|
На конкурсі «Господар року» Холминській ОТГ (Корюківський район) на Чернігівщині воїна-«афганця», виконуючого обов’язки старости села Радомка Семенівського району Михайла Новика визнали майстром «Золоті руки».
Аби привернути увагу до села і життя громади Михайло Федорович готовий давати майстер-класи. Він плете гачком круги на підлогу, сумки. Вміє ткати на кроснах доріжки й рушники. Вирізає з дерева, робить меблі. Ще й торти пече. У Радомці кажуть, немає такого, аби Федорович не вмів. У нього і вдома порядок і краса, і в сільраді. Там карнизи, вішалки, полички, підставки під квіти, трибуна виготовлені ним власноруч. Знак у центрі села «Я люблю Радомку» — теж зробив він.
— Усе вмію завдяки батькам. Придивлявся, вчився, як мама плете, і собі пробував. З роками хочеться, аби те ремесло не зникло зовсім. Зимові вечори довгі. Можу за вечір сплести кружок, сумку. Нитки на них купую в інтернеті або в магазині. Ось, роблю такі сітки, — розкладає на дивані різнокольорові сумочки.
— Куди зроблене діваєте?
— Дарую рідним, невісткам, друзям, знайомим. Хоча у селі куповані подарунки цінуються. Коли випадає більше часу, вирізаю лобзиком. Маю і токарний верстат по дереву, виточую частини для меблів. Он скриньку різьблену залишилося тільки зібрати, — староста складає її на дивані. — Дитяче ліжечко зробив, столи, стільці, вішалки, полички. Ліжко у спальні оздобив, там, де узголів’я.
— Різьблення, виготовлення меблів — чоловіча робота. А торти?
— Любов до випічки від мами. У неї такі пиріжки вдавалися — смакота. А ще вона пекла розочки, притрушувала цукром. Як ми їх любили! Нас в сім’ї четверо було, три брати і сестра. Одного з братів нині вже немає.
Раніше було, доки з форми корж дістанеш, можна й поламати. А коли сестра купила мені першу роз’ємну форму — то була бомба. Я і на конкурс пік.
— Дружина, мабуть, щаслива, їй і тортики, і каву в ліжко?
— Щодо кави, то в селі так не прийнято. А торти печемо, кому коли заманеться.
– Як потрапили до Афганістану?
— Колись як було? Хто не служив, той не годний хлопець. Направили мене від військкомату у «ДТСААФ» у Щорс, вчитися на водія категорії «С». Права я отримав 30 грудня 1982 року. Та мені ще 18 не було. Так в них і записали, відколи можна буде їздити. Я пішов працювати на телятник. 21 вересня 1983 року мені минуло 18. 28-го були проводи. З району нас забрали сімох хлопців. Сказали: «Поїдете в Німеччину»..
Два дні жили у облвійськкоматі. Далі у Лубни, а звідти нас на потяг. Сім діб без пересадок їхали до Кушки, південної крайньої точки колишнього СРСР (Туркменія). А звідти в Афганістан. Потрапив я в 501-й автобат. Возили нашу військову техніку на ремонт. Не було і дня такого, аби нас не обстрілювали. Я йшов першим у колоні. Зі мною їхав капітан Олександр Болдін, для охорони було два БТРа, дорогою пости. Ми везли під Пакистан плити для аеродрому, «духи» його розбили вщент..
