Історія так розпорядилася, що 1943 рік став переламним у ході Великої
Вітчизняної війни. Саме тоді відбулися наступальні операції Червоної
армії, які, образно кажучи, запалили досвітні вогні майбутньої перемоги.
Цей рік став визначальним для українського народу: розпочалося
визволення від фашистських загарбників рідної землі, зокрема столиці
України міста
Києва.Перший промінь свободи
Початок визволення України став можливим завдяки перемозі Червоної армії в Сталінградській битві. Під час грандіозного контрнаступу радянських військ з 19 листопада 1942 по 2 лютого 1943 року було розгромлено п’ять армій гітлерівців, знищено 32 дивізії і 3 бригади, ще 16 з’єднань знекровлено. В полон потрапили понад 90 тисяч солдат Вермахту, 2500 офіцерів, 24 генерали, зокрема командувач фашистських військ генерал-фельдмаршал Паулюс.
Учасник тієї битви видатний український письменник Леонід Первомайський пригадував: «Степовими шляхами, звиваючись, наче величезні брудно-зелені змії, йшли колони полонених фашистів. Вони повільно ступали своїми солом’яними ерзац-валянками, встромивши обледенілі носи у бабські хустки та шарфи, йшли, йшли без кінця, похмурі, пригнічені, розчавлені, мовчазні… У степових балках на збірних пунктах наші каптенармуси роздавали їм з вантажівок хліб… Якби цим солдатам фашизму було доступно у той час будь-яке почуття, то це мало бути здивування перед проявом такої людяності, яка втілювалася в образі веселих, червонощоких каптенармусів, що кидали цим «надлюдям» хліб з вантажівок. А, можливо, й здивування не було… Був лише жах розгрому, оголений яскравим лютневим сонцем у сліпучо-білому степу…»
До речі, серед тих полонених були й гітлерівці, які в червні 1941 року вторглися на простори України. Вони по-звірячому поводилися у Львові та Житомирі, грабували й убивали людей у Києві та Харкові, руйнували Донбас. Але в 1943 році для них настав час розплати. А більшість представників «надлюдей» знайшли собі могилу між Волгою та Доном. Не приховували поразку на цій ділянці фронту й гітлерівські генерали. Так, один із них генерал-майор Ганс Дерр у своїй книзі «Похід на Сталінград» визнав, що битва під Сталінградом була для Німеччини найтяжчою поразкою, а для Радянського Союзу — величною перемогою.
З початку контрнаступу на Волзі й до кінця березня 1943 року Червона армія розгромила понад 100 дивізій ворога. Фашисти втратили при цьому 1,7 мільйона солдатів і офіцерів, 3,5 тисячі танків, 4,3 тисячі літаків, 24 тисячі гармат. Щоб уникнути повної поразки на цій ділянці фронту, гітлерівське командування вимушене було перекинути сюди із Західної Європи до 35 нових дивізій, відправити до одного мільйона вояків на поповнення частин і з’єднань.
Радянські війська, розвиваючи наступальну операцію, стрімко наближалися до східних кордонів України. У лютий холод по бездоріжжю, долаючи снігові замети, воїни ламали жорстокий спротив ворога, поспішали визволити українську землю від фашистських загарбників. Першими на територію України увійшли частини і з’єднання 1-ї гвардійської армії. 18 грудня 1942 року було визволене від фашистських окупантів село Півнівка Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.
На урочистих зборах, що відбулися в Москві, оприлюднили звернення до трудівників України, в якому зазначалося: «…Вірні сини і дочки українського народу доблесно воюють у лавах Червоної армії, самовіддано працюють у тилу, героїчно борються в партизанських загонах, підготовлюючи повне визволення рідної землі від окупантів».
Верховне командування поставило перед військами Воронезького, Південно-Західного і Південного фронтів завдання звільнити Україну, землю якої понад півтора року топтав чобіт фашистських окупантів. Передбачалося здійснити наступальні операції у напрямку Курська, Харкова та Донбасу. Вже 8 лютого 1943 року радянські війська звільнили Курськ, а ще через два дні підійшли до Сіверського Донця. Ворог почав відходити до Харкова. Гітлер 13 лютого наказав за будь-яку ціну утримувати це місто, задіяв в обороні добірні частини танкових дивізій.
У бою на околиці Харкова зразки героїзму продемонстрували воїни 227-го стрілецького полку, яким командував майор Енвер Ахсаров. Його підлеглі відбили три атаки понад 50-ти танків дивізії СС «Велика Німеччина». Особисто командир полку знищив 12 гітлерівців. Він загинув у цьому бою, але його бійці забезпечили прорив оборони міста і пронесли тіло героїчного командира вулицями Харкова та поховали на Холодній горі. Енвару Ахсарову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, одну з вулиць міста названо на його честь.
