Минулої суботи країна вшановувала учасників бойових дій на території інших держав. У переддень пам’ятної дати до редакції зайшов Геннадій Саволєй, старший інспектор ВДАІ, щоб привітати «афганців» з цім святом. Та він і сам, як виявилося, має стосунок до цієї дати, адже свого часу служив за контрактом у складі контингенту українських миротворців в Іраку.
− Служба наша від служби воїнів Афганістану відрізняється. У них усе було набагато страшніше та небезпечніше. А ми просто поїхали на заробітки, − неохоче розпочав колишній воїн-інтернаціоналіст. − Перебував на території Іраку, а саме в місті Елькут, 7 місяців, із 2004 до 2005 року, в осінньо-весняний період. До цього відслужив «срочку» півтора роки (із 1999 до 2001-го). А з 2003-го пішов уже на контрактну службу у повітряно-десантні війська.
Війна, офіційною причиною якої була оголошена наявність в Іраку зброї масового ураження, розпочалася 2003 року після введення на територію Республіки Ірак збройних сил США та Великобританії. Того ж року Україна ввела на ворожу територію свій миротворчий контингент. Наші сили за чисельністю були третім контингентом після американського та британського. 1690 українських військовослужбовців підтримували безпеку, супроводжували конвої та «гуманітарку», охороняли органи місцевого самоврядування, мости, релігійні та історичні пам’ятки, джерела питної води, надавали медичні послуги, зокрема, першу допомогу цивільному населенню, виконували інші функції для ліквідації наслідків конфлікту. Серед них, крім Геннадія Григоровича, було ще троє молодих солдатів із Коропського району Чернігівської області.
На той час, коли Геннадій Саволєй був у складі миротворців у чужій та ворожій країні, йому було лише 22 роки. Мати Геннадія (батька в нього не було, він ріс із вітчимом) не хотіла давати дозвіл на поїздку сина в «гарячу» точку.
− Довелося докласти «зусиль», щоб відпустила, − з усмішкою згадує колишній солдат. − Американці ввійшли в Ірак, щоб створити мир. А воїни Саддама Хусейна пішли в народ, почали вбивати американців. Америка, в свою чергу, залучила до участі у війні солдат із різних країн – поляків, румунів, казахстанців, українців.
Безпосередньо у збройних конфліктах частина, в якій був Г. Саволєй, участі не брала.
− Ми забезпечували супровід вантажів, щоб під засаду не попали, охороняли об’єкти, одним із яких був міст від американської бази до нашої, через який здійснювався рух вантажів (боєприпаси, харчі тощо). Також охороняли від нападу базу, на якій знаходилися війська.
Місцеве населення, розповів наш співрозмовник, ставилося до миротворців по-різному. Бідні люди переважно підтримували солдатів. Було чого підтримувати − американці їм підвищили заробітні плати до 100-200 доларів (а до того місцеві отримували всього 1-3 долари на місяць, люди жили бідно, однією з найбільших проблем був голод), забезпечували одягом, організовували навчання та надавали медичні послуги. Українських солдатів також добре забезпечували, харчування було хороше, заробіток гідний, гріх, як кажуть, жалітися.
На посаді заступника командира взводу Геннадій Григорович отримував 700 доларів. Для України на той час – більш ніж солідна зарплатня. Бо повернувшись на Батьківщину, він отримував всього 420 гривень. Та заробіток-заробітком, а додому все ж дуже хотілося. Після служби в Іраку Г. Саволєй дослужував уже в Житомирі (оскільки контракт був укладений до 2006 року). Потім − повернення у Короп, одруження. Згодом вирішив знову спробувати смак заробітчанського хліба і вирушив на заробітки, але уже до мирної Чехії, і знову на сім місяців. По поверненню влаштувався працювати в ДАІ.
Європейська країна залишила в пам’яті молодого чоловіка приємні спогади та позитивні враження. Здається, там все інакше − зарплати, рівень життя, рівень та доступність медицини, якість та вартість харчів тощо. Чехія припала йому до душі. До речі, брат Геннадія Григоровича залишився в Чехії жити і працювати.
На запитання про те, чи не шкодує, що поїхав на службу до «гарячої» точки, чоловік твердо відповідає − ні. Все ж, це і досвід, і певні знання, і можливість порівняти умови, в яких живуть люди в мирний час, і тоді, коли в країні відбуваються силові протистояння. Цікаво, що в однакових зовнішніх умовах життя рядових військових може кардинально відрізнятися. Геннадій Саволєй мав чудову нагоду порівняти, як служив в Іраку український та американський солдат.
− Справа в тому, що наш народ сильніший та витриваліший. Він може вижити за будь-яких умов. В американців же навіть в Іраку був робочий 8-годинний день. Ходять по формі з автоматом, потім переодягаються у цивільне, автомат чіпляють про всяк випадок, і йдуть займатися спортом, чи ще кудись. У них і телевізори були, і комп’ютери. А в нас − поїхав на три доби пост охороняти, приїжджаєш, слава Богу, що живий, а тебе «вичитують», що неголений. Або ж у вихідний: американець перевдягнувся і пішов займатися своїми справами. А в українського солдата вільного часу не було. То збирали сміття, то щось копали. Доходило іноді до курйозів. В американській службі є прибиральники, яким щомісяця платили 300 доларів. А ми, виходить, відбирали їхню роботу, і на нас тоді ці люди скаржилися.
Життя американського військовослужбовця було і буде приводом заздрощів для українського солдата. Та і дійсно, є чому заздрити, коли заступник начальника командира взводу у місяць отримує 700 доларів, командир відділення − 690, рядовий – 670, а у начальниці їдальні (яка віддавала накази, що і на який стіл поставити) заробітна плата – 12 з половиною тисяч доларів.
Добре там, де нас нема? Та хто зна. Мабуть, все у порівнянні пізнається. Адже життя простого українця, вважає Геннадій Саволєй, для громадянина охопленого війною Іраку може здатися справжнім раєм.
Після повернення він отримав статус учасника бойових дій, разом з цим – пільги на проїзд, на оплату використаної електроенергії, газ. А от житла чекає уже 6 років.
