Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

     КОРНІЙЧУК Володимир Михайлович – державний і громадській діяч, голова Ради Асоціації ветеранів МВС України, Заслужений юрист України.
       Народився 22 лютого 1937 року на Житомирщині. Проходив військову службу в Забайкальському військовому окрузі. Закінчив юридичний факультет Іркутського державного університету. Обравши долю правоохоронця, пройшов шлях від оперуповноваженого райвідділу в Читинській області до першого заступника міністра внутрішніх справ України.
    Учасник бойових дій в Афганістані – у 1981–1983 роках надавав допомогу в створенні й становленні органів і військ МВС ДРА на посаді старшого оперативного співробітника зони Центр і Кабульської провінції. Під його керівництвом було розроблено і проведено низку успішних бойових операцій органами і військами МВС ДРА. У багатьох операціях брав особисту участь.
    У 1986 році як заступник міністра внутрішніх справ – начальник УМВС у Київській області організовував дії підлеглих з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
    1991–1992 – перший заступник міністра внутрішніх справ України.
    У жовтні 1991 року очолив ініціативну групу зі створення організації учасників бойових дій в Афганістані, які на той час працювали в системі МВС, та її керівного органу – Координаційної ради.
     Працюючи на відповідальних посадах у МВС України, враховував бойовий досвід ветеранів війни в Афганістані в професійній діяльності, брав активну участь у роботі Міжвідомчої робочої групи з питань розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті й потрапили у полон в Афганістані, сприяв становленню і підвищенню авторитету УСВА.
    Нагороди: ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За заслуги» другого і третього ступенів, відзнака «Почесний працівник МВС України», інші відзнаки МВС і громадських організацій, нагороди УСВА.
     КРАВЧЕНКО Юрій Федорович   — державний діяч, міністр внутрішніх справ України (1995–2001), генерал внутрішньої служби України. У 2001–2002 роках — голова Херсонської обласної державної адміністрації.
     Народився 5 березня 1951 року в Олександрії Кіровоградської області в робітничій сім'ї.
У 1966–1970 — учень Олександрійського індустріального технікуму,
електрослюсар шахти 3-біс. У 1970 – 1972 – служба в армії, 1972–1974 р. — електрик Кіровоградського заводу друкарських машин. У 1974–1978 — слухач Горьківської вищої школи МВС СРСР, правознавець.1978–1981 — інспектор, старший інспектор БРСВ відділу внутрішніх справ Світловодського міськрайвиконкому Кіровоградської області. 1981 — 1982 — начальник відділення карного розшуку Олександрійського міського відділу внутрішніх справ Кіровоградської області. 1982–1986 —заступник начальника, начальник Олександрійського міського відділу внутрішніх справ.
       У 1986–1988 р. — начальник відділу боротьби з наркоманією Управління карного розшуку МВС УРСР. 1988–1989 — заступник начальника 7-го Управління МВС УРСР.
1989–1992 —начальник УВС Кіровоградської області.
      У 1992–1994 — заступник міністра — начальник кримінальної міліції МВС України.
1994–1995 —голова Державного митного комітету України.
     У 1995–2001 — міністр внутрішніх справ України. Під керівництвом генерала було розгромлено свавілля організованих кримінальних угрупувань, особливо в Криму.
    У2001 ів2002—директор Інституту права ім. Князя Володимира Великого при Міжрегіональній академії управління персоналом.
    У 2001 – 2002 — голова Херсонської ОДА .2002–2004— голова Державної податкової адміністрації України.
        Працюючи на відповідальних військових і державних посадах у 1990–2005 рр., зокрема у Міністерстві внутрішніх справ України, Державній податковій адміністрації України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, біженців з Афганістану, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті та потрапили у полон в Афганістані, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Був членом: Ради національної безпеки і оборони України (1996 – 2001), Ради з питань збереження національної культурної спадщини (1997–1998), Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (1997–2000), Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001 ), Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю, Комісії з опрацювання питань скасування смертної кари в Україні, Координаційної ради з питань внутрішньої політики, президії Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів і місцевого самоврядування.
Заслужений юрист України (1998). Доктор юридичних наук (кандидатська дисертація «Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно-правові питання)», Університет внутрішніх справ, 1998; докторська дисертація «Свобода як принцип демократичної правової держави», Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2003). Автор книги «Міліція України». Майстер спорту з плавання.