На початку березня 1943 року всю країну облетіла звістка про героїчний подвиг 25-ти воїнів гвардії лейтенанта Петра Широніна, який вони здійснили на харківській землі на залізничному переїзді біля станції Безпалівка. Маючи на озброєнні лише кулемети, гранати й одну протитанкову гармату, вони протягом п’яти діб вели нерівний бій з фашистами. На позиції гвардійців ворог спрямував танки, бронемашини, самохідні гармати, до батальйону піхоти. Дим, полум’я накрили позиції взводу, здавалося, ніхто не виживе в цьому пеклі. Але широнінці ні на крок не відійшли, знищили 13 танків і бронемашин, 6 бронетранспортерів, дві самохідні гармати, понад сто гітлерівців. З них живими залишилися лише шестеро, серед них і гвардії лейтенант Петро Широнін. Всі 25 бійців стали Героями Радянського Союзу.
У боях за визволення української землі народилася бойова дружба радянських і чехословацьких воїнів. У районі села Соколове отримав перше хрещення в бою окремий стрілецький чехословацький батальйон під командуванням полковника Людвика Свободи, що був включений до складу 179-ї радянської танкової бригади. Особливо відзначилися в тому бою бійці командира 1-ї роти надпоручика Отакара Яроша. Коли до його командного пункту прорвалися танки і бронетранспортери ворога, він особисто підбив два ворожі танки, був вдруге поранений, але продовжував вести вогонь доти, поки кулеметна черга не скосила офіцера. Він став першим іноземцем, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його командира Людвика Свободу — майбутнього Президента Чехословаччини — нагородили орденом Леніна. Після бою за Соколове 8 березня 1943 року стало днем народження Чехословацької народної армії.
За чотири місяці наступальних боїв у 1943 році Червона армія просунулася на захід майже на 700 кілометрів, назавжди очистила від фашистських окупантів територію в 490 тисяч квадратних кілометрів, на якій до війни проживало 15,5 мільйона осіб. В Україні були звільнені майже вся Ворошиловградська (Луганська) область, низка районів Харківської і Сталінської (Донецької) областей.
Шлях до Києва — через Курськ і Харків
Воєнне щастя, як і людське, не завжди буває постійним. От і з визволенням Харкова виникла проблема. Вперше місто відбили в гітлерівських загарбників 16 лютого 1943 року. А вдруге — лише 23 серпня того ж року. Чому так сталося? Користуючись відсутністю другого фронту в Європі, припиненням активних дій англо-американських військ в Африці, фашистське військове командування вирішило провести контрнаступ із району Харкова. Гітлер 17–19 лютого провів у Запоріжжі нараду з генералітетом, звернувся до своїх військ з наказом, в якому стверджував, що наступна битва матиме світове значення, в ній вирішиться доля війни.
Того ж дня гітлерівці завдали несподіваних ударів танковими угрупованнями з районів Краснограда, Полтави, Красноармійська. Скориставшись тим, що на головних напрямках його ударів радянські танкові бригади мали по 15–20 справних бойових машин, а бази поповнення боєприпасами, пальним відставали від військ на 300–500 кілометрів, ворог отримав перевагу в живій силі та техніці. Відступаючи, радянські війська намагалися зупинити наступ ворога на рубежі Охоче — Сахновщина — Лозова — Краматорськ. Але не змогли цього зробити. Захопивши 15 березня Харків, ворог кинув основні сили на Бєлгород і через три дні знову заволодів цим містом.
Радянське військове командування посилило війська фронту трьома арміями, трьома корпусами. Завдяки такій допомозі вдалося зупинити наступ ворога на так званому південному фасі Курського виступу. Саме тут гітлерівці збиралися втілити в життя план операції під кодовою назвою «Цитадель». У наказі від 4 липня 1943 року Гітлер заявив, що новий наступ його військ стане поворотним пунктом у ході війни, останньою битвою за перемогу Німеччини і остаточно знищить Червону армію.
Понад тисячу солдатів, офіцерів, генералів 1-го Українського фронту були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 65 військових частин і з’єднань отримали почесні найменування «Київських». Велику ціну заплатили радянські воїни за визволення столиці: під час проведення Київської наступальної операції загинуло понад 800 тисяч солдатів і офіцерів.
