Священним обов’язком кожного з нас є пам’ятати про тих, хто долав разом нелегку «афганську» долю, розшукати й підтримати їх у нелегкому сьогоденні, а особливо – берегти пам’ять про полеглих побратимів. Сьогодні воїни-інтернаціоналісти зустрічаються між собою досить часто. Особливо це стало помітно в останні роки. Серед причин цього є пам’ять про той час, коли ще зовсім молоді хлопці, вчорашні школярі чи студенти, опинились у горнилі Афганської війни.
А ще у більшості з нас життя перевалило за другу половину. Багатьом уже за п’ятдесят чи близько до цього. Виросли діти, з’явились онуки. Ніхто не знає, скільки Бог відміряв — може десять років, а може й менше. Тим більше, що вікова статистика серед «афганців» не зовсім втішна. Помирають своєю смертю від отриманих ран і хвороб, гинуть від нещасних випадків, дехто навіть кінчає життя самогубством.
Є ще одна причина – поклик пам’яті. Щоб, так би мовити, «оживити» призабуті моменти служби там, «за річкою»… Минуло уже понад 30 років, як я відслужив свій строк. Але у пам’яті залишились буремні часи Афганської війни. Завдяки Інтернету вдалося зв’язатися з хлопцями, з якими служив в одній батареї в/ч п. п. 85615, що базувалась у Лашкаргаху. Приїхати на зустріч усі не змогли з різних причин: хто за сімейними обставинами, хто через хворобу, хтось змушений нести ратну службу в цей неспокійний час...
Але п’ятеро побратимів все-таки знайшли можливість зустрітись. Це Валерій Бурлака з Дубровицького району і Іван Мариняк з Володимирецького району Рівненської області, Степан Костюк з Рівного, Володимир Дідух з Луцька і ваш автор Валерій Косогов з Шепетівки. Було смішно до сліз, коли впізнавали один одного, адже роки і доля зробили своє.
Говорили, згадували службу майже добу, пом’янули полеглого Сергія Гуцала, якого поховано поблизу Таганрога, у селі Петровському. Пригадали своїх командирів, котрі ганяли нас до сьомого поту, щоб ми могли використати набуті знання, навики безпосередньо у бойових обставинах. Чомусь згадалось місце, де усім довелось згадати в одну мить усе своє прожите життя. Це місце і досі в пам’яті – елеватор між Кандагаром і Кишкинахутом. Валерій Бурлака навіть пригадав, як я кріпив бронежилети до бокових вікон «Уралу», щоб хоч якось захиститись від куль на марші під час можливого обстрілу.
Наостанок хотів би звернутися до бойових побратимів, ветеранів 4-ї батареї 2-го дивізіону з проханням, зустрічатися у більш ширшому колі і повідомити про себе до редакції нашої газети «ТТ». Адже, допоки ми живі, пам’ять повинна єднати нас.
