У навчальному центрі пройшов спеціальну підготовку під керівництвом досвідчених інструкторів. А потім групу у складі 200 бійців переправили літаками до Кабула.
Спочатку вони охороняли вертолітний майданчик неподалік штабу 40-ї армії. Поряд дислокувався танковий батальйон, із складу варти якого викрали чатового. До пошуку солдата залучили спецпризначенців. Під час виконання завдання в «зеленці» потрапили під обстріл. У результаті втратили п’ятьох бійців, а чатового так і не знайшли.
…Так для рядового Миколи Окілка розпочалися бойові будні. Новий рік він зустрів в окремому батальйоні спецпризначення, яким командував капітан Керімбаєв. Служба там була своєрідною. Відрізнялися від звичайних військовиків і одностроями, і тактикою дій, і озброєнням. Набоїв перед рейдом можна було брати досхочу — обмежень не було. Але якщо взяв — тягай на собі! А завдання виконували у складі двох-трьох груп, чисельністю 7–8 осіб у кожній.
Найчастіше спецпризначенців залучали до знищення караванів, кожен із яких транспортував тонни набоїв та різноманітної зброї. Моджахеди билися за свій смертоносний вантаж до останнього.
Того разу надійшло повідомлення, що караван, який бійці мали захопити, рухається зовсім в іншому квадраті. Біля входу у велику ущелину спецпризначенці побачили караван. Складалося враження, що погоничі дозволили виявити його навмисно, намагаючись затягнути спецпризначенців у пастку. Як з’ясувалося пізніше, так воно і було. Бійці вирішили в ущелину не йти, бо там було чимало валунів, за якими легко заховатися. Щойно двоє з однієї групи перетнули її горловину, біля самісінького входу пролунав вибух, і один із спецпризначенців загинув. Чимало часу вони витратили, піднімаючись угору з двох сторін. Так і переслідували караван: зліва — перша група, через ущелину — друга. Утім караван міг би й зникнути, якби на нього не вийшов ще один загін. Бій був коротким. У тюках, що віз караван, виявили наркотики, які були спалені на місці.
У грудні 1982 року одна з численних бойових операцій стала для рядового Миколи Окілка останньою. Спецпризначенці пересувалися групою у супроводі саперів. Піднялися на пагорб. Із вершини в різні боки збігали стежини. Можливо, якась з них була безпечною, але… Міна, яку не виявили сапери, вибухнула під ногою солдата.
Дві години бойові друзі несли його на руках. Микола втратив багато крові, але був при тямі. Ампутацію зробили в медчастині цього ж батальйону, потім «вертушкою» доправили на Баграм, згодом — у Кабул. За деякий час поранений опинився в алма-атинському військовому госпіталі, де йому зробили реампутацію. Ось так і завершилася строкова військова служба рядового Миколи Окілка…
Проте й дотепер він з теплотою у голосі говорить про закони бойового побратимства, за якими жили воїни батальйону спецпризначення: «То була справжня чоловіча дружба. У батальйоні служили хлопці різного походження та з багатьох регіонів Союзу: узбеки, таджики, українці, росіяни… Всі ми підтримували один одного. Як би пишномовно це не звучало. Нічого схожого я вже потім не зустрічав. Нестатутних відносин у нас не було — «дідівщина» існувала зовсім в іншому розумінні: досвідчені намагалися передати молоді всі свої знання та навички, опікувалися ними. Адже завтра — у бій, де доведеться прикривати своїх вогнем, рятувати другові життя. А якщо залишишся живий, то маєш чесно та відверто дивитися у вічі товаришам по службі».
Після повернення додому учасник бойових дій Микола Окілко закінчив Львівський зооветеринарний інститут. Вже багато років працює на добровільних засадах у Львівській обласній організації ветеранів Афганістану (колишньому об’єднанні «Саланг»). Має сім’ю, активно займається громадськими справами. Зокрема, допоміг бойовим побратимам Євгенові Мацієвському, Зеновію Керику та іншим інвалідам-«афганцям» придбати протез або інвалідний візок. Микола Петрович вважає: ті воїни, які пройшли випробування війною в Афганістані, не можуть не пройнятися проблемами своїх бойових побратимів! І це — аксіома!
