|
|
|
Літопис української воєнної розвідки |
|
|
"Тепер над нашим Посольством вже віється жовто-блакитний прапор"
У добросусідських стосунках України з державами Чорноморського регіону
полягає успішність її намагань стати повноправним гравцем у міжнародній
політиці. Стосунки з Туреччиною в цьому завжди мали особливе значення.
Між тим, започатковані ще 1918 року, дипломатичні стосунки між нашими
державами налагоджувалися вкрай непросто.
Перший посол від Української Народної Республіки прибув до османської
Туреччини 30 жовтня 1918 року. Ним був Михайло Суковкін, поміщик з
Київської губернії, котрий до 1917 року працював на посаді голови
Київського губернського земства, а з вибухом революційних подій був
призначений на посаду Київського губернського комісара, на якій пробув
до кінця літа 1917 року. Разом з М. Суковкіним прибув і перший
український військовий атташе полковник В. Васильєв, який відкрив першу
військову агенцію при українській дипмісії. (Орієнтовна дата
акредитації - 1 листопада 1918 року).
Зацікавлена в дружніх відносинах з Україною, Туреччина, до речі, дуже добре зустріла офіційне українське дипломатичне представництво, про що збереглися свідчення українських дипломатів. Мемуари радника посольства Л. Кобилянського яскраво змальовують церемонію прийняття султаном членів української дипломатичної місії: "На другий день до будинку посольства приїхало кілька султанських "ландо", щось з 15 кінних гайдуків у червоній барві та султанський церемоніймейстер в парадному мундирі. Ми рушили – попереду Суковкін з церемоніймейстером, а за ними решта персоналу посольства. Перед брамою Ілдиз-Кіоску нас зустріла почесна варта, а друга почесна варта стояла у вестибюлі палацу. Там були також військові й цивільні урядовці. Нас зустріли тут сановиті особи з султанського двору й попросили до невеликого салону, де нам довелось з півгодини зачекати, поки нас було запрошено до султана. Суковкін, я та кн. Тенішов були у фраках; і Суковкін мав до того ще й червону стрічку російського царського ордену св. Анни 1-ї класи. Решта ж членів посольства, як люди військові, мали на собі український військовий однострій, що його встановив гетьман Скоропадський; один лише військовий аташе Васильєв одягся в російський мундир полковника генерального штабу. А коли посол Суковкін звернув увагу Васильєва на таку його велику нетактовність і попросив одягтись в українську військову форму, то полковник Васильєв тільки здвигнув плечима: "Какая там еще украинская форма! Никакой такой украинской форми я не знаю. Я - русский офицер и надеваю присвоенный мне мундир. Вот и все!.."
Було помітно, що цей "присвоенный мундир" справив в Ілдиз-Кіоскові не таке то вже й гарне враження.
Згідно з церемоніалом, султан Магомет VI прийняв спочатку Суковкіна одного. Посол подав султанові до рук свої "Іепгез сіє сгеапсе" ("вірчі грамоти"), сказавши при цьому коротеньку промову, а далі попросив у падишаха дозволу представити йому членів посольства. Тоді покликано всіх нас до кімнати, де відбулась авдієнція; ми підходили до султана по черзі, як стояли записані в реєстрі, і Магомет VI кожному з нас подавав руку. Безпосереднє до нас султан не промовляв, а говорив пошепки через церемоніймейстера. Султан сказав, що він дуже радий познайомитись з членами посольства, Суковкін за всіх нас відповів на це, що, мовляв, і члени посольства вважають за щастя, яке їм довелось і т.д. Після того нас знов запросили до салону, де нас частували кавою та шербетом". Коли Суковкін прибув до Царгорода, в Україні вже, по суті, агонізував гетьманський режим. А тому новому послу вже не залишалося часу на розгортання своєї діяльності. В той короткий час, коли ще був в Україні гетьман, він зумів виконати лише одну важливу справу - організувати визнання Українського Чорноморського Флоту.
З фактом належності цього флоту Україні рахувалася і окупаційна влада країн - учасниць Антанти, після підписання 30 жовтня 1918 року Мудроського перемир'я. Головний представник Військово-Морських Сил Антанти на Сході віце-адмірал Амет підписав у зв'язку з цим спеціальну угоду з Суковкіним. Цією угодою формально визнавалося право Української держави на флот, незалежно від кількості одиниць.
З приходом Петлюри до влади Директорія вирішила провести ротацію і вислати новий склад Посольства до Царгорода. Тодішній голова Ради Міністрів Володимир Чеховський дуже на цьому наполягав, бо надавав велике значення справі визнання Царгородським патріархом автокефалії Української церкви (Директорія проголосила цю автокефалію 1 січня 1919 р.). Оскільки Олександра Лотоцького вважали за фахівця в церковних справах, то, вірогідно, ця обставина спонукалаДиректорію запропонувати саме йому посаду українського посла в Туреччині.
