У МЕРЕЖЦІ ЛІТ - НЕ ТІЛЬКИ СВІТЛІ КОЛЬОРИ
Чи думає юнак, вступаючи у військове училище в мирний час, що йому в майбутньому доведеться воювати? Звичайно, ні. Адже захищати Вітчизну - це не обов'язково брати участь в боях, це бути готовим при виникненні небезпеки стати в стрій, застосувати набуті знання та навики у двобої з ворогом. Не мислив і Валерій Олександрович Биченко, що в мережку його життя колись вплетуться темні кольори війни. Але це сталося...
Дитинство Валерія минало на споришевих стежках села Піски Лохвицького району, а мужнів він на берегах Сули, тільки не в Лубнах, де живе вже половину свого життя, а на Лохвиччині, в Червонозаводському. Там закінчив школу, потім працював токарем на приладобудівному заводі. Та юнака манила військова служба. Тож попрощавшись з підприємством, вступив до Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв'язку. І це не дарма, адже його батько Олександр Трифонович пройшов тисячі кілометрів доріг війни, звільняючи від фашистів Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину, Словаччину, Чехію. Був важко поранений. А війна для нього закінчилась звільненням Праги. Батькові подвиги назавжди вкарбувалися в пам'яті сина.
Розпочинав офіцерську службу Валерій у 1979 році в Молдавії, а влітку 1982 року був направлений в Афганістан до 466 автобату 58 окремої автомобільної бригади. Тут, під кулями моджахедів, випробовувались на міцність характери солдатів і офіцерів, тут вони загартовувалися, мужніли, вдосконалювали уміння воювати. Два роки на війні важать більше десятиліть служби в мирній обстановці. В якості начальника колони № 5263 він зі своєю ротою доставляв вантажі по стрімких гірських дорогах в гарнізони Кабулу, Баграмv, Пулі-Хумрі, Джелапабаду, Кундузу. Перебування в Афганістані залишило невигойну рану в душі Валерія Биченка. Адже 13 осіб його роти загинули від куль, задихалися в тунелі на перевалі Саланг, помирали від азіатських хвороб. Довелося, втрачати друзів, бачити муки поранених й, самому не раз опинятися на межі між життям і небуттям. Над головою свистіли кулі і кожна хвилина життя могла стати останньою. Але на його долю випало велике щастя — вижити і повернутися додому.
За мужність та військову звитягу при виконанні бойових завдань Валерій Биченко нагороджений державними нагородами: медаллю «За відвагу», орденом «За мужність», ІІІ ступеня та багатьма іншими нагородами СРСР та України. Про афганську війну Валерій Олександрович згадувати не любить, як і більшість тих, кому довелося на своїй шкірі відчути особливості виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані.
«Для мене війна — це суміш мужності, страху, відповідальності, честі, бруду, поту і удачі. Перш за все я дав присягу і чесно виконував її, хоч жодна війна не має виправдання. А ще більше тоді, коли хлопці гинули не за Батьківщину, не за рідну неньку та рідних дітей, а був просто наказ і його потрібно було виконувати», — розповідає Валерій Олександрович.
Про війну на сході він згадує з гіркотою у душі і вважає, що потрібно зробити все можливе, щоб вона закінчилася і всі українці зажили в спокої і впевненості у завтрашньому дні. Відчуття болю від пережитого залишилося на всі наступні роки. І мабуть саме воно зумовило те, що після закінчення він очолив Лубенську міськрайонну організацію Української Спілки ветеранів Афганістану. Після повернення на батьківщині служив в нашому місті в 136-му та в 426-му полках. А в 1986 році, коли трапилась страшна трагедія в Чорнобилі, в складі 136 полку брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Отже, він побував там, де як і всім іншим довелося боротися з невидимим ворогом. Далі були роки служби в танковій дивізії в Польщі, а звідти повернувся в 1992 році в місто над Сулою і вже більше його не переводили в інші гарнізони.
У 2002 році 25 гвардійська Синельниково-Будапештська Червонопрапорна орденів Суворова та Богдана Хмельницького мотострілецька дивізія ім. В.І.Чапаєва перестала існувати та для Валерія Олександровича служба продовжилася на громадській посаді голови Лубенської Спілки ветеранів Афганістану. Зараз полковник у відставці Валерій Биченко бере активну участь у громадському житті Лубен, є членом громадської ради міста та району, головою комітету з питань ветеранів, учасників бойових дій, інвалідів війни міської громадської ради. Валерія Олександровича, як активного громадського діяча, обирали депутатом міської ради. Постійно з його ініціативи біля пам'ятного знаку воїнам-«афганцям», що розташований на вулиці Я. Мудрого, організовуються військово-патріотичні заходи. Пам'ятними датами для колишніх учасників бойових дій є 15 травня – початок виведення радянських військ з Афганістану та 15 лютого — завершення виведення, або День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Ніде так на такому високому організаційному рівні не проводяться заходи по вшануванню побратимів-афганців, як у нашому місті. І це тому, що ветерани відчувають і досі, що за роки життя не розгубили братерської солідарності, почуття дружби.
Саме участь в громадських справах познайомили мене з Валерієм Олександровичем. І особисто я вдячна йому за допомогу, яку він мені надавав. Його поради завжди були діловими та слушними.
У Валерія Олександровича надійний тил — чудова дружина Ольга, теж військовослужбовець, сержант Збройних сил України у запасі, дорослі діти — донька і син, троє внуків. Син також учасник бойових дій, військовослужбовець Національної гвардії України. Він на даний час уже втретє бере участь в АТО і саме батьківські слова допомагають йому перемагати труднощі і незгоди в бойовій обстановці. Ідуть роки, додають сивини у волосся «афганця», але не відбирають у нього активності, силі волі, енергії. У перспективі в нього ще безліч планів і задумів, які, без сумніву, будуть реалізовані.
У зв’язку з 60-ти річчям бажаємо Валерію Олександровичу міцного здоров’я та земних щедрот довгі-довгі роки. Хай ваше життя, як книга, складається тільки з цікавих епізодів
