|
25 грудня 1979 року на прохання уряду Демократичної Республіки Афганістан керівництво СРСР віддало розпорядження про введення Обмеженого контингенту радянських військ у цю країну.
З того дня почався відлік часу війни в Афганістані, яка тривала до 15 лютого 1989 року, тобто майже десять років. У війні взяло участь понад 620 тисяч радянських солдат і офіцерів, з них 160 тисяч громадян України. Всі вони виконали свій військовий і інтернаціональній обов’язок, незалежно від того скільки там були, і як виконували ратну службу. Більше трьохсот чоловік брали участь в цій війни – шепетівчани, не повернулося на Батьківщину Сергій Зайчук, Михайло Франчук і Віктор Длужнєвський. З початку війни, за цих уже сорок років, померло близько вісімдесяти ветеранів. Сумна статистика…
У кожному населеному пункті нашої країни загиблим воїнам-«афганцям» встановлені пам’ятні знаки і меморіальні дошки. У храмах служать панахиди, моляться за спасіння душ загиблих і померлих від ран і хвороби.
У наших серцях ніколи не втихне біль за тими, хто не повернувся додому, ніколи не зітруться з пам’яті ті дні, що ми провели на чужині, сумуючи за рідними і ті страшні події, які нам довелося пережити у чужій країні. Наша пам’ять буде свято зберігати імена полеглих товаришів.
Там в Афганістані ми з радістю зустрічали військового листоношу з новинами про рідних! Не забути бойові операції, рейди, захоплення караванів. А скільки сліз батьків було пролито, поки ми були там, скільки молитов прочитано! Щоночі наші батьки лягали в страху, що на ранок хтось прийде з військкомату і скаже: «Вашого сина вбито». У певні моменти їм було ще важче, ніж нам там. Як правило, гинули єдині діти в родині… ламалася гілка роду.
Ми пам’ятаємо сльози радості та обійми близьких, коли повернулися додому. У нашій пам’яті назавжди будуть жити події цієї війни. Її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів.
Про солдатів неоголошеної Афганської війни написано статті, нариси, документальні та художні твори, тобто є велика кількість матеріалів, присвячених Афганістану і воїнам-інтернаціоналістам, які проявили мужність і героїзм. Ми досі пам’ятаємо пісні, які з фронтовим вітром увірвалися в наше життя.
Але і досі в суспільстві на проблему «афганців» існує два протилежних погляди, одні вважають нас загубленим поколінням, інші – кращою частиною суспільства. Афган – це частина нашої історії, яку потрібно знати, якою б вона не була, з її світлими і темними сторонами. Без минулого не буде і майбутнього.
Сьогодні Шепетівська Спілка ветеранів Афганістану має непогану базу для виховання молоді. Це світлиця, кімната–музей, де зібрані артефакти тих часів. Ми маємо змогу не тільки розказати про події, які пережили самі, але й показати, як ми там жили і воювали, чим живемо сьогодні. Маємо непогану бібліотеку «афганської» тематики, яку збираємо до цих пір з усіх куточків України та республік колишнього СРСР. Проводимо пошукову роботу своїх земляків, які нині проживають за межами району та призивались до армії з інших міст і сіл, при цьому залучаючи до цього учнів навчальних закладів.
Про воїна–«афганця», а нині священника Анатолія Вересюка, настоятеля Храму Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії знято документальний фільм, а наш побратим Микола Ліончук написав книгу спогадів про своїх земляків–шепетівчан з якими йому пліч–о–пліч довелось воювати в Афганістані.
Час минає дуже швидко. Як не важко говорити, але нас з кожним роком стає все менше. Ще рідше зараз можемо зустріти ветерана Другої світової війни. Але ми, воїни–інтернаціоналісти, спадкоємці ветеранів старшого покоління продовжуємо естафету пам’яті, згуртовано боремося за краще майбутнє нашої країни.
Володимир ПИПИЧ,
учасник бойових дій в Афганістані, член Шепетівської СВА.
На знімку: ветерани-«афганці» Хмельниччини разом з головою Української Спілки ветеранів Афганістану Сергієм ЧЕРВОНОПИСЬКИМ у Шепетівці біля пам’ятника загиблим воїнам в Афганістані.
|
