Війна увірвалася на Коропщину не гарматними пострілами, а церковним
протяжним дзвоном. Чорними стрічками поверх приспущених жовто-блакитних.
Заплаканими до нестями материнськими очима, зціпленими від болю губами
побратимів. Порожнім і всеохоплюючим відчуттям непоправної втрати…
Звістка про смерть нашого земляка, солдата з села Атюша 28-річного Станіслава Григоровича Ковтуна, який воював на сході за контрактом, чорним вороном прилетіла на його малу батьківщину. Згадали люди, як 33 роки тому, у червні 1981 року, Атюша проводжала в останню путь односельця Михайла Кравченка, солдата, який загинув у Афганістані. Він був першим із нашого району, хто не повернувся з тієї війни.
Героя ховали у відкритій труні. На її кришці – жовто-блакитний стяг. Прапор, під яким Станіслав воював за цілісність України і віддав найцінніше – своє життя. Провести бійця в останню путь зібралося стільки людей, що великий дерев’яний храм не міг вмістити всіх.
На похорон загиблого солдата приїхав його побратим, з яким разом воювали на Донбасі. Хлопці, з якими служив раніше. Цілий гурт військовослужбовців. Побратими із Майдану, на якому, Станіслав провів близько трьох місяців, відстоюючи свої громадянські права разом із тисячами українців. «Афганці», які самі пройшли пекло війни і ніколи не гадали, що знову доведеться хоронити земляка, убитого ворожою кулею. А ще – численні друзі, родичі, знайомі, небайдужі односельці. І найрідніші – мама Тамара Петрівна, яка поховала чоловіка і хоронить вже другого сина, старший брат Сергій, дружина Ліля. Залишився у загиблого синочок Остап, якому тільки рік і три місяці.
– Славко був таким правдолюбом, – утираючи сльози, розповідає Валентина Терещенко, близька знайома родини Ковтунів, учителька Станіслава, колишній сільський голова. – Він завжди казав: «якщо не я – то хто?» Я з ним говорила, просила, щоб не йшов воювати, а він пішов добровольцем у березні. Він казав: «Хочу, щоб мій син жив у такій країні, яка повинна бути». Він був чесний, шукав справедливості. Після школи навчався в ліцеї з підвищеною військовою підготовкою в Чернігові, а потім чотири роки – у Вищому гвардійському танковому училищі в Харкові. Отримав червоний диплом бакалавра. А потім розірвав контракт із армією (бачив там несправедливість, не те, що шукав). Працював у Києві в охоронних структурах, у Коропі. Був у «Агрольоні»
зварювальником. Не був кар’єристом. Відповідальності ж йому було не позичати. Пригадую, колись із Запоріжжя пригнали комбайни, один зламався. Уже думали назад відправляти, а Славік його відремонтував. Золоті руки мав.
Станіслав був спортсменом-гирьовиком, займав призові місця під час навчання у вузі. Володів бойовим мистецтвом. У березні добровільно записався на службу в армії за контрактом. Був командиром танку. Мав невелику п’ятиденну відпустку, приїжджав додому, бачився з рідними. Мріяв після війни повернутися в своє село. Не судилося.
– Станіслав служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді в Гвардійському на Дніпропетровщині, – каже районний військовий комісар Олександр Кальченко. –Загинув під містом Шахтарськом.
Про останні дні і години життя Станіслава Ковтуна ми запитали в його товариша по службі, який приїхав з поля бою.
– Заходили в місто, намагались його звільнити, – розповідає Дмитро. – Чотири доби тримали бій, на нас сипали мінометами… А на п’ятий день почали відступати. Нарвалися на блокпост, на засідку. Стас виліз по пояс з танку, щоб поміняти короб на СВТ, стрічку з патронами. Уже поставив, перезарядив. І тут у шию йому поцілив снайпер… Він загинув відразу, без мук. Сталося це 31 липня, близько сьомої ранку.
Стас був командиром танка. Він прикривав відхід нашого батальйону. Був дуже сміливим (хто б ще насмілився у бою міняти короб), веселим, відкритим, усіх підбадьорював, рвався в бій. Увесь наш взвод учив бойовому самбо. А ще був великим патріотом. Значно більшим, ніж я. На цю тему ми постійно сперечалися, навіть сварилися. Ми з ним відразу потоваришували, як тільки він прийшов. Спочатку був моїм підлеглим. Я його навчив з БМД стріляти. Він схоплював усе на льоту. За два дні освоїв управління цією машиною, чітко виконував завдання. Коли поїхали на схід, з нами було два танки. І командира одного з них, офіцера, поранили. Стас став на його місце, бо вмів керувати танком.
…Лине молитва. Із церкви на сильних плечах солдати виносять уквітчану труну. Запилюженою сільською вулицею довга процесія прямує на кладовище. Поховали героя з військовими почестями.