Курська битва розпочалася 5 липня 1943 року. Гітлерівці під прикриттям вогню артилерії і авіації перейшли в наступ, ввівши у бій понад 300 танків, серед них понад 100 «Тигрів», велику кількість самохідних артилерійських установок. За перші два дні наступу, зазнаючи величезних втрат, противник просунувся вперед на 10 кілометрів. Не спромігшись досягти успіху, він переніс основний удар на Понирі. Але й тут не досяг успіху. Як і у спробі прорватися до Курська. Тоді ворог вирішив здійснити останній план і перенести основний удар на Прохорівку. 12 липня тут відбулася найбільша у світі танкова битва, в якій з обох сторін взяли участь майже 1200 танків і САУ. У боях на бєлгород-курському напрямку ворог втратив 135 тисяч солдатів і офіцерів. 18 липня Гітлер викликав до ставки фельдмаршалів Манштейна та Клюге і з істерикою наказав призупинити операцію «Цитадель». Той же фон Манштейн пізніше писав: «Операція «Цитадель» була останньою спробою зберегти нашу ініціативу на сході. З її припиненням ініціатива остаточно перейшла до радянської сторони».
У битві на Курській дузі тисячі бійців та командирів продемонстрували зразки героїзму та мужності. Так, військовий льотчик гвардії лейтенант Олександр Горовець установив рекорд у Другій світовій війні. Він вступив у бій з 20 бомбардувальниками ворога і знищив 9 літаків противника. За цей подвиг йому посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. У повітряних боях під Курськом відкрив свій бойовий рахунок льотчик-винищувач Іван Кожедуб, який у цій битві збив 9, а до кінця війни — 62 літаки противника, був тричі удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Сьогодні його іменем названо Харківській університет Повітряних Сил. Лише протягом 6 липня танкісти Воронезького фронту знищили 332 бойові машини ворога. П’ять з них підбив лейтенант гвардії Віктор Шаландін, зокрема два «Тигри». Останній танк він знищив, коли його підбита машина вже палала. Відважному танкісту посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
До історії Великої Вітчизняної війни 5 серпня увійшло як дата, коли на честь визволення Орла і Бєлгорода в Москві вперше пролунав артилерійський салют. А вдруге — 23 серпня 1943 року, коли 20 артилерійськими залпами з 224 гармат було відзначено визволення Харкова.
Перемога Червоної армії в Курській битві сприяла подальшому визволенню від фашистських загарбників головного міста України — Києва та всієї української землі. Вже 21 вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра. Вони на той час звільнили Суми, Чернігів, Полтаву. А на кінець вересня весь Донбас був очищений від окупантів. Шлях радянських воїнів пролягав на Київ. Та їх перепиняв добре укріплений гітлерівцями «Східний вал». Гітлер назвав його рубежем рейху і заявив, що радянські війська не подолають потужні оборонні споруди. Тому Київська наступальна операція для них виявилася надзвичайно складною. Вона тривала з 12 жовтня по 23 грудня 1943 року.
На початку листопада 1943 року війська 1-го Українського фронту зосередилися на вихідних рубежах перед форсуванням Дніпра. На напрямку головного удару його командування сконцентрувало на одному кілометрі фронту понад 300 гармат та мінометів. О 8-й ранку 3 листопада сотні тонн металу обрушилися на голови фашистів. Ось що розповів мені учасник боїв за визволення столиці України полковник у відставці Іван Бойко, який тричі форсував Дніпро в районі Букринського і ще один раз — Лютізького плацдармів. Пригадуючи ті події, Іван Якимович розповідав: «Коли плив у обмундируванні, рукою тримаючись за плоскодонку, тільки іноді підіймав голову, щоб схопити повітря. А навколо — стовпи води від вибухів, зверху нас поливали вогнем ворожі літаки. Була лише одна думка — швидше б дістатися до берега. Із здобутими розвідданими повернувся на лівий берег. Таким чином потім ще два рази під вогнем форсував Дніпро. Кров’ю облилося моє серце, коли побачив зруйноване місто. 6 листопада Київ був визволений від фашистських загарбників. На моїх грудях з’явилася перша нагорода — медаль «За відвагу». Мені тоді виповнилося 19 років».
Фронти народних месників
На 1943 рік припав підйом партизанського руху на території України. 25 вересня керівництво республіки звернулося до народних месників, усього населення окупованих районів із закликом всіма заходами забезпечувати допомогу наступаючій Червоній армії, не допустити знищення фашистами народного надбання. Зокрема, у ньому наголошувалося: «Гітлерівці вивозять з фабрик та заводів найцінніше обладнання. Ховайте від фашистів обладнання, закопуйте цінні деталі в землю, зберігайте їх. Прийде Червона армія — і вам це обладнання буде так потрібне для відбудови своїх заводів і фабрик».
Навесні й влітку 1943 року українські партизани взяли на
озброєння нову тактику дій — проведення глибоких рейдів значними силами по тилах противника. Особливо успішно діяли партизанські з’єднання під керівництвом Олексія Федорова, Сидора Ковпака, Михайла Наумова тощо. Загалом на окупованій території діяло 45 партизанських з’єднань та майже три тисячі загонів, які мали у своїх лавах до 180 тисяч народних месників.