       Нагороди: ордена Богдана Хмельницького третього ступеня (1999), Святого Дмитра Солунського третього ступеню, Святого князя Володимира Великого першого ступеню, Почесний громадянин міста Олександрії, почесний президент Асоціації професійних видів єдиноборств.
    Помер 4 березня 2005 року від двох вогнепальних поранень в голову. Смерть Ю. Ф. Кравченка викликає багато запитань …
У 2010 році, напередодні п'ятої річниці загибелі Юрія Кравченка, вийшли у світ кілька книг, присвячених його життю і таємниці смерті. Серед них — твір Тетяни Кравченко «Честь і гордість», книга соратника Юрія Кравченка — колишнього в.о. міністра внутрішніх справ України Михайла Корнієнка «Втрачений шанс», монографія Олександра Бандурки з аналізом реформ і законотворчої діяльності генерала та інші.
КРАВЧУК Леонід Макарович — перший Президент України після здобуття незалежності у 1991 році (1991–1994), Голова Верховної Ради України 1990–1991, народний депутат України 1990–1991 і 1994–2006, Герой України (2001).
Народився 10 січня 1934 року в родині селянина, у селі Великий Житин, що з 1939 року входило до складу Волинського воєводства Польщі (тепер – Рівненська область України). Макар Кравчук у 1930-ті роки служив у польській кавалерії, під час Другої світової війни 1944 року загинув на фронті й був похований у братській могилі в Білорусі. Мати померла 1980 року.
Закінчив Київський державний університет (1958), спеціальність – викладач суспільних наук та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Кандидат економічних наук.
      У 1958–1960 – викладач Чернівецького фінансового технікуму. 1960–1967 — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967–1970 — аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
       У 1970–1988 — завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988–1990 — завідувач ідеологічного відділу, секретар, другий секретар ЦК КПУ. У 1989–1990 — кандидат у члени Політбюро, 1990–1991 — член Політбюро ЦК КПУ.
       Народний депутат УРСР Х—XIV скликань і України І—IV скликань. У 1990–1991— Голова Верховної Ради України. У 1991–1994. — Президент України.
              5 лютого 1992 року, виконуючи передвиборні обіцянки, які були наголошені на Конференції УСВА у листопаді 1991 року, Президент України Л. М. Кравчук видав Указ «Про утворення Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах». Головою Комітету був призначений Червонописький Сергій Васильович, першим заступником голови – Зубко Юрій Григорович, заступником – Аблазов Валерій Іванович. Розпорядженням Президента України від 12 березня 1992 року № 41 затверджено Положення про Комітет. До сфери його впливу входило близько 150 тисяч учасників бойових дій в зарубіжних війнах і конфліктах, а також члени їхніх сімей і члени сімей загиблих військовослужбовців.
   Комітет ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах при Президентові України став першим центральним органом виконавчої влади в Україні і СНД, повноваження якого в цілому були спрямовані на організацію і реалізацію державної соціальної політики стосовно ветеранів війни.
         22 жовтня 1993 року Президент України підписав Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII – найкращий закон про ветеранів у країнах СНД.
      Обраний народним депутатом 1994 року — на довиборах в мажоритарному окрузі на Тернопільщині. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. Член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002–2006 – очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України.
       З 1999 року — співголова Всеукраїнського об'єднання демократичних сил «Злагода».
      Почесний президент Міжнародного громадського об'єднання «Рівненське земляцтво».      Почесний голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське народне посольство» (з 1994 р.). З 2011 року — почесний президент Фонду «Перспективна Україна».
    Нагороди: звання Героя України з врученням ордена Держави (2001), орден Свободи (2014), орден князя Ярослава Мудрого другого (2007), третього (2004) , четвертого (1999) і п’ятого ступенів (1996), орден Жовтневої Революції, два ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «На славу Чернівців», нагороди зарубіжних держав, громадських організацій.
КРАСИЛЬЩИКОВ Анатолій Лаврентійович – державний діяч.
Народився 1955 року, 1981-го закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, економіко-географ, викладач.
