Чи можна одним словом передати людське горе, материнський біль через втрату найдорожчого у її житті – дитини, втрату батьківщини, рідної домівки, покалічене дитинство, те що спричинює війна.
Минуло вже 73 роки, відколи почалася Велика Вітчизняна війна, яка принесла нескінченне горе у родини. Ті рани до цих пір ще не загоїлись. Коли читаєш у газеті, що мешканці знайшли невідоме поховання, серце стискається від болю. А скільки їх ще лежать у рідній землі...
Мені не хотілося би проводити аналогію з сьогоденням. Колись братня нам Росія розпочала неоголошену війну спочатку на півдні країни, а потім і на сході. Ллється кров мирних жителів, молодих солдатів, які до цього автомат бачили тільки на плакаті, сиротіють діти.
В країні, як у давно минулі часи, люди збирають гроші на потреби армії. Місцеве населення підтримує тимчасово розміщених у них військовиків продуктами, передає запчастини до техніки, допомагає з її ремонтом та облаштуванням місць дислокації особового складу.
До того ж, наші, колись дружні, сусіди ведуть ще й інформаційну війну. Свої ж засоби масової інформації не завжди висвітлюють справжні події, які відбуваються на сході країни, у зоні проведення АТО. Доводиться задовольнятися тільки тим, що пишуть у газетах та показують по телебаченню.
Справжнім ковтком свіжого повітря сьогодні для нас і підростаючого покоління є зустрічі з вояками, які приїжджають у короткострокові відпустки додому. Одна така зустріч недавно відбулася у Городищенській середній школі. До школи завітав колишній її випускник, житель села, а нині військовослужбовець однієї з частин, котра нині несе бойову вахту на півдні країни, Андрій Веремійчук.
Андрій з дитинства мріяв бути військовим. Він бачив себе солдатом, який захищає свою Батьківщину, своїх рідних. У дитинстві та юнацькі роки багато читав, хотів побільше дізнатись про солдатів буремних 40-х років. Він з гордістю розповідав своїм знайомим, що вчився в одній школі з воїном-інтернаціоналістом Миколою П’яскорським, який згинув на алжирській землі.
На зустрічі з учнями у школі Андрій розповів, як проходить його служба, як живуть і служать його товариші, як підтримує їх місцеве населення. З великою вдячність говорив воїн про місцевих бізнесменів, які безкорисливо надають допомогу їхній частині (зокрема інструментами), адже їхньому підрозділу доводиться часто ремонтувати уже застарілу та зношену військову техніку. Вкрай важливою є гуманітарна допомога, яку доставляють воїни-«афганці» з Києва, Херсона та інших міст.
А ще Андрій наголосив, що без дисципліни, яка є зараз у підрозділі, служба була б не службою. Хлопці між собою домовились, що за порушення дисципліни порушнику буде дуже важко служити далі.
«Ми повинні бути прикладом і взірцем як для інших військовослужбовців, так і для місцевого населення», — каже воїн.
На зустрічі з учнями Андрій зазначив, що він вдячний долі за те, що часто спілкувався з воїнами-«афганцями» і що у своїй практиці використовує деякі їхні поради.
На запитання, а що допомагає йому в службі? Андрій без будь-якого роздуму відповів: «Мамине благословення і мамина молитва, а ще — любов до Батьківщини та родини».
По закінченні зустрічі учні сфотографувались на згадку разом із солдатом української армії Андрієм Веремійчуком.
