«Ось тут і займемо оборону», – сказав командир взводу. Його команди були чіткі та ясні. Наша десантно-штурмова рота була розділена повзводно. Завдання полягало в тому, щоб взяти під контроль найбільш небезпечні райони і дати можливість колоні пройти в провінцію Оліхель. Наша бронегрупа лишилася внизу, а ми піднялися в гори, де було видно все, як на долоні.
Сидиш на горі, дивишся вниз і починаєш розмірковувати на всякі теми. Сонце піднімається все вище й вище. На небі – жодної хмаринки. Тут, на сонці, всі плюс 60. Хочеться пити, і коли береш в руки теплу флягу, чомусь пригадуєш рідний дім і наші колодязі з кришталевою водою. Бере сум, і до болю в серці починаєш розуміти, яке це щастя жити там, де народився.
Гуркіт прокотився над верхів'ями гір і завис над ними. Він з кожною секундою наростав. Ось далеко в долині з'явилася голова колони. Першими на повній швидкості йшли танки. Здавалося, цей потік броні й сталі не може зупинити жодна сила. Але хто був на війні, той знає, що на кожну силу є ще більша сила. «Духи» вдарили по колоні із гранатометів з боку виноградників. Щоб зберегти колону і дати їй пройти без затримок, ми відкрили вогонь.
Як і передбачалося душмани переключилися на нас. Зав'язався бій. У перші ж хвилини стало зрозумило, що перевага в живій силі на боці ворогів. Вони кинулися в атаку прямо на наші кулемети. Спочатку нас це навіть розсмішило, а потім стало не до жартів. Нас було 24, а їх – сотні три. Скільки ще було боїв і перестрілок, але цей бій запам'ятався особливо.
Не можна недооцінювати ворога. І ми це відчули на собі. Душманські кулі, наче якісь невидимі пальці, щупали кругом нас каміння, шукаючи живих. Хто чув це, той ніколи не забуде, як вони свистять, розрізаючи повітря, як клацають, як завивають і схлипують, коли знаходять живу ціль.
Сонцю, здається, набридло нам світити, і воно швидко стало заходити за гори, а бій розгорявся. Колона давно пройшла, і тепер гудів бій, ніби вогонь в печі, і тільки зрідка виривалися окремі крики. Так захопився, що отямився, коли скінчилися набої. Озирнувшись, побачив, що нас лишилося зовсім мало, але продовжували стріляти. Поміж камінням стогнали й кричали поранені. Вбиті так і застигли на своїх місцях, тримаючи в руках зброю. Коли бачиш страждання і смерть своїх товаришів, забуваєш про себе. Охоплює всепоглинаюча жадоба помсти. Я перезарядив автомат і приготувався стріляти, але раптом яскравий спалах засліпив очі, біль різонула голову. Відразу стало темно.
«От і все…», – майнула думка. Став повзати на колінах і шукати свій автомат. Що таке загубити зброю – знає кожен воїн. Це ганьба. І я його знайшов, схопив і відчув, що це саме мій. Хтось скаже: та вони всі однакові. Але це не так. Коли ти день і ніч зі своїм автоматом, звикаєш до нього так, що навіть із заплющеними очима, на дотик, можеш його розпізнати. Я тримав його із всіх сил, а біль в голові поглинала все. Не бачучи нічого, я став інтуїтивно повзти до своєї бронегрупи. Пам'ятаю якийсь рівчак. Потім голоси товаришів. Мене кудись тягли, несли. Запихали у вертоліт. І отямився в госпіталі в Кабулі. Пізніше я дізнался, що в тому бою наших було 14 поранених і 7 вбитих. Цілих лишилося тільки троє. Мені пощастило.
Немає на світі таких слів, якими можна було б передати подяку і повагу до наших військових лікарів. Там, в Афганістані, ми їх називали останньою надією і ангелами-хранителями.
Через три тижні із моїх очей і голови зняли пов'язки, і я знову побачив світ. Це була дуже щаслива мить – ніби знову народився. Я побачив у госпітальній палаті радість товаришів. Дехто з них був без рук, без ніг, але я бачив, як вони раділи за мене.
Мене проводжали з госпіталю і бажали всього найкращого. Мабуть, ці слова наткільки щирі й чисті, що дійшли до самого Бога. Ще рік я служив у Афганістані. Було ще багато боїв, але мене вже більше не ранило.
Із нашого взводу в живих лишилося мало, а поранені були всі. Хто воював там, той знає, що ті два роки – як двадцять. І, мабуть, кожен, хто вижив, скаже, що десь є рай, тому що ми бачили пекло.
Після повернення з Афганістану закінчив Сумський педагогічний інститут імені А. Макаренка, працював учителем фізкультури в Курманівській загальноосвітній школі. Працюю сільським головою у рідному селі Курмани Недригайлівського району Сумської області.
