|
|
|
КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИ |
|
|
 Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)
ОВЧАРЕНКО Петро Павлович – державний діяч України.
Народився 14 липня 1948 року в Дніпропетровську.
Освіта: Дніпропетровський державний університет, економічний факультет (1971–1976), економіст; Вища партійна школа при ЦК КПУ (1980–1981).
Народний депутат України 2-го скликання з 1994 (1-й тур) до 1998, Амур-Нижньодніпровський виборчий округ № 73 Дніпропетровської області, висунутий виборцями. Член Комітету з питань соціальної політики та праці.
У 1966–1967 — слюсар-складальник радіоапаратури Дніпропетровського радіозаводу. У 1967–1969 — служба в армії, Група радянських військ у Німеччині. 1969–1971 — регулювальник радіоапаратури Дніпропетровського радіозаводу, 1971–1976 — тесляр, начальник відділу ШРБУ «Облшляхбуд».
З 1976 по1991 — заступник голови райвиконкому Амур-Нижньодніпровської райради народних депутатів міста Дніпропетровська; перший секретар Амур-Нижньодніпровського райкому КПУ; голова Амур-Нижньодніпровської райради народних депутатів.
У 1991 — завідувач відділу організаційно-партійної роботи Дніпропетровського обкому КПУ. 1991–1996 — начальник управління соціального захисту населення Дніпропетровського облвиконкому облдержадміністрації.
У 1996–1997 — міністр соціального захисту населення України, 1998–2001 — перший заступник міністра. У 2001–2003 — державний секретар Міністерства праці та соціальної політики України.
З 2003 по 2005 — заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації.
2006–2012 – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (1997–1999); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (2003).
Державний службовець 1-го рангу (1999).
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2012 р.р., зокрема в Дніпропетровській облдержадміністрації, Міністерстві соціальної політики України, був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня (1999). Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2000). Заслужений працівник соціальної сфери України (2003).
ОЗАДОВСЬКИЙ Андрій Андрійович – український дипломат.
Народився 26 листопада 1932 року в Сквирі на Київщині. У 1955 році закінчив факультет міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, Вищу дипломатичну школу при МЗС СРСР (1970), Кандидат історичних наук.
З 1957 по 1970 – співробітник МЗС Української РСР, 1970–1976 – консультант відділу інформації та зарубіжних зв'язків ЦК Компартії України.
З 1984 по 1991 – радник Постійного представництва СРСР, Постійний представник УРСР при відділенні ООН та в інших міжнародних організаціях в Женеві, у 1991–1992 – Постійний представник України.
У 1992–1993 – тимчасовий повірений у справах України в Швейцарії, 1993–1995 – Посол з особливих доручень МЗС України. У 1995 – Тимчасовий повірений у справах України в Чехії, 1995–1999 – Надзвичайний та Повноважний Посол України в Чехії.
Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві
закордонних справ України, зокрема на посаді Посла з особливих доручень МЗС України у 1993–1995 р.р., сприяв у вирішенні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, очолював спеціальні місії до Ірану 1993 року і Пакистану 1994 року з цих питань. У 1994 році делегація України на чолі з А. А. Озадовським відвідала у Пакистані табір Бадабер, в якому була всесвітньо відома спроба військовополонених звільнитися шляхом збройного повстання.
Відомий дипломат завжди з повагою ставився до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
ОЛЕКСІЙКО Микола Миколайович – державний діяч України.
Закінчив у 1974 році історичний факультет Кам’янець-Подільського Національного університету імені Івана Огієнка.
У 1998–2000 – завідуючий відділом культури Управління з питань науки та гуманітарного розвитку КМ України, 2000–2001 – заступник начальника Управління гуманітарного розвитку Департаменту внутрішньої політики Секретаріату КМ України.
У 2002–2005 – заступник керівника Управління з питань гуманітарної політики Головного управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України, у
2005–2010 – перший заступник керівника Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема в Адміністрації і Секретаріаті Президента, у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та на інших посадах, був ініціатором і брав активну участь у розробці проектів законодавчих і нормативно-правових актів, у реалізації заходів щодо захисту соціальних і культурних прав ветеранів, діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, збереження національного культурного надбання, наполегливо домагався їх виконання.
Завдяки високому професіоналізму, прекрасним людським якостям, непересічним інтелектуальним здібностям і ерудиції здобув беззаперечний авторитет серед ветеранів війни, працівників культури, широких кіл діячів освіти. Справжній патріот України, сильна особистість, чесна, порядна, шляхетна людина, визнаний фахівець з високими професійними і моральними якостями.
За вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки, багаторічну плідну науково-педагогічну діяльність Миколі Миколайовичу було присвоєно звання «Заслужений працівник освіти України» й нагороджено орденом «За заслуги» третього ступеня.
Помер після тяжкої, тривалої хвороби 27 березня 2017 року. Похований на Берковецькому кладовищі у Києві.
|
|
|
|
