25 років тому з Афганістану вийшла остання колона радянських військ, в якій був і солдат-санінструктор із Коропщини Микола Кеда.
Сьогодні Микола Васильович Кеда – знаний у Коропі (Чернігівська область) чоловік, він працює у лікарні стоматологом. Цю професію обрав після служби в армії, яка проходила в Афганістані. Як громадянська війна в далекій країні вплинула на життєвий вибір? Все просто: старшина, з яким санінструктору довелось у «гарячих» точках майже півтора роки рятувати життя солдат, за спеціальністю був саме стоматологом.
- Що там розповідати, служив та і все… - ніяковіє Микола Васильович, коли просимо розповісти про його службу в Афганістані. 15 лютого минає 25 років, коли завершися вивід радянських військ з Афганістану. Саме у тій останній колоні покидав країну і М. Кеда. Він провів там майже півтора роки, був постійно в зоні підвищеної небезпеки, адже його завданням було – рятувати поранених.
– До армії мене призвали у 1987 році, було мені тоді 18, - все ж таки погоджується на бесіду наш співрозмовник. – Спершу була «учебка» в місті Термезі, у батареї артилерійської розвідки. Навчання тривало півроку. Якою була підготовка там? Пам’ятаєте першу частину фільму «Дев’ята рота», там де показано, як ганяють солдат в «учебці», як з них знущаються – ось приблизно так і було. Там ми звикали до важкого для нас клімату – зимою дуже холодно, а літом дуже жарко, до поганої їжі – годовували нас оселедцем, і звичайно до фізичних навантажень.
Після піврічного старту у Термезі Микола Кеда разом із іншими солдатами був відправлений в Афганістан – у місто Шінданд.
– Перший місяць я рахувався кулеметником у ракетно-артилерійському полку. Але ніде в бойових діях участі не брав. А після цього мене перевели в медсанбат. Справа в тому, що ще до армії, після 8 класів у Риботинській школі, я вивчився на фельдшера у Ніжинському медучилищі. То забрали мене санінструктором рятувальної служби при полку.
Ось тут і почалися для Миколи Васильовича «гарячі» деньки.
– Звичайному солдату можливість піти на бойові дії треба ще було заслужити. Тих, хто проштрафився, туди не брали. Усі хотіли туди, бо як приїжджав звідти – то вже і дембелі уважали. А рятівній службі потрібно було весь час там бути. Ми постійно вирушали у супровід із нашими солдатами. Часто потрапляли під обстріл. Наша робота була – витягувати поранених з-під куль, надавати першу допомогу. Зупиняли кров, кололи знеболювальне, ставили крапельниці і викликали вертоліт – відправляли у медсанбат. Півтора роки, можна сказати, провів у ГАЗ-66 – ця машина була переобладнана під військову санітарку. Їздили утрьох я, водій і старшина, який, до речі, був стоматологом. Як себе тоді почував? Якщо чесно – страшно! Ніколи не знав чого чекати наступної хвилини. Бувало, і по дві каски та по два бронежилети на себе натягували. А чи стріляли в нас душмани? Якщо бачили нашу машину з червоним хрестом (бо форма у всіх солдат була однакова), то спершу «лужили» – тричі стріляли мимо. Якщо не тікаєш, тоді вже могли й підстрелити. Такого, як недавно робилося на Майдані, що палатки медичні «зносили» на рівні з усіма, там не було. Але з місцевими, навіть тими, що були нібито за нас, треба було весь час бути напоготові. Вдень вони усміхаються, а вночі можуть схопити, порізати, повирізати очі… І таке траплялося.
Можливість покинути Афганістан і дослужити десь у більш спокійному місці Миколі Васильовичу випала у травні 1988-го – тоді розпочався перший етап виводу радянських військ і батальйон, де служив М. Кеда теж підлягав виведенню. Але… чоловік вирішив залишитися там, серед афганських гір та долин.
– Не знаю, чому так вирішив. Звик там уже, мабуть. Тож виходив з рештою військ у лютому, медслужба виходила останньою. Кордон перетнули 14 лютого. Як виходили? Можна сказати – тікали, - жартує наш співрозмовник. – Покидали там багато обладнання і техніки, дещо замінували, забирали найцінніше – установки «Ураган», «Град» та інші. Модулі наші медичні, яких набудували там замість палаток, інші приміщення, яких чимало звели за більш, ніж 9 років, – все залишилося. А воєнна техніка, яка виїжджала колоною, розтягнута була на кілометри.
Після виводу військ з Афганістану Микола Кеда ще місяць дослужував у місті Кушка – тодішня територія СРСР, а нині – туркменське місто Серхетабад. Там уже, згадує, служба здавалася відпочинком…
Після армії М. Кеда вступив до Полтавського медінституту на стоматолога, де колись навчався і його старшина.
З нагоди Дня пам’яті воїнів-інтернаціоналістів пропоную вірш про мого односельця Віталія Микитенка.
Віталій – був моїм сусідом. Працьовитий, жвавий і веселий хлопчина, справжній помічник батькам. Звістку про його загибель село сприйняло з болем і співчуттям батькам. Пішла з життя мати, доживає віку в самоті батько…
село Придеснянське.
