" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - ЛІКАР, ЗАГАРТОВАНИМ АФГАНОМ ТА ЧОРНОБИЛЕМ Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
ГО "БМФ Реабілітації
Статут ГО "БМФ Реаб
 


Погода
Погода!


46262121 Відвідувачів
Боевое Братство
Міністерство оборони
Укрінформ
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Урядовий портал
Орденские планки – ветеранам
ЛІКАР, ЗАГАРТОВАНИМ АФГАНОМ ТА ЧОРНОБИЛЕМ Надрукувати Надіслати електронною поштою
Війна, як жорно, перемелює життя безлічі людей. Але серед нас є люди, яких не зламали ніякі випробування долі. Є офіцери, які служать найкращим прикладом мужності та відданості. Саме таким є Юрій Іост, воїн-«афганець», полковник медичної служби запасу, начальник Військово-медичного клінічного центру в Ірпіні, що на Київщині, який він очолює протягом останніх 12 років.

likar2014_06_16.jpg
«У наш час кожен хлопчина прагнув бути військовим...»

— У дитинстві мріяв стати військовим льотчиком, — згадує Юрій Ернстович. — Проте, закінчивши школу з відмінним атестатом, подав документи в Ташкентське танкове училище. Але танкістом йому стати не довелося. Перед складанням іспитів у військовий виш забрав документи та впевнено пішов вступати у медичний інститут, втілюючи давню мрію своєї матері, аби він став лікарем. Проте вступити з першого разу в медінститут не вдалося — конкурс був занадто високим. У таких випадках в юнаків був один шлях — служба в армії. Розпочав строкову на кордоні з Китаєм, вивчився на механіка-водія танка. Потім служив у Киргизії, а по поверненні в цивільне життя, вступив у Карагандинський медичний інститут. Після четвертого курсу продовжив навчання на військово-медичному факультеті Томського медінституту. Через два роки отримав розподіл у Прикарпатський військовий округ. А вже звідти відправлявся в Афганістан та Чорнобиль...
Воїн-інтернаціоналіст, ліквідатор
Про ці сторінки свого життя Юрій Ернстович розповідає неохоче. Шукає поглядом за щось зачепитися, голос сходить до шепоту… Відчувається, як старанно він підбирає кожне слово.
— Згадую події в Афганістані, як страшний сон, — продовжує свою розповідь Юрій Іост. — Ніби це було дуже давно і не зі мною. 1980 рік, Радянський Союз. Зовсім інша країна, інше ідеологічне виховання. Коли ми їхали в Афганістан із думкою, що виконуємо інтернаціональний обов'язок, мені було 28 років. Лише з часом почали замислюватися: чи потрібні ми тут? Звичайно, потім вже зрозуміли, що ми тут чужі. Але ми виконували свій військовий обов'язок...
В Афганістані офіцер прослужив два роки. Був контужений. Згодом повернувся в Україну. А через кілька років вибухнув Чорнобиль.
— Як зараз пам'ятаю 27 квітня. Ми в хімзахисті, протигазах. Тоді ніхто з нас навіть уявлення не мав, що вони при радіаційному зараженні ніяк не допоможуть. Просто ми розуміли, що потрібні своїй країні. Загалом у Чорнобилі я пробув три місяці.
Проте, згадуючи все пережите, Юрій Ернстович нічого не хотів би змінити у своєму житті. І якби була можливість вдруге його прожити, то він би все повторив.
—    Армія — це все моє життя. Звичайно, в першу чергу це відповідальність за людей, дисципліна. Ти в багатьох речах собі відмовляєш. Але за ці роки я настільки зріднився з армійською службою, що іншого життя зовсім не уявляю, — говорить він.
Надійний тил військового
Доки офіцер перебував у Афганістані та Чорнобилі, вдома його чекала дружина Людмила із донечками. Вона і зараз щовечора очікує його повернення, але вже не з рятувальних операцій, а з військово-медичного центру.
— Моя дружина — це надійний тил, — переконаний полковник Юрій Іост. — Ми разом ще зі школи, а одружилися в 1972 році. їй, звичайно, за ці роки довелося чимапо витримати. Люда тяжко переживала розлуку, всі турботи лягали на її плечі. Поки я служив і в Афганістані, і в Чорнобилі, вона сама займалася вихованням наших трьох дівчат. Я їй безмежно вдячний за все.
«Райський куточок»
В Ірпінський військовий госпіталь офіцер був призначений у 2001 році. Тоді тут була сумна картина. У штабі підлога побита, в дірках, а у відділеннях стіни обдерті, словом, жахлива картина! Дійсно, 90-ті роки минулого століття були складним періодом. На госпіталь не виділяли достатнього фінансування. Але люди працювали, вкладали багато сил у розвиток госпіталю. З роками сформувався міцний професійний колектив.
— Я дуже пишаюся, що наш госпіталь визнають найкращим серед регіональних лікувальних закладів Міністерства оборони України протягом останніх кількох років. А головне горджуся своїм колективом. Це справді добрі люди і кваліфіковані спеціалісти, — говорить Юрій Ернстович.
За роки, які він працював у шпиталі, тут вилікували більше 150 тисяч пацієнтів — офіцерів, солдатів, цивільних. Приїжджали з України, Америки, Європи, Росії. Зі всіх кінців світу...
—  Своєму колективу я завжди кажу, що в нашій країні має бути острівець порядності, де не все вимірюється грошима. Потрібно пам'ятати, що життя не має ціни. Його не можна оцінювати в якусь суму чи порівнювати з чимось.
—  А наш госпіталь я подумки називаю райським куточком, — обличчя полковника осяює усмішка. Люблю його. Більше часу проводжу тут, а не вдома. Мені подобається під час обідньої перерви вийти з кабінету, вдихнути чистого повітря, відпочити в альтанці. Так затишно стає на душі!
Важливо мати правильні життєві цінності
Порядність, чесність, працелюбність, дисципліна для військового лікаря залишаються найголовнішими принципами. Як і повага до людей, які чесно виконують свій військовий обов'язок.
—  І байдуже, де ти народився. Важливо, яку землю ти вважаєш рідною. Я, наприклад, народився в Росії, а з 1978 року живу в Україні. Мама — росіянка, тато — німець. Але я — українець! Менша дочка з родиною живе в Німеччині. Там зараз також мої сестра і мати. Але я нікуди переїжджати не хочу. Я люблю Україну! — наголошує Юрій Іост. — Люблю все, що мене тут оточує: ліси, озера. Для мене любов до Батьківщини — це насамперед любов до країни та свого народу. Хочу, щоб всі жили в любові та злагоді! Пам'ятайте: як ви ставитеся до людей, так і люди ставляться до вас.
Марина ХЛІБКО,
«Народна армія».
16.06.2014
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.