70 років тому Україна скинула із себе ярмо німецько-фашистської окупації
1944 рік увійшов в історію як такий, що в протиборстві з німецько-фашистськими полчищами Червона Армія провела десять великих оперативно-стратегічних операцій від Ленінграда до Криму. Значна частина з них була на українській землі.
Протистояння
Гітлер розумів, що з втратою України розвалиться вся фашистська оборонна стратегія. Тому на цьому напрямку німці сконцентрували свої найміцніші стратегічні сили — групу армій «Південь» (командувач Манштейн) та групу «А» (фон Клейста). Вони мріяли відновити оборону по Дніпру і налагодити сушею зв’язок з військами, що були закупорені у Криму. З цією метою було зосереджено 1 мільйон 760 тисяч живої сили, 16 800 гармат, 2200 танків і штурмових гармат, 1460 літаків.
Значення південно-західних (українських) воєнних дій розуміло і радянське командування. Тому тут було сконцентровано 2 мільйони 360 тисяч військ, 28 800 гармат, 2000 танків і самохідних гармат, 2400 літаків. Уся ця сила входила до складу чотирьох Українських фронтів, якими, відповідно, командували Ватутін, Конєв, Малиновський та Толбухін.
У зимово-весняну кампанію 1944 року на Правобережній Україні і в Криму радянські війська здійснили чимало успішних воєнних операцій, пов’язаних єдиним стратегічним задумом. Серед них, зокрема, Корсунь-Шевченківська битва (24.01—17.02), Рівненсько-Луцька (27.01—11.02), Нікопольсько-Криворізька (30.01—29.02), Проскурівсько-Чернівецька (04.03—17.04). Доповнювали їх Одеська наступальна операція (26.03—14.04) і Кримська (08.04—12.05).
Наступ продовжувався і влітку. У результаті запеклих боїв під час Львівсько-Сандомирської операції (14.07—29.08) звільнили міста Львів, Перемишль, Станіслав, захопили важливий плацдарм на р. Вісла. У Карпатах заволоділи Дуклинським перевалом (06.10), містом Ужгород (27.10). Визволення всієї території України від німецько-фашистських окупантів було завершено 28 жовтня 1944 року.
Киплячий «котел»
Серед важливих перемог Радянської Армії — і Корсунь-Шевченківська битва. На Правобережній Україні на той час утворився виступ, який упирався в Дніпро і роз’єднував війська 1-го і 2-го Українських фронтів. Це була реальна загроза нашим військам. Тож його ліквідація стала першочерговим завданням. Німці вперто трималися за цей виступ, спираючись на дуже пересічену місцевість і вигідні умови оборони.
Ударні угруповання двох фронтів, прорвавши оборону противника, стрімким натиском танкових частин 28 січня завершили оточення ворога. Німці, щоб виручити своїх, стягнули війська і перейшли у наступ ззовні кільця. Це був найкритичніший момент операції — відстань між їхніми зовнішніми частинами і тими, що були в «котлі», скоротилася до 10—12 кілометрів. Проте загрозу прориву вдалося оперативно ліквідувати.
Аби уникнути непотрібного кровопролиття, радянська сторона запропонувала оточеним скласти зброю, але цю гуманну пропозицію було відхилено. І бої розпочалися з новою силою. Коли стало ясно, що розраховувати на підмогу ззовні марно, було здійснено останню відчайдушну спробу вирватись. Під прикриттям нічної темряви і сильної хуртовини двома колонами, з дивізією СС «Вікінг» у авангарді, німці пішли на прорив. У той холодний лютневий ранок центром розгрому ворога стало Бойкове поле, де були задіяні всі роди військ. Ворог втратив у «котлі» 55 тисяч солдатів і офіцерів та ззовні кільця — 30 тисяч, а ще 18 тисяч — полонених. То була жорстока, але справедлива відплата за ті злодіяння, що фашисти вчинили на українській землі. Оцінюючи характер дій радянських військ у цій операції, Іван Конєв писав, що тут «знайшли своє повне відображення раптовість і нищівність ударів, широке маневрування і вихід у тили, швидкість дій і перегрупування, стійкість в обороні й наполегливість у наступі.
За мужність і героїзм, виявлені у Корсунь-Шевченківській битві, багато радянських воїнів відзначено бойовими нагородами, 73-м із них присвоєно звання «Герой Радянського Союзу». Командувача Другого Українського фронту Конєва було удостоєно звання «Маршал Радянського Союзу». У пам’ять про цю подію у місті Корсунь-Шевченківський відкрили музей, де мені довелося побувати у 1969 році. Одна з експозицій особливо запам’яталася: на підлозі — скинуті трофейні прапори вермахту, засипані сотнями нагородних хрестів. У результаті цієї перемоги створилися сприятливі умови для розгортання подальшого наступу у напрямку Південного Бугу, Дністра і цілковитого визволення української землі.
Командувач 2-го Українського фронту І.С. Конєв (праворуч) і начальник штабу фронту М.В. Захаров. Правобережна Україна, березень 1944 року. Фото надане автором
Фронт без флангів
На початок 1944 року на території України діяло 31 партизанське з’єднання (192 загони) і 81 окремий загін (близько 50 тисяч бійців). Партизанські формування С. Ковпака, О. Федорова, В. Бегми, О. Сабурова та багато інших блокували залізничні і шосейні магістралі, що вели до лінії фронту, здійснювали диверсії, громили гарнізони карателів. Взаємодію з радянськими регулярними частинами координували Український штаб партизанського руху (УШПР) і військові ради фронтів.
