|
Героїчне минуле не зникне
«Дорогие мои шурави!» – так назвав свою книгу спогадів і віршів учасник бойових дій в Афганістані автор-виконавець «афганських» пісень гвардії підполковник Сергій Шерстюк.
Книга ця про людей честі – про офіцерів і простих солдат, які виконали свій військовий обов’язок в Афганістані. Багатьох з них уже немає в живих, а живі прочитають про себе і згадають нелегкі армійські будні.
Автор намагався об’єктивно висвітлити події, в яких сам брав участь. Сергій Шерстюк народився у листопаді 1961 року на Дніпропетровщині. Строкову службу проходив у 1979–1981 роках у Білорусії. 1985 року закінчив Новосибірське вище військово-політичне училище. В Афганістані – з березня 1986 по 1988 рік заступник командира роти, батальйону по політичній частині 180-го мотострілецького полку в Кабулі. Звільнився в запас 1996 року з посади начальника групи пропаганди та агітації полку.
«Це видання не претендує на великий науковий ценз, але книга написана від душі й дуже реалістично передає дух тієї епохи, емоції, які кожного дня переживали і пропускали через себе військовослужбовці незалежно від посади й звання, передає суть тієї безглуздої і безперспективної війни, про бойові будні піхоти, про мужність воїнів, втрати бойових друзів і ту справді міцну чоловічу дружбу на все життя», – пише, звертаючись до читачів, голова Дніпропетровського обласного об’єднання ветеранів Афганістану Віктор Волошин. У 1985–1987 роках – сержант, командир відділення розвідників 682-го мотострілецького полку, він з власного досвіду знає, що події, про які пише автор, справді відбувалися саме так, як він їх згадує.
Саме у цьому сила книги-сповіді Сергія Шерстюка. І саме так – «Моя сповідь» назвав він своє звернення до читачів. «Моя спроба пера – це виконання ще одного обов’язку перед живими і загиблими героями цієї книги, їхніми дітьми і внуками, дружинами і батьками, родичами і друзями – моїми дорогими однополчанами 180-го Червонопрапорного ордена Суворова полку.
За часом минуло більше, ніж нам було там, на Афганській війні. Риючись в архівних даних підрозділу, поряд із загиблими у боях, померлими від ран і хвороб, із хвилюванням читаю інші підписи під прізвищами: «помер», «потонув, рятуючи інших», «загинув у бандитських розборках…»
Нас стає все менше, і хто розповість про моїх друзів, простих колег-однополчан, які мають право на пам'ять, про яких не можна забувати й не розповісти. Хто назве їхні імена і прізвища, прочитавши, поставить при нагоді свічку за упокій душі…».
Минуле зникає безслідно, якщо про нього ніхто не розповідає. Сергій Шерстюк написав те, що пам'ятає, про кого пам'ятає, що слідувало паралельним світом з його життям. Як він сам зізнається у сповіді-передмові, це те, «з чим я піду, виконавши можливо останню й найголовнішу задачу всього свого життя, заради чого янгол-охоронець беріг і рятував від неминучої загибелі».
Ну вот, перевернул последнюю страницу
Той книги, что назвал афганскою войной,
И пронеслись, как смерч, знакомые все лица,
И грусть-печаль вдруг овладела мной.
Не все я написал, чего-то подзабыл,
А что-то упустил, увы, какая жалость,
Но память о друзьях я все же возродил,
Их вспомнят, помянут, их жизни оживут…
Я сделал все, что мог, а боль осталась…
Сподіватимемося, що цей душевний біль Сергій Володимирович залишить у нових піснях і віршах на сторінках своїх майбутніх книг.
|
