Військова частина – 41575 «Роща» – напрямок мого чергового робочого відрядження. Саме тут, посеред степу, неподалік від села Великий Дальник, розмістилось військове містечко. Лютневий понеділок, непогода. Тривалий звивистий шлях веде автівку в туманний полон, і, здавалося б, рух цей – в нікуди, бо попереду нікого й нічого не видно. Поволі з молочного серпанка з’являються обриси будівель за парканом із сітки командо-пропускного пункту. Приїхали.
Мій ранковий візит до сім’ї Кашпур трохи порушив звичайний лад у родині. Господарі були раді візиту. Наше спілкування розпочалось зі спогадів майже тридцятилітньої давнини.
Корінний біляївець, Олександр Сергійович обрав для себе справою життя службу у Радянській Армії. У зв’язковій ВЧ «Роща» служить дуже давно. Ще змолоду покладені на нього завдання виконував справно і у званні прапорщика в квітні 1985 року був направлений до Афганістану.
В один день разом з ним з Одеського військового округу до ДРА були відряджені сорок службовців різного роду військ. Першочерговим пунктом призначення був Кабул. Та як тоді часто траплялось, по ходу відбулась заміна подальшого місця служби, і два роки прапорщик Кашпур провів у військовому розташуванні поряд з Джелалабадом.
Існує твердження, що війна – то велика руйнівна сила. Однак на тлі бойових дій в Афганістані зароджувались міцна чоловіча дружба, приємні знайомства, а ще – кохання. Саме тут, у військовому містечку, що ніби вросло у передгір’я, Олександр зустрів любов усього життя, свою другу половинку – працівницю штабу зв’язку Ольгу. Перші дні перебування в епіцентрі військових сутичок міцно врізались в пам’ять багатьма невіданими донині подіями.
Ольга Василівна прибула до Джелалабаду на півтора місяця раніше, ніж Олександр Сергійович. Батькам про ймовірне відрядження до східної країни сказала майже перед відльотом.
– Чесно кажучи, я мало тоді знала про реальні події в Афганістані. Чи значення великого не надавала. Розуміла, що там триває війна, однак гадала, що у місцях, куди їдемо ми – буде безпечно, – говорить Ольга Василівна.
Далі жінка трохи задумалась, згадуючи хронологію минулого. Перший рік перебування в Джелалабаді був спекотним: постійні обстріли бази розташування, шквал вогню у відповідь з боку нашого контингенту військ. Неодноразово влучали гармати по адмінбудівлях, лишаючи величезні отвори.
– Тоді кожен займався своєю справою, – приєднується до розмови Олександр Сергійович. – Адже в розташуванні перебували війська розвідки, спецпризначенці, піхота, авіація та інші. Мені часто доводилось супроводжувати колони з пальним чи зброєю або провізією. І цей маршрут, відверто кажучи, щоразу міг бути останнім. Пригадую випадок, коли військові, чий термін служби закінчувався, повертались додому. В тому літаку було молоде подружжя, наші знайомі Ми бачили, як догорав їх літак неподалік в пісках, підбитий ворожим вогнеметом, – зробивши невеличку паузу, чоловік різко перевів тему й зауважив, – Не треба нам шани і почестей, просто не принижуйте нас згадкою лише раз на рік, – з серцем говорить Олександр Сергійович. – Ми не шкодуємо про те, що чесно служили Вітчизні.
Палкий виступ чоловіка поволі вгамовує дружина. Минулого року подружжя Кашпур відзначило своє срібне весілля. Життя триває…
