" /> Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Воїн-«афганець» Михайло Новик – майстер «Золоті руки» Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
 
 
 
    
 
Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
Фестивалі
Майбутнє України
ГО "БМФ Реабілітації
Статут ГО "БМФ Реаб
 


Погода
Погода!


49660071 Відвідувачів
Урядовий портал
Міністерство оборони
Укрінформ
Президент України Офіційне інтернет-представництво
Боевое Братство
Орденские планки – ветеранам
Воїн-«афганець» Михайло Новик – майстер «Золоті руки» Надрукувати Надіслати електронною поштою
       На конкурсі «Господар року» Холминській ОТГ (Корюківський район) на Чернігівщині воїна-«афганця», виконуючого обов’язки старости села Радомка Семенівського району Михайла  Новика визнали майстром «Золоті руки».
2900.jpg
       Аби привернути увагу до села і життя громади Михайло Федорович  готовий давати майстер-класи. Він плете гачком круги на підлогу, сумки. Вміє ткати на кроснах доріжки й рушники. Вирізає з дерева, робить меблі. Ще й торти пече. У Радомці кажуть, немає такого, аби Федорович не вмів. У нього і вдома порядок і краса, і в сільраді. Там карнизи, вішалки, полички, підставки під квіти, трибуна виготовлені ним власноруч. Знак у центрі села «Я люблю Радомку» — теж зробив він.
     — Усе вмію завдяки батькам. Придивлявся, вчився, як мама плете, і собі пробував. З роками хочеться, аби те ремесло не зникло зовсім. Зимові вечори довгі. Можу за вечір сплести кружок, сумку. Нитки на них купую в інтернеті або в магазині. Ось, роблю такі сітки, — розкладає на дивані різнокольорові сумочки.
     — Куди зроблене діваєте?
     — Дарую рідним, невісткам, друзям, знайомим. Хоча у селі куповані подарунки цінуються. Коли випадає більше часу, вирізаю лобзиком. Маю і токарний верстат по дереву, виточую частини для меблів. Он скриньку різьблену залишилося тільки зібрати, — староста складає її на дивані. — Дитяче ліжечко зробив, столи, стільці, вішалки, полички. Ліжко у спальні оздобив, там, де узголів’я.
      — Різьблення, виготовлення меблів — чоловіча робота. А торти?
      — Любов до випічки від мами. У неї такі пиріжки вдавалися — смакота. А ще вона пекла розочки, притрушувала цукром. Як ми їх любили! Нас в сім’ї четверо було, три брати і сестра. Одного з братів нині вже немає.
         Раніше було, доки з форми корж дістанеш, можна й поламати. А коли сестра купила мені першу роз’ємну форму — то була бомба. Я і на конкурс пік.
     — Дружина, мабуть, щаслива, їй і тортики, і каву в ліжко?
     — Щодо кави, то в селі так не прийнято. А торти печемо, кому коли заманеться.
      – Як потрапили до Афганістану?
      — Колись як було? Хто не служив, той не годний хлопець. Направили мене від військкомату у «ДТСААФ» у Щорс, вчитися на водія категорії «С». Права я отримав 30 грудня 1982 року. Та мені ще 18 не було. Так в них і записали, відколи можна буде їздити. Я пішов працювати на телятник. 21 вересня 1983 року мені минуло 18. 28-го були проводи. З району нас забрали сімох хлопців. Сказали: «Поїдете в Німеччину»..
        Два дні жили у облвійськкоматі. Далі у Лубни, а звідти нас на потяг. Сім діб без пересадок їхали до Кушки, південної крайньої точки колишнього СРСР (Туркменія). А звідти в Афганістан. Потрапив я в 501-й автобат. Возили нашу військову техніку на ремонт. Не було і дня такого, аби нас не обстрілювали. Я йшов першим у колоні. Зі мною їхав капітан Олександр Болдін, для охорони було два БТРа, дорогою пости. Ми везли під Пакистан плити для аеродрому, «духи» його розбили вщент..