Техзамикання трохи відстало, і ми зупинилися посеред поля, аби вони підтягнулись. Вийшли. Підійшли до іншої машини, капітан каже: «Миша, йди сідай в машину». Я відійшов, і тут вибух. Командира на смерть, — Михайло Федорович замовкає, відвертається і витирає сльози. — По рації передали, що і я теж загинув. Так мене вперше «поховали». Було це 28 червня 1985 року. Вдруге — 6 серпня. Я їхав замикаючим, з зенітною установкою. Тоді ж і «Гради», й інші реактивні снаряди наша колона везла. На узбіччі сидів афганець без ноги (вони розуміли російську). Питаємо: «Бача (друг), «духи» є?» «Немає», — киває. В одному з тягачів зупинилися колесо міняти. Перед колоною БМП, танк, і тут із «зеленки» вдарили по нас з гранатомета. Зенітку, яку я віз, розбили вщент. Троє загиблих, троє поранених. Афганці старі і малі стоять, посміхаються. Я дивом спасся. Машина розбита, знову передали, що загинув.
20 вересня мій друг Коля Пінчук з Кіптів Козелецького району загинув. Коли б не проїздив Кіпті, я заходжу до нього на могилу. Світла і безстрашна він був людина. Всі його звали «Медик», бо він закінчив курси меддопомоги. А він відповідав: «Який я медик? Я облицювальник-плиточник». Училище у Києві закінчив. Уже стільки років минуло, а війна і досі сниться, і ніколи не забудеться. Буває підхоплююся серед ночі, питаю дружину, чи нічого у сні не кричав. Якби не Горбачов, ще б там наші хлопці гинули.
— В Афгані вже 40 років воюють, як думаєте, чому?
— Там самий якісний наркотик росте.
— Ви пробували?
— Ні. Хоча можливість була. Два роки і 11 днів прослужив я в Афганістані.
– Як склалося життя після Афганістану?
– Після дембеля вступив до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства на інженера-механіка. Рік провчився і покинув. Женився.
Працював водієм. У 2000 році були у нас вибори сільського голови. Попередній пішов на пенсію. Люди мені кажуть: «Йди, Михаиле, ми за тебе». Високе місцеве начальство було проти, як це так, без вищої освіти. П'ятеро кандидатів. Проте, людям видніше. Відтоді п’ять разів вже мене обирали. Хіба я один такий? Он у сусідньому селі голова теж без вищої освіти.
За ці двадцять років населення у Радомці вдвічі поменшало — лишилося 374 жителі. Для них стараємося. На день села у нас і артисти, і святковий стіл, і лотерея. І в інші свята організовуємо.
— Яка у вас родина?
— Дружина Валентина працює бухгалтером у ТОВ «Орлівське» (село Чорний Ріг). 12 онуків, рідних з них п’ятеро. Один син взяв дружину з дітьми. Це мій другий шлюб. Перший тривав 22 роки. Не склалося. У мене двоє синів. Юрію 33 роки, він зараз на заробітках у Польщі. Андрію 32, працює опалювачем у школі в Холмах.
У Валі є донька і син. Син працює водієм. Донька вивчилася на зуботехніка, нині в декреті. Уже 9 років разом. Розписалися 31 грудня торік. Я запропонував. Коли кому є час, той і готує. Буває, і я піч топлю.
Нас багато що поєднує. Я люблю майструвати, плести, прясти. Вона захоплюється алмазною вишивкою та бісером. Обожнює квіти, — Михайло Федорович показує квіткове царство дружини (дуже багато орхідей, фіалок). — І в палісаднику у неї все квітує. Я люблю дерева. У нас 89 соток городу, з них під картоплю 30. До речі, картоплі у мене сортів п’ятнадцять. Купую елітну і розвожу. Сад чималий, пасіка. Посадив на городі 60 туй, 70 кущів смородини і 70 порічок. Планую разом з односельцями закласти в Радомці парк декоративних дерев.
— Михайле Федоровичу, посада передбачає чимало ділових зустрічей. А вони здебільшого без чарки не обходяться.
— Я з 2007 року не вживаю. На початку було, звісно. Той зайде, там треба щось вирішити. Та печінка стала боліти. Я ж у Афганістані жовтяницею перехворів (там кожен третій її підхопив). І ніколи не курив. Захоплень багато, задумок теж, було б здоров’я.
Валентина ОСТЕРСЬКА.
|