У Секретаріаті Кабінету Міністрів України працює з 1992 року. З 2002 – начальник Управління стратегії реформування соціальних відносин, з 2010 – начальник Управління соціальної політики та праці, з 2011 – начальник Управління експертизи соціально-трудових відносин.
                 Працюючи на відповідальних державних посадах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України у 1992–2016 рр., підтримував ініціативи УСВА щодо покращання рівня соціального захисту ветеранів війни, сприяв піднесенню авторитету і допомагав діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Державний службовець третього рангу. Заслужений працівник соціальної сфери України.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, Подяка Прем’єр-міністра України, Почесна грамота Міністерства праці та соціальної політики України, Почесна відзнака Пенсійного фонду України.
        КРЕМЕНЬ Василь Григорович — вчений, державний, політичний та громадський діяч, президент НАПН України (з 1997), академік НАН України (з 2000), академік НАПН України (з 1995), іноземний член РАО (з 2001).
       Народився 25 червня 1947 року в селі Любитове Кролевецького району Сумської області у селянській родині. У 1965 році з золотою медаллю закінчив середню школу, рік працював слюсарем автопарку в Конотопі. Упродовж 1966–1971 років навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка на філософському факультеті, у 1971–1979 – пройшов шлях від аспіранта до заступника декана факультету.
       У 1976 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1991-му — докторську. У 1979 – 1986 – працював у ЦК Компартії України, а в 1986–1991— у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. У 1991–1992 – заступник директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, у 1992–1994 – заступника директора з наукової роботи та завідувач відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України.
       У 90-х роках працював у Адміністрації Президента України: керував службою з питань гуманітарної політики і був заступником Глави Адміністрації Президента України – керівником управління внутрішньої політики, підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень з питань соціального захисту ветеранів війни.
        1997 року став президентом Національної академії педагогічних наук України. У 1998 – обраний депутатом Верховної Ради України, де очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти. Упродовж 1999–2005 років обіймав посаду міністра освіти і науки України.
       Президент Товариства «Знання» України (з 1998), Президент Спортивної студентської спілки (з 1998), заступник голови Комітету з державної премії в галузі науки і техніки (2002), заступник Голови Комітету з державної премії в галузі освіти (2011).
        Автор понад 800 наукових праць з проблем філософії, педагогіки та соціально-політичного розвитку суспільства. Головний редактор науково-теоретичного та інформаційного журналу АПН України «Педагогіка і психологія», голова редакційної колегії науково-практичного журналу «Директор школи, ліцею, гімназії», член редколегій: теоретичного і науково-методичного часопису «Вища освіта України», науково-практичного журналу «Гуманітарні науки», соціально-гуманітарного наукового журналу «Людина і Політика», науково-педагогічного журналу «Рідна школа», наукового часопису «Філософія освіти».
      Нагороди: орден Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, орден «За заслуги» трьох ступенів, Почесна грамота Верховної Ради України, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, орден Нестора-літописця та інші. Державна премія України в галузі науки і техніки, Міжнародна премія ім. Г. С. Сковороди, премія НАН України ім. М. І. Костомарова. Державна премія України в галузі освіти 2013 року — в номінації «наукові досягнення в галузі освіти» за цикл наукових праць «Філософія освіти: пошук пріоритетів» (у складі колективу)
       Наукові праці: монографії: «Коллективность и индивидуальность: судьба одной из ключевых социалистических идей» (1990); «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)» (1996); «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації» (1999); "Освіта і наука України: шляхи модернізації (факти, роздуми, перспективи) (2003); «Україна: проблеми самоорганізації» (2003); «Освіта і наука в Україні: інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати» (2005); «Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум» (2007); «Феномен інновацій: освіта, суспільство, культура» (2008); «Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору» (2009); «Еліта: витоки, сутність, перспектива» (2011); «Синергетика в освіті: аспект людиноцентризму» (2012); «Україна у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження)» (2013). Підручники для вищої школи: «Політологія: наука про політику» (2002); «Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції» (2005); «Філософія: Логос. Софія. Розум» (2006); «Філософія управління» (2007); «Філософія: Історія, суспільство, освіта» (2011); «Философия общения» (2011) та інші. Підручник для загальноосвітньої школи: «Філософія» (2012).