Ми з Олегом Івановичем друзями не були. Скоріше за все – добрими знайомими. На журналістськім шляху мені довелося зустрічатися з ним неодноразово. І після кожної з цих зустрічей я впевнювався, що маю справу з людиною слова і дії.
Пригадую такий випадок: готуючись до чергової відпустки, яку планував провести в Ямпільському районі Вінничини, я, будучи в редакції газети «Третій тост», зайшов до Олега Івановича. І в розмові «про життя» мимоволі сказав йому, що у відпустці планую провести зустріч з «афганцями» району та публічну презентацію своєї книги «„Афганці” Ямпільщини», яка щойно вийшла з друку.
– Олеже Івановичу, – сказав тоді я, – зустріч планую. Та мені соромно зустрічатися з людьми, які начебто й живуть не у Богом забутому краю, але ніхто про них і ніде не згадує. За 26 років існування районної Спілки ветеранів Афганістану жоден з її членів, а це понад 110 чоловік, не отримав ніякої нагороди не те щоб від держави, а навіть і від УСВА. Було б непогано, як би під час цього заходу хоча б комусь із найбільш відважних під час служби та найбільш активних у мирний час вручити якісь наші відзнаки…
Олега Івановича ця звістка дуже засмутила і, було видно, що й обурила. І він, перервавши мене, сказав:
– Сергію Павловичу! Напишіть мені прізвища таких «афганців» і я прямо зараз виправлю це становище.
Що я, зв’язавшись телефоном з головою райдержадміністрації Володимиром Волошиним та головою районної Спілки ветеранів Афганістану Олександром Білінським і зробив. Після чого отримав від Олега Івановича 6 Почесних Грамот і 4 медалі «За віру і мужність» з напутньою порадою вручити їх від імені Правління УСВА (воїнів-інтернаціоналістів).
Згодом за підтримки О. Міхнюка отримав державну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня й голова Ямпільської СВА Олександр Білінський.
І спілка ожила. Мало того, що всі доклали чимало зусиль і коштів для видання книги «„Афганці” Ямпільщини», а ще й створили гарний Музей бойової слави воїнів-інтернаціоналістів. Є й інші гарні справи на рахунку «афганців» району.
Декілька разів я зустрічався з Олегом Міхнюком і на Майдані Незалежності. Знаючи, що він є інвалідом 2-ї групи, що йому важко ходити понівеченими душманськими кулями і осколками ногами, я якось задав йому запитання:
– Олеже Івановичу, а навіщо ти тут, на Майдані. Тобі що мало Афганістану, де ти міг загинути і лише завдячуючи справжньому бойовому товаришу сержанту Анатолію Мельнику (до речі, мешканець Ямпільського району – Авт.) залишився живим? Хто тебе може за щось осудити?..
На що О. Міхнюк відповів:
– Я сам себе до кінця життя буду картати за те, що ось міг щось зробити для кращого майбутнього своєї України і свого народу і не зробив. А ще, по-правді кажучи, Павловичу, набриднув оцей безлад у країні, несправедливість на кожному кроці, оце життя багатьох у розстрочку…
Далі Олег Іванович ще багато чим виправдовував своє перебування на Майдані. Зокрема тим, що
…Всем надоело жить стоя на коленях,
Трястись от злобы в бесправии своем.
Ежедневно подвергаясь униженьям
От тех, кого из власти надо гнать метлой!
Нам надоело жить у вечном страхе,
Согнувшись у позорной позе холуя.
Вместо человеческой зарплаты получая крохи,
На которые нормально жить
не может ни одна семья.
Всем надоели коррупция, бесчинства,
Нам ненавистны олигархи
и продажны судьи всех мастей.
Вот потому-то и стоим мы на Майдане
Борясь за светлость дней своих детей!
Тож, киевляне, не упрекайте нас
за безлад на Майдане,
Не за себя печемся – о стране!
Хотим, чтобы во всем царил закон, порядок,
Чтоб счастливо жилось нам на родной земле!
А після кривавих подій, що трапилися на Майдані, Олег Іванович додав такі слова:
Нас не зупинять міліцейськії
кийки і автомати,
В Афгані бачили ми
ще й не таке,
То ж, якщо знову в нас почнуть стріляти
Від гніву нашого не сховатись януковичам ніде!
Сталося це 21 лютого поточного року.
Що ж до служби Олега Івановича Міхнюка там, в Афгані, то наведу лишень один бойовий епізод із десятків, в яких він брав участь.
…Мотострільці-десантники наполегливо пробивалися до пункту, де мала відбутися зустріч з підрозділом афганських збройних сил для подальших спільних дій. По ходу просування довелося відбивати зненацькі напади окремих бандитських груп, долати завали і вузькі дефіле, де кожен метр розбитої дороги буквально нашпигований мінами та радіокерованими вибуховими пристроями. Втомилися воїни… А тут, ледь бронемашина увійшла у поворот, як під її днищем спрацював фугас. Сильний вибух підкинув її догори. Зі страшним гуркотінням вибухнули бензобаки. Над бортами здійнялися чорно-оранжеві язики полум’я. Вибухом десантників викинуло на скелі, багато бійців отримали поранення, у т. ч. й заступник командира взводу старший сержант Олег Міхнюк: у нього виявилися важкі поранення обох ніг, відкрилася сильна кровотеча. Не вагаючись, під вогнем «духів» кинувся йому на допомогу сержант Анатолій Мельник. Через силу, бо й самого контузило, відтягнув його за ріг скелі, наклав джгути на ноги і… почув від Олега неймовірне:
– Анатолію, залиш мене у спокої. Приймай командування взводом на себе і, використовуючи складки місцевості, тримаючись упритул до скель, виводь людей у безпечне місце, організуй кругову оборону. Тримайтесь до підходу основних сил. Я вас прикрию.
Олег бачив, як попереду з ущелин, тріщин скель танцювали спалахи душманських автоматів, басовито ухали англійські гвинтівки, і, економно витрачаючи набої, скупими прицільними чергами зі свого АКМа не давав їм особливо розвернутися. Він чув як вибухали на транспорті залишки боєзапасу, слабкий вітерець доносив до нього запах розплавленої фарби. І з болем у серці подумав: жаль, хороша була машина. Але, намагаючись більше не відволікатися на стороннє, зосередив свою увагу на бандитах. А ті, використовуючи «мертві» простори за скелями, задумали оточити сміливця і взяти його у полон. Здогадався про це і О. Міхнюк. Щось недобре защеміло серце. Помацав підсумок – там залишилося лише два магазини з набоями і дві «лимонки». Мало, як для такого бою. І подумки став прощатися із життям…
Раптом почув позаду себе якесь шуркотіння. Схопивши гранату, зібрався кинути її та відчув здавлений голос А. Мельника:
– Командире, це я, Анатолій. Прийшов на допомогу. Відповзаємо ариком. Він тут, поруч, я ним і дістався сюди.
Удвох стало веселіше. До того ж Мельник відчутно поповнив боєзапас: приніс із собою кілька споряджених автоматних ріжків і з десяток «лимонок».
Щоб якось відволікти душманів, вдалися до хитрощів: по величезному валуну кинули одну за одною три бойові і одну димову гранати. Спалахи, дим і здійняті хмари щебеню на якийсь час приховали від зору бандитів відважних бійців. А. Мельник, взявши на свої плечі Олега і не припиняючи вогню з автомата, швидко відповзав у зворотній бік. Олег під час цього «переповзання» ще кілька разів пропонував Анатолію залишити його, та той і не думав цього робити, і невдовзі опинилися серед своїх друзів, які готувалися до рішучого кидка.
Поповнивши боєприпаси і зорієнтувавшись в обстановці, підрозділ десантників рвонув на «духів», що блокували дорогу та ховалися за стінами найближчих дувалів. Бій був настільки швидкоплинний, а навала наших бійців була такою стрімкою і рішучою, що «духи» не витримали – побігли геть. Та влучні постріли наших бійців наздоганяли їх і назавжди переривали той біг… Невдовзі з’явилися наші гелікоптери. Зробивши кілька пусків реактивних снарядів (два з них «приземлилися» на скелі) і забравши поранених, у т. ч. і Олега Міхнюка, лягли на зворотній курс… Життя десантників було врятовано…
І все ж таки Олег Іванович не задовільнився одним Майданом. Він, як істинний боєць, пішов добровольцем у батальйон «Айдар», а з ним і в саме пекло бою, в одному з яких і загинув, рятуючи від смерті інших. Олега поважали і любили товариші по службі в «Айдарі» і тому…
Земля завертелась кругом,
Рвутся мины, слышен пулеметов стук,
Но страшная весть мигом
Промчалась: убит Олег Михнюк!
Смерть коварная, злая!
Нашла же кого ты взять?
Ведь жизнь свою каждый, знаю,
Готов за него отдать!
Так пусть берегутся, гады,
Нам лозунгом будет: месть!
Прикажут смешать их с землею,
Ответим мы только: – Есть!
Доброзичливий, чуйний, сміливий чоловік і відданий патріот своєї Батьківщини Олег Іванович Міхнюк назавжди залишиться у серцях усіх тих, хто його знав, з ким він ділив у боях окраєць хліба, кому підставляв своє плече.
Вічна слава тобі і вічний спокій, бойовий побратиме!
Герої не вмирають!