      Техзамикання трохи відстало, і ми зупинилися посеред поля, аби вони підтягнулись. Вийшли. Підійшли до іншої машини, капітан каже: «Миша, йди сідай в машину». Я відійшов, і тут вибух. Командира на смерть, — Михайло Федорович замовкає, відвертається і витирає сльози. — По рації передали, що і я теж загинув. Так мене вперше «поховали». Було це 28 червня 1985 року. Вдруге — 6 серпня. Я їхав замикаючим, з зенітною установкою. Тоді ж і «Гради», й інші реактивні снаряди наша колона везла. На узбіччі сидів афганець без ноги (вони розуміли російську). Питаємо: «Бача (друг), «духи» є?» «Немає», — киває. В одному з тягачів зупинилися колесо міняти. Перед колоною БМП, танк, і тут із «зеленки» вдарили по нас з гранатомета. Зенітку, яку я віз, розбили вщент. Троє загиблих, троє поранених. Афганці старі і малі стоять, посміхаються. Я дивом спасся. Машина розбита, знову передали, що загинув.
       20 вересня мій друг Коля Пінчук з Кіптів Козелецького району загинув. Коли б не проїздив Кіпті, я заходжу до нього на могилу. Світла і безстрашна він був людина. Всі його звали «Медик», бо він закінчив курси меддопомоги. А він відповідав: «Який я медик? Я облицювальник-плиточник». Училище у Києві закінчив. Уже стільки років минуло, а війна і досі сниться, і ніколи не забудеться. Буває підхоплююся серед ночі, питаю дружину, чи нічого у сні не кричав. Якби не Горбачов, ще б там наші хлопці гинули.
     — В Афгані вже 40 років воюють, як думаєте, чому?
     — Там самий якісний наркотик росте.
     — Ви пробували?
     — Ні. Хоча можливість була. Два роки і 11 днів прослужив я в Афганістані.
        – Як склалося життя після Афганістану?
        – Після дембеля вступив до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства на інженера-механіка. Рік провчився і покинув. Женився.
Працював водієм. У 2000 році були у нас вибори сільського голови. Попередній пішов на пенсію. Люди мені кажуть: «Йди, Михаиле, ми за тебе». Високе місцеве начальство було проти, як це так, без вищої освіти. П'ятеро кандидатів. Проте, людям видніше. Відтоді п’ять разів вже мене обирали. Хіба я один такий? Он у сусідньому селі голова теж без вищої освіти.
       За ці двадцять років населення у Радомці вдвічі поменшало — лишилося 374 жителі. Для них стараємося. На день села у нас і артисти, і святковий стіл, і лотерея. І в інші свята організовуємо.
      — Яка у вас родина?
      — Дружина Валентина працює бухгалтером у ТОВ «Орлівське» (село Чорний Ріг). 12 онуків, рідних з них п’ятеро. Один син взяв дружину з дітьми. Це мій другий шлюб. Перший тривав 22 роки. Не склалося. У мене двоє синів. Юрію 33 роки, він зараз на заробітках у Польщі. Андрію 32, працює опалювачем у школі в Холмах.
         У Валі є донька і син. Син працює водієм. Донька вивчилася на зуботехніка, нині в декреті. Уже 9 років разом. Розписалися 31 грудня торік. Я запропонував. Коли кому є час, той і готує. Буває, і я піч топлю.
         Нас багато що поєднує. Я люблю майструвати, плести, прясти. Вона захоплюється алмазною вишивкою та бісером. Обожнює квіти, — Михайло Федорович показує квіткове царство дружини (дуже багато орхідей, фіалок). — І в палісаднику у неї все квітує. Я люблю дерева. У нас 89 соток городу, з них під картоплю 30. До речі, картоплі у мене сортів п’ятнадцять. Купую елітну і розвожу. Сад чималий, пасіка. Посадив на городі 60 туй, 70 кущів смородини і 70 порічок. Планую разом з односельцями закласти в Радомці парк декоративних дерев.
       — Михайле Федоровичу, посада передбачає чимало ділових зустрічей. А вони здебільшого без чарки не обходяться.
      — Я з 2007 року не вживаю. На початку було, звісно. Той зайде, там треба щось вирішити. Та печінка стала боліти. Я ж у Афганістані жовтяницею перехворів (там кожен третій її підхопив). І ніколи не курив. Захоплень багато, задумок теж, було б здоров’я.
Валентина ОСТЕРСЬКА.
 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.