" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Книга Вдячності та Пошани Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
ГО "БМФ Реабілітації
Статут ГО "БМФ Реаб
 


Погода
Погода!


51177263 Відвідувачів
Укрінформ
Урядовий портал
Міністерство оборони
Орденские планки – ветеранам
Боевое Братство
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Книга Вдячності та Пошани Надрукувати Надіслати електронною поштою
usva_logo.jpgУкраїнська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)
Книга Вдячності та Пошани

     КОРНІЙЧУК Володимир Михайлович – державний і громадській діяч, голова Ради Асоціації ветеранів МВС України, Заслужений юрист України.
       Народився 22 лютого 1937 року на Житомирщині. Проходив військову службу в Забайкальському військовому окрузі. Закінчив юридичний факультет Іркутського державного університету. Обравши долю правоохоронця, пройшов шлях від оперуповноваженого райвідділу в Читинській області до першого заступника  міністра внутрішніх справ України.
    Учасник бойових дій в Афганістані – у 1981–1983 роках надавав допомогу в створенні й становленні органів і військ МВС ДРА на посаді старшого оперативного співробітника зони Центр і Кабульської провінції. Під його керівництвом було розроблено і проведено низку успішних бойових операцій органами і військами МВС ДРА. У багатьох операціях брав особисту участь.
    У 1986 році як заступник міністра внутрішніх справ – начальник УМВС у Київській області організовував дії підлеглих з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
    1991–1992 – перший заступник міністра внутрішніх справ України.   
    У жовтні 1991 року очолив ініціативну групу зі створення організації учасників бойових дій в Афганістані, які на той час працювали в системі МВС, та її керівного органу – Координаційної ради.
     Працюючи на відповідальних посадах у МВС України, враховував бойовий досвід ветеранів війни в Афганістані в професійній діяльності, брав активну участь у роботі Міжвідомчої робочої групи з питань розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті й потрапили у полон в Афганістані, сприяв становленню і підвищенню авторитету УСВА.
    Нагороди: ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За заслуги» другого і третього ступенів, відзнака «Почесний працівник МВС України», інші відзнаки МВС і громадських організацій, нагороди УСВА.
     КРАВЧЕНКО Юрій Федорович   — державний діяч,  міністр внутрішніх справ України (1995–2001), генерал внутрішньої служби України. У 2001–2002 роках — голова Херсонської обласної державної адміністрації.      
     Народився 5 березня 1951 року в Олександрії Кіровоградської області в робітничій сім'ї.
 У 1966–1970  — учень Олександрійського індустріального технікуму,
електрослюсар шахти 3-біс. У 1970 – 1972 – служба в армії, 1972–1974 р. — електрик Кіровоградського заводу друкарських машин. У 1974–1978 — слухач Горьківської вищої школи МВС СРСР, правознавець.1978–1981 — інспектор, старший інспектор БРСВ відділу внутрішніх справ Світловодського міськрайвиконкому Кіровоградської області. 1981 — 1982 — начальник відділення карного розшуку Олександрійського міського відділу внутрішніх справ Кіровоградської області. 1982–1986 —заступник начальника, начальник Олександрійського міського відділу внутрішніх справ.
       У 1986–1988 р. — начальник відділу боротьби з наркоманією Управління карного розшуку МВС УРСР. 1988–1989  — заступник начальника 7-го Управління МВС УРСР.
1989–1992  —начальник УВС Кіровоградської області.
      У 1992–1994 — заступник міністра — начальник кримінальної міліції МВС України.
1994–1995 —голова Державного митного комітету України.
     У 1995–2001 — міністр внутрішніх справ України. Під керівництвом генерала було розгромлено свавілля організованих кримінальних угрупувань, особливо в Криму.
    У2001 ів2002—директор Інституту права ім. Князя Володимира Великого при Міжрегіональній академії управління персоналом.
    У 2001 – 2002 — голова Херсонської ОДА .2002–2004— голова Державної податкової адміністрації України.
        Працюючи на відповідальних військових і державних посадах у 1990–2005 рр., зокрема у Міністерстві внутрішніх справ України, Державній податковій адміністрації України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, біженців з Афганістану, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті та потрапили у полон в Афганістані, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
 Був членом: Ради національної безпеки і оборони України (1996 – 2001), Ради з питань збереження національної культурної спадщини (1997–1998), Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (1997–2000), Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001 ), Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю, Комісії з опрацювання питань скасування смертної кари в Україні, Координаційної ради з питань внутрішньої політики, президії Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів і місцевого самоврядування.
