Пізніше в школі мистецтв відбувся концерт, де виступали учасники бойових дій в Афганістані та творчі колективи міста й району. 15 лютого традиційно збираються разом не тільки ті, хто згадує ту війну, але і всі громадяни, хто коли-небудь виконував службовий обов'язок за межами Батьківщини, хто пройшов горнило гарячих точок. Вони не ділять один одного на «афганців» та «миротворців», не робитимемо цього й ми. Для всіх нас вони назавжди залишаться героями нашого часу, але при цьому простими і скромними хлопцями, що не гналися за славою, але здійснювали мужні подвиги заради миру на Землі.
Як розповів учасник бойових дій в Афганістані, житель Зеленого Поду Юрій Георгійович Коваль, нагороджений в цей день памятною відзнакою, події тих давно минулих років назавжди залишилися у нього в пам'яті, так само як і бойові товариші, що залишилися там.
– Я служив рядовим в Афганістані у складі 108 мотострілецької дивізії. Мій рідний брат, що помер недавно, теж «афганець». Я йшов туди по його стопах, добровольцем. Сталось так, що потрапив в Баграм, туди ж, де й він служив, але в іншу частину. Через рік я отримав поранення та пролежав рік у госпіталі Ташкента. З тих пір пройшло 28 років, а я до цього часу пам'ятаю все від початку до кінця, як ніби це було вчора. Решта життя з часом якось забувається, а той період, коли ми перебували в Афганістані, міцно засів в пам'яті, - сказав Юрій Георгійович.
Вже в наш час колишній “афганець” вирішив піти добровольцем в зону АТО
– Мій син Євгеній Портной служить в зоні АТО, з самого початку операції пішов туди, так сказати, серед “перших ластівок”. Він мене туди й покликав: «Пішли, батя, повоюємо ще». Це було навесні 2015 року. Я в нього тоді взяв “відстрочку”, мовляв: «Сіна коровам накошу і піду». В серпні, разом з своїм кумом Йосипом Миколайовичем Матковським та колишнім дільничим Володимиром Галкіним записалися добровольцями. Я на той час був інвалідом війни, тож довелося цей факт приховати. Медкомісію пройшов без жодної скарги. Подзвонив синові, а він трубку не взяв. Як виявилося, він потрапив у полон. На щастя, нині вже на свободі та продовжує службу. Я ж був у 28-й механізованій бригаді у взводі швидкого реагування, там отримав поранення під час обстрілу наших позицій. Пішов би знов туди, проте у госпіталі в Одесі лікарі навідріз заборонили мені повертатися, – розповів колишній військовий.
Зараз є багато думок, що, мовляв, даремно ми туди взагалі вплуталися, що в Афганістані була не наша війна, слід взагалі відмовитися від практики відзначення цієї пам'ятної дати.
“Може давайте закінчувати вже ці "допомоги" і вшанування?” Подібну точку зору нещодавно висловив на своїй сторінці в соцмережі й депутат міської ради Сергій Яременко, порівнявши ту війну з російською агресією на території нашої держави. Користуючись нагодою, ми спитали думку щодо цього в чоловіка, який брав участь у обох збройних конфліктах.
– Ми йшли туди (в Афганістан) тому, що давали присягу, з великим ентузіазмом. Для нас війна в Афганістані — історія, написана кров'ю солдатів і сльозами матерів, наших рідних, близьких, знайомих. Скільки наших людей там загинуло? Для нас це не стільки свято, скільки день пам'яті та вшанування полеглих. Як так можно взяти і скасувати? Ми постійно їздимо по школах і проводимо з дітьми патріотичну роботу, розповідаємо їм про війну і про ту епоху, за що і чому, – розповів Юрій Коваль.
15 лютого 1989 року пам'ятна дата в історії країни: була закінчена багаторічна кровопролитна війна в Афганістані, де поряд з радянськими воїнами самовіддано боролися і воїни-інтернаціоналісти з Каховщини. Багато хто не повернувся додому з тих запеклих боїв, причому, не тільки з Афгану, а й з інших «гарячих» точок. За традицією урочисті заходи починаються біля меморіалу Слави полеглим воїнам-інтернаціоналістам. Ось і сьогодні, 15 лютого зібралися учасники бойових дій в Афганістані, родичі полеглих солдатів, учасники військових конфліктів та просто городяни, кому дорога пам'ять про тих, хто поліг смертю хоробрих уже в мирний час. 