У цей переломний рік активізували свою діяльність вояки Української повстанської армії. Так, починаючи з травня 1943 року відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною. Зокрема, за три тижні травня повстанські загони здійснили на Житомирщині 15 успішних боїв з гітлерівською поліцією. Найбільш відомим став рейд куреня Гордієнка, який дійшов до Потіївського району і повернувся на Рівненщину. Протягом весни 1943 року вояки УПА провели кілька сотень успішних боїв і сутичок із окупантами. Все це сприяло зміцненню її авторитету. А гітлерівці змушені були зважати на український повстанський рух як на серйозну загрозу для свого панування в регіоні. Про це свідчить те, що 7 червня 1943 року вороже командування розпочало першу масштабну антиповстанську операцію. Для цього окупанти створили спеціальні групи СД, які за допомогою поліцейських частин збиралися відновити «порядок» на окупованих територіях. Однак така жорстокість лише викликала посилення опору фашистам. Загалом упродовж липня 1943 року бійці УПА здійснили 295 атак на гітлерівські опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти, знищили понад три тисячі гітлерівців та їхніх союзників. У цій боротьбі з окупантами лише у червні-вересні 1943 року загинули 1243 українських повстанці. На той час на окупованій території існували «повстанські республіки», в яких влада належала місцевим командирам збройних загонів УПА і керівникам ОУН.
Відновлення визволених регіонів
1943 рік став переломним не лише на фронтах, а й у роботі тилу. Достатньо сказати, що валова продукція важкої промисловості збільшилася проти 1942 року на 19 відсотків, а виробництво танків, літаків, боєприпасів та озброєння — на 20 відсотків. Лише в цьому переломному році авіапромисловість дала фронту 35 тисяч літаків, що майже на 10 тисяч більше, ніж у фашистській Німеччині, 24 тисячі танків, серед яких уперше з’явилися важкі танки ІС. Їхня броня була у 1,5 раза міцніша, ніж в гітлерівських «Тигрів», та вдвічі, ніж в «Пантер». Артилерійські заводи відправили на фронт 130 тисяч гармат різних систем. Все це стало можливим завдяки героїчним зусиллям трудівників тилу, зокрема й тих українців, які були евакуйовані разом зі своїми підприємствами на Урал, до Сибіру.
Так, неоціненну допомогу оборонній промисловості надав Інститут електрозварювання АН УРСР, який очолював Євген Патон. Завдяки розробленій ним технології автоматичного зварювання бронекорпусів продуктивність праці зросла у 5 разів, а економія електроенергії збільшилося на 42 відсотки. Потім метод Патона почали використовувати при виробництві авіаційних бомб, інших зразків озброєння. За використанням автозварювання у бронекорпусному виробництві Радянський Союз посідав перше місце у світі. У березні 1943 року український вчений Євген Патон був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
З перших днів визволення території України розпочалося відновлення народного господарства. Зокрема, на Донбасі. От і нам після повного звільнення його території від новоявлених окупантів доведеться починати з того, що робили наші співвітчизники в далекому 1943 році. Так, у Міловському районі Ворошиловградської області фашисти повністю зруйнували місцеву машино-тракторну станцію. Методом народної відбудови вже до грудня 1943 року було відремонтовано 112 тракторів, 31 комбайн, 65 сіялок. У найкоротші терміни в цій області було відновлено майже тисячу сільськогосподарських підприємств. У Сталінській (Донецькій) області так відродили понад 1100 колективних господарств. А загалом до кінця 1943 року у східних областях України вже працювало понад 10 тисяч колгоспів. Вони мали майже 14 тисяч тракторів, які становили 40 відсотків від тракторного парку 1941 року.
У 1943 році трудівники сільського господарства десяти звільнених від гітлерівців областей України передали Червоній армії плану понад десятки мільйонів пудів хліба, м’яса, овочів, інших продуктів. Наведу рядки з колективного листа трудівників Новопсковського району Ворошиловградської області до воїнів гвардійського з’єднання, бійці якого визволили їхню землю: «До вас, воїни Червоної армії, наше прохання і наш наказ: не давайте жодного перепочинку гітлерівцям, женіть їх геть з нашої землі, визволяйте всіх наших братів і сестер з фашистської неволі. А ми зі свого боку зробимо все, щоб воїни Червоної армії мали достатньо хліба і до хліба».
На визволених територіях розпочалося відновлення роботи шкіл. Уряд України 28 вересня 1943 року ухвалив спеціальну постанову. Відповідно до неї підвищили зарплату і пенсії вчителям, вжили заходи щодо посилення турботи про дітей, батьки яких загинули на фронті. Так, у Ворошиловграді, Харкові відкрили понад 20 дитячих будинків для 2500 дітей учасників війни, а 21 серпня запрацювало Суворовське училище в Харкові. Загалом наприкінці 1943 року в 10612 школах навчалося 1553 тисячі учнів.