Заслужений юрист України  (1998).  Доктор юридичних наук (кандидатська дисертація «Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно-правові питання)», Університет внутрішніх справ, 1998; докторська дисертація «Свобода як принцип демократичної правової держави», Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2003). Автор книги «Міліція України». Майстер спорту з плавання.
       Нагороди: ордена Богдана Хмельницького третього ступеня (1999), Святого Дмитра Солунського третього ступеню, Святого князя Володимира Великого першого ступеню, Почесний громадянин міста Олександрії, почесний президент Асоціації професійних видів єдиноборств.
    Помер 4 березня 2005 року від двох вогнепальних поранень в голову. Смерть Ю. Ф. Кравченка викликає багато запитань …
У 2010 році, напередодні п'ятої річниці загибелі Юрія Кравченка, вийшли у світ кілька книг, присвячених його життю і таємниці смерті. Серед них — твір Тетяни Кравченко «Честь і гордість», книга соратника Юрія Кравченка — колишнього в.о. міністра внутрішніх справ України Михайла Корнієнка «Втрачений шанс», монографія Олександра Бандурки з аналізом реформ і законотворчої діяльності генерала та інші.
КРАВЧУК Леонід Макарович — перший Президент України після здобуття незалежності у 1991 році (1991–1994), Голова Верховної Ради України 1990–1991, народний депутат України 1990–1991 і 1994–2006, Герой України (2001).
Народився 10 січня 1934 року в родині селянина, у селі Великий Житин, що з 1939 року входило до складу  Волинського воєводства Польщі (тепер – Рівненська область України). Макар Кравчук у 1930-ті роки служив у польській кавалерії, під час Другої світової війни 1944 року загинув на фронті й був похований у братській могилі в Білорусі. Мати померла 1980 року.
Закінчив Київський державний університет (1958), спеціальність – викладач суспільних наук та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Кандидат економічних наук.
      У 1958–1960 – викладач Чернівецького фінансового технікуму. 1960–1967  — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967–1970 — аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
       У 1970–1988 — завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988–1990  — завідувач ідеологічного відділу, секретар, другий секретар ЦК КПУ. У 1989–1990 — кандидат у члени Політбюро, 1990–1991 — член Політбюро ЦК КПУ.
       Народний депутат УРСР Х—XIV скликань і України І—IV скликань. У 1990–1991— Голова Верховної Ради України. У 1991–1994. — Президент України.
              5 лютого 1992 року, виконуючи передвиборні обіцянки, які були наголошені на Конференції УСВА у листопаді 1991 року,  Президент України Л. М. Кравчук видав Указ «Про утворення Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах». Головою Комітету був призначений Червонописький Сергій Васильович, першим заступником голови – Зубко Юрій Григорович, заступником – Аблазов Валерій Іванович. Розпорядженням Президента України від 12 березня 1992 року № 41 затверджено Положення про Комітет. До сфери його впливу входило близько 150 тисяч учасників бойових дій в зарубіжних війнах і конфліктах, а також члени їхніх сімей і члени сімей загиблих військовослужбовців.
    Комітет ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах при Президентові України став першим центральним органом виконавчої влади в Україні і СНД, повноваження якого в цілому були спрямовані на організацію і реалізацію державної соціальної політики стосовно ветеранів війни.    
         22 жовтня 1993 року  Президент України підписав Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII – найкращий закон про ветеранів у країнах СНД.
      Обраний народним депутатом 1994 року — на довиборах в мажоритарному окрузі на Тернопільщині. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. Член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002–2006 – очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України.
       З 1999 року — співголова Всеукраїнського об'єднання демократичних сил «Злагода».
      Почесний президент Міжнародного громадського об'єднання «Рівненське земляцтво».      Почесний голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське народне посольство» (з 1994 р.). З 2011 року — почесний президент Фонду «Перспективна Україна».
    Нагороди: звання Героя України з врученням ордена Держави (2001), орден Свободи (2014), орден князя Ярослава Мудрого другого (2007), третього (2004) , четвертого (1999) і п’ятого ступенів (1996), орден Жовтневої Революції, два ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «На славу Чернівців», нагороди зарубіжних держав, громадських організацій.
КРАСИЛЬЩИКОВ Анатолій Лаврентійович – державний діяч.