За словами О. Лотоцького, справи Українського посольства в Туреччині перебували в дуже сумному становищі. "Мій попередник п. Суковкін, з часу оголошення українським Гетьманом федерації з Росією, провадив лінію принципово ворожу українській державній самостійності - і перед Високою Портою і перед військовими дипломатичними представниками інших Держав в Царгороді".
Оцінюючи результати роботи посла Суковкіна, новопризначений військовий атташе України в Царгороді отаман Остафіїв (перебував на посаді керівника ВАТ у період 1919 - 1921 р.р.) характеризує висловом: "Слово "українець" – майже невідоме в Царгороді" і зазначає, що: "назва "українець" в офіційних колах і широких гражданських верствах населення Царгорода зовсім невідома. Всі вважають українців за росіян. Тільки один раз в часопису промайнула (замітка) вістка, що до Царгорода прибуло українське посольство, за наше посольство надруковано оголошення з адресою його на вулиці Таксім із зазначенням годин дня прийому. Тепер над нашим Посольством вже віється жовто-блакитний прапор. Тому цілком зрозуміло, що вплив і положення взагалі Української Народної Республіки в Царгороді мається в самому початковому стані. Це з'являється в значній мірі тою російською орієнтацією, яка панувала в діяльності попереднього українського посольства , п. Суковкіна, який... питався робити різні перешкоди посольству, яке вже очолював п. Лотоцький".
Найголовнішим завданням, яке стояло перед українським посольством у Стамбулі, було вирішення питання щодо репатріації в Україну співвітчизників, які перебували в Туреччині як військовополонені та біженці. Згідно зі статтею N 8, укладеної 9 лютого 1918 року у м. Брест-Литовську українсько-турецької угоди, передбачався обмін військовополоненими, які перебували на території сторін. На той час для України, яка знаходилася під загрозою більшовицької окупації, було життєво необхідно сформувати нові військові підрозділи для протистояння цій загрозі.
Слід врахувати, що на території Туреччини дійсно знаходився достатній людський ресурс для вирішення нагальних завдань державної безпеки незалежної України. Зокрема, в ході переговорів між українською та турецькою делегаціями з метою укладення вищезазначеної двосторонньої угоди, підписанню якої надавала великого значення турецька сторона, Великий Візир Талаат Паша зазначив, що "у разі підписання додаткового українсько-турецького договору протягом 4 - 5 наступних днів, у якості першого кроку допомоги Уряду України буде передано 40 тис. військовополонених, які перебувають у таборах у Німеччині".
Натомість, день прибуття постійної української місії до Стамбула співпав з фактом підписання Туреччиною 30 жовтня 1918 року відомого Мудроського перемир'я з країнами Антанти, за яким передбачалася окупація Туреччини. Про це повідомляв у своєму рапорті N 1 від 3 листопада 1918 року військовий агент (аташе) України в Туреччині полковник Васильєв на адресу 1-го Отамана-Квартирмейстера Головного управління Генерального штабу українських збройних сил. Питання щодо діяльності першого українського військового агента (аташе) ускладнювалося відсутністю належного фінансування з боку Української держави. Виділених агенту коштів вистачало ледве на те, щоб вести напівголодне існування.
Під час передачі своїх повноважень полковник Васильєв повідомив своєму наступнику на цій посаді отаману Остафіїву, відповідно до рапорту останнього, таке: "Службових справ по військовій агенції у нього ніяких не було, діловодства теж нема, а щодо грошей, то з 1 січня 1919 р. він не одержував ніякої платні і понароблював боргів на життя в Царгороді. В розмові він оповів мені, що уся його службова справа до цього часу (я був у нього 23 квітня 1919 року) була тільки в тім, що він зробив візит Турецькому військовому міністру і у французьке Головне Командування, але ніхто йому візит взаємності не віддав. Те саме було, казав він, і з нашим бувшим послом Суковкіним, якому теж ні турки, ні французи візиту не віддали; один тільки італійський міністр в відповідь на візит п.Суковкіна прислав тому свою картку, де висловив свою приємність з приводу того, що у нього був п.Суковкін. Незадовольняючись словесною відповіддю полковника Васильєва на наказ Головного Управління Генерального Штабу N 091, я написав йому відношення від 28 квітня 1919 р. N 5, де пропонував йому здати мені негайно все діловодство і повідомити мені, що зроблено ним як військовим аташе з дня вступу того до виконання своїх обов'язків та головним чином, які відомості мав він про відношення Держав Згоди до Української Народної Республіки, а також Турецького Уряду, а копію цього відношення представив для ознайомлення пану послу Лотоцькому. Але на своє відношення N 5 ніякої відповіді я не отримав, та нарешті зустрів отамана Васильєва на вулиