Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Фашистські літаки у 41-му розбомбили півхати, проте піч вціліла. А тоді там тулилося немовля – мій батько. Малим хлоп`ям разом з односельцями він шукав мерзлу картоплю на чорноземних полях і таки вцілів, не вмер з голоду.
У закутку – ікона. Коричневе обличчя Богородиці було поділене пасмами, що їх залишили сліди від сліз. Здавалось, ікона колись дуже давно і дуже довго плакала.
Аж ось бабуся вийняла з печі горщик з дерунами. У вікні стояло літо. Яблука білого наливу рясно встелили траву.
– Он, диви, Миколо, – сказала бабуся батькові. – Сусідський Михайлик Франчуків, диви, який справний, вже допоміг нам коня вивести. А це он і яблука збирає, щоб не зогнили.
Я вибігла на двір і побачила високого синьоокого хлопця. Він так трусив гілляки, що яблука сипались, немов град. Під яблунею стояв велосипед.
– Пригощайся! – простяг мені найбільше яблуко хлопець. – Ти в гості приїхала? А як навчаєшся? А у вашому селі є школа? А куди будеш вступати після школи? – питання лунали за питаннями.
– Он глянь, бачиш, то наші старі куполи церкви. Гарні. Дарма, що церква вже стара і розвалена лежить. Ходімо, подивимось. Ми тут з хлопцями у війну граємо. Як виросту, обов`язково буду танкістом. Я вже сам вмію їхати на тракторі, вже цілу ніч з батьком орав поля за селом.
Михайликове обличчя світилося, наче сонце. А глибокі сині очі вигравали райдугою хвиль.
… Минуло кілька років. І ось уже студенткою я приїхала в село. Бабусі вже не було на цьому світі. На кладовищі до Великодня потрібно було прибрати могилу, впорядкувати квіти. Добре натомившись, сіла відпочити на лавці. Увагу привернув оддалік незвичайний пам`ятник. Чорний обеліск, гранітні плити. Навколо – високі туї, квіти. З обеліска на мене дивився портрет юнака у військовій формі з такими знайомими очима.
– Це Михайло Франчуків не повернувся з Афганістану, – підійшла якась жінка. – Привезли його літаком. Цинкову труну й не відкривали. Батько, кажуть, посивів одразу. А як не посивіти, один син був. І хату нову в селі збудували, для нього старалися. А мати щоранку навідується до сина.
Війнув вітерець. По алейці покотився сухий листок. Я тихенько підняла його. З постаменту дивилось змужніле обличчя юнака. І все злітали в пам`яті соковиті яблука, велосипед, куполи церкви. Виринала в уяві хлопчача постать і лунала дитяча розмова…
Уже не було бабусиної хатинки. Чорна обпалена яблуня стояла обабіч городу. У неї вцілила блискавка, і вона добряче обгоріла. Від старості гілляки обломилися, але все ще жибонів і випинався вгору стовбур з розгалужистою гілкою.
До зупинки йшла пішки знайомою дорогою. А коли вона закінчилась, при в`їзді в село мене зустрічав білий монумент, а на ньому – знайома постать у військовій формі й такі сині-сині очі…
Ще раз озирнувшись на село, побачила високі позолочені куполи новозбудованої церкви. Звідтіля спогадом про далеке дитинство розкотисто бовванів дзвін.