Народився 1955 року, 1981-го закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, економіко-географ, викладач.
У Секретаріаті Кабінету Міністрів України працює з 1992 року. З 2002 – начальник  Управління стратегії реформування соціальних відносин, з 2010 – начальник  Управління соціальної політики та праці, з 2011 – начальник Управління експертизи соціально-трудових відносин.
                 Працюючи на відповідальних державних посадах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України у 1992–2016 рр., підтримував ініціативи УСВА щодо покращання рівня соціального захисту ветеранів війни, сприяв піднесенню авторитету і допомагав діяльності Державного комітету України у справах ветеранів,  підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Державний службовець третього рангу. Заслужений працівник соціальної сфери України.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, Подяка Прем’єр-міністра України, Почесна грамота Міністерства праці та соціальної політики України, Почесна відзнака Пенсійного фонду України.
        КРЕМЕНЬ Василь Григорович — вчений, державний, політичний та громадський діяч, президент НАПН України (з 1997), академік НАН України (з 2000), академік НАПН України (з 1995), іноземний член РАО (з 2001).     
       Народився 25 червня 1947 року в селі Любитове  Кролевецького району Сумської області у селянській родині. У 1965 році з золотою медаллю закінчив середню школу, рік працював слюсарем автопарку в Конотопі. Упродовж 1966–1971 років навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка на філософському факультеті, у 1971–1979 – пройшов шлях від аспіранта до заступника декана факультету.
       У 1976 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1991-му — докторську. У 1979 – 1986 – працював у ЦК Компартії України, а в 1986–1991— у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. У 1991–1992 – заступник директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, у 1992–1994 – заступника директора з наукової роботи та завідувач відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України.
       У 90-х роках працював у Адміністрації Президента України: керував службою з питань гуманітарної політики і був заступником Глави Адміністрації Президента України – керівником управління внутрішньої політики,  підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень з питань соціального захисту ветеранів війни.
        1997 року став президентом Національної академії педагогічних наук України. У 1998 – обраний депутатом Верховної Ради України, де очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти. Упродовж 1999–2005 років обіймав посаду міністра освіти і науки України.
       Президент Товариства «Знання» України (з 1998), Президент Спортивної студентської спілки (з 1998), заступник голови Комітету з державної премії в галузі науки і техніки (2002), заступник Голови Комітету з державної премії в галузі освіти (2011).
        Автор понад 800 наукових праць з проблем філософії, педагогіки та соціально-політичного розвитку суспільства. Головний редактор науково-теоретичного та інформаційного журналу АПН України «Педагогіка і психологія», голова редакційної колегії науково-практичного журналу «Директор школи, ліцею, гімназії», член редколегій: теоретичного і науково-методичного часопису «Вища освіта України», науково-практичного журналу «Гуманітарні науки», соціально-гуманітарного наукового журналу «Людина і Політика», науково-педагогічного журналу «Рідна школа», наукового часопису «Філософія освіти».
      Нагороди: орден Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, орден «За заслуги» трьох ступенів, Почесна грамота Верховної Ради України, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, орден Нестора-літописця та інші. Державна премія України в галузі науки і техніки, Міжнародна премія ім. Г. С. Сковороди, премія НАН України ім. М. І. Костомарова. Державна премія України в галузі освіти 2013 року — в номінації «наукові досягнення в галузі освіти» за цикл наукових праць «Філософія освіти: пошук пріоритетів» (у складі колективу)
       Наукові праці: монографії: «Коллективность и индивидуальность: судьба одной из ключевых социалистических идей» (1990); «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)» (1996); «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації» (1999); "Освіта і наука України: шляхи модернізації (факти, роздуми, перспективи) (2003); «Україна: проблеми самоорганізації» (2003); «Освіта і наука в Україні: інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати» (2005); «Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум» (2007); «Феномен інновацій: освіта, суспільство, культура» (2008); «Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору» (2009); «Еліта: витоки, сутність, перспектива» (2011); «Синергетика в освіті: аспект людиноцентризму» (2012); «Україна у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження)» (2013). Підручники для вищої школи: «Політологія: наука про політику» (2002); «Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції» (2005); «Філософія: Логос. Софія. Розум» (2006); «Філософія управління» (2007); «Філософія: Історія, суспільство, освіта» (2011); «Философия общения» (2011) та інші. Підручник для загальноосвітньої школи: «Філософія» (2012).
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.