У тилу ворога партизанські зони охоплювали значну територію у Чернігівській, Сумській, Рівненській, Вінницькій областях. Тут відновлювалася радянська влада, працювали сільські ради, школи, велось господарство, а також політична і військова робота. Діяли аеродроми, тому була можливість доставляти партизанам зброю, медикаменти, а поранених бійців і населення евакуйовувати.
Улітку, коли завершувалося визволення західних областей України, силами партизанів було звільнено 45 райцентрів та залізничних станцій, які утримували їх до приходу регулярних військ. Важливе значення мав Львівсько-Варшавський рейд партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори. У Закарпатті активно діяв один із загонів, очолюваний 25-річним ватажком місцевих партизанів Василем Русиним. Він допомагав наступаючим у передгір’ях Карпат військам — партизани взяли під контроль шляхи неподалік Оленівського перевалу і блокували забезпечення ворожих військ. І настав час, коли командир надіслав до УШПР пам’ятну в його житті радіограму: «Першого листопада з’єднався з частинами Червоної Армії. Русин». Партизанський рух відіграв велику роль у розгромі німецько-фашистських військ, став стратегічним чинником у тій війні, вперше в історії був підпорядкований загальним завданням, які вирішувались у боротьбі за визволення рідної землі.
Відродження
Народне господарство і населення УРСР зазнали під час війни величезних втрат. Коли окупанти відступали, вони особливо лютували, руйнували все, що було на їхньому шляху.
Відродження України вимагало величезної напруги, залучення сил і ресурсів всієї великої країни. Економіку УРСР, звісна річ, відбудовували як невід’ємну частину загальносоюзної економічної системи. Централізація влади дала змогу швидко мобілізувати матеріально-технічні і людські ресурси. У визволені райони з усіх кінців СРСР прибували ешелони з будівельними матеріалами, устаткуванням, інструментом, одягом, продовольством. Одразу радянські, партійні, господарські органи перебазовувалися у визволені райони. Рада Народних Комісарів (РНК) УРСР, ЦК КП(б)У, Президія ВР УРСР, наркомати 10—15 січня 1944 року прибули в Київ. У лютому 1944-го з метою зосередження відбудовних процесів РНК очолив Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. Було проведено значну роботу щодо реевакуації підприємств і установ, пошуку кадрів.
Урядові рішення, які тоді приймали, визначали актуальність питань життя республіки. Стрижнем відродження була відбудова промисловості, насамперед її основи — важкої індустрії. Сюди спрямовували майже 80% капіталовкладень. У 1944-му Державний комітет оборони СРСР ухвалив постанови щодо відбудови і розвитку вугільної промисловості Донбасу, чорної металургії, залізничного транспорту, електростанцій і воєнної промисловості півдня.
РНК УРСР і ЦК КП(б)У приймають нагальні постанови, серед яких: «Про відновлення і введення в експлуатацію 1-ї черги Ново-Краматорського заводу в Донбасі» (27.03), «Про організацію роботи з відбудови Криворізького залізорудного басейну» (09.05), «Про хід мобілізації робітників для підприємств Наркомату чорної металургії» (24.03), «Про підготовку до весняної повені та відбудову Дніпровської гідроелектростанції» (23.03), «Про відновлення заводів Наркомбудматеріалів УРСР у визволених районах», «Про заходи по забезпеченню виконання державного плану розвитку сільського господарства на 1944 рік по УРСР» (05.04). Наступні урядові рішення свідчать про увагу, яку приділяли питанням культури, а саме — про поновлення роботи музеїв, відзначення 150-річчя з дня смерті Григорія Сковороди, видання Української Радянської Енциклопедії, організацію Софіївського державного заповідника, про капремонт будівель київських театрів, консерваторії, Музею українського мистецтва тощо. У Києві почали забудовувати Хрещатик.
У визволених районах багато зусиль докладали для виконання першочергових заходів із забезпечення людей житлом, паливом, відновлення роботи комунальних підприємств, відкриття шкіл, лікувальних закладів. Для постачання робітників і службовців продовольчими товарами через торговельну мережу запровадили карткову систему, яка діяла в країні. Одночасно заохочували індивідуальне та колективне городництво. Особливу увагу приділяли відбудові економіки і культури західних областей, на розвиток яких було виділено на рік 10 мільйонів карбованців. Почалося відновлення електростанції у м. Львові. Уряд сприяв розвитку ремісничих промислів. Передбачалося використання природного газу західних областей для забезпечення ним міст УРСР. Завдяки величезній роботі, проведеній у стислі строки, вдалося залікувати тяжкі рани війни, і Україна знову стала республікою з високорозвиненою економікою і культурою. І це стало визначним всенародним подвигом на фронті мирного будівництва і відродження.
Пам’ять
Січень 1944 — 9 травня 1945 року — це третій, останній і переможний період війни. Існують цінності, які завжди повинні бути незмінними. Одна з них — невідворотність покарання за скоєні злочини. Так сталося і з німецько-фашистськими загарбниками: в історії війн ще не було таких масштабів і такої концентрації злочинних дій. Однак це протистояння закінчилося вигнанням окупантів з рідної землі і повним розгромом нацистської державної і воєнної машини. То була відплата — неминуча і справедлива.
Пам’ять про тих, хто преміг у війні, живе у свідомості і серцях поколінь. Люди шанують визволителів Вітчизни за безприкладний подвиг і непоправні втрати в ім’я перемоги над лютим ворогом. І в тому є велике і хвилююче життєствердження, бо саме їхня самопожертва була покликом до життя, врятувала людство від фашистського поневолення.
Україна дорого заплатила за цю перемогу. Близько 10 мільйонів її синів і дочок полягли в землю, щоб прийдешні покоління жили в мирі.
