18-річний Толя Вольський, родом із мальовничого села Круглик Хотинського району, як і тисячі інших молодих хлопців, із гордістю вважав, що виконує свій інтернаціональний обов’язок… На місці всі зрозуміли: вони в Кундузі. Хто ж знав, що отримана після школи під час навчання в ДТСААФі спеціальність водія стане його військовою професією на справжній війні.
Тож відтоді, як із першої звістки рідні дізналися, що син опинився в Афгані, мама Марія не переставала замовляти у храмі службу за його здоров’я, певне, цим і вберегла Толю, адже, на відміну від інших машин, що часто густо були схожими на решето, його автівка, мов чудо, не мала жодного отвору від кулі.
І хоч безпосередньо у бойових діях Анатолій участі не брав, жахаючих причин ще довго здригатися у сні було вдосталь, особливо, коли однієї ночі в казармі ліжка по обидва боки були зайняті, а наступної… вже порожні.
…У переддень 25-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан та вшанування учасників бойових дій на території інших держав голова Новодністровської міської спілки воїнів-інтернаціоналістів (Чернівецька область), яку з 2009 року очолює Анатолій Васильович Вольський (на знімку), кавалер медалей «За звитягу», «За заслуги ІІІ ст.», «Від вдячного афганського народу» та «20 років виведення військ з Афганістану», як і завжди, глибоко хвилюється, щоби не обійти увагою жодного із побратимів, аби гідно відзначити пам’ятну для усіх шураві дату і не дати зчерствіти душам нащадків, зберігаючи свято пам’ять про тих товаришів, кого назавжди обняла афганська вічність. Але іще одна святкова днина і досі зворушує до щему усю його родину. Святе Різдво 81-го. Мама Марія Федорівна лежить на печі з поламаною ногою. Несподівано заходить старший син, який мав би бути на іспитах у Чернівцях, і жартома-напівсерйозно дивує неньку, що нібито приїхав, бо все набридло і кидає навчання. Та в сльози… І раптом Віктор питає: «А Толю бачити не хочете?» – і нова рясна хвиля зболених очікуванням сліз! Та враз чути: «Толю, заходь!» …Навіть слів забракло, щоб уявити й описати цей радісно-втішаючий момент родинного щастя, коли солдат прибув у відпустку звідти, звідки кулі так часто відпускали лише у цинкових обіймах! Не кажучи вже про те, як сусід на цій неймовірній хвилі справжнього різдвяного торжества ускочив лише в одну калошу і так і побіг, щоб повідомити цю найкращу новину Тольовій бабусі! Ось так не знали близькі згодом і про повернення змужнілого хлопця, рядового Вольського, додому. Однокласник, із яким служили в одному полку, вже півтора місяця був на рідній землі. Мало не щодень Марія Федорівна підходила до його воріт із німим запитанням, але той навіть боявся вийти, бо не знав, що сказати.
Та, на щастя, доля була милосердною – Ангел-охоронець і мамина любов захистили сина, і ось уже річницю за річницею Анатолій Вольський святкує афганські дати зі своїми шураві. За його сприяння й ініціативи міської спілки воїнів-інтернаціоналістів та підтримки міської влади і меценатів в урочисто-піднесеній атмосфері загальноміського свята у 2011 році в Новодністровську було започатковано музей-кімнату бойової слави «Шураві» і закладено капсулу для будівництва майбутнього пам’ятника загиблим воїнам Афганістану, а вже 15 липня 2012-го відбулось його відкриття.
Свята, ювілеї, зустрічі – у щасливій родині пише він свою мирну історію, радіючи, що живі-здорові його дорогі батьки, що яскравими барвами гаптується любов, злагода й пошанівок у сім’ї в обіймах любих його серцю дружини Олени, дітей Анатолія та Христини. Шукає і знаходить дорогих побратимів, завдяки можливостям соціальних мереж, розхвильовано вражається, впізнаючи юного воїна-інтернаціоналіста Толю Вольського у друзів на таких фото, яких у нього й не було. І живе, скромно і гідно, завжди невимовно хвилюючись і гублячи слова під час виступів на мітингах чи урочистостях – бо та війна відлунює у кожній струні навіть наймужнішого чоловічого єства.
А тим часом донька, вкотре бентежачись разом із батьком, пише:
Це він пам’ятає гомін війни.
Далеко уже тії муки, страждання,
Лиш пам’ять живе у душі назавжди,
А в серці – одне сподівання
Немов останній вагон ешелону за горизонтом, тануть в минулому літа, змінюючи держави, владу, історію, однак Анатолію Вольському навряд чи хотілося б побувати на тій землі уже сучасного Афгану. І тільки зі старих чорно-білих фотографій злітають спогади, мов чорно-білі птахи, нагадуючи своїм чорним крилом про те, чого не можна забути, зберігаючи на своєму білому крилі нев’янучу пам’ять про друзів і молодість, що надто швидко змужніла під кулями Афганістану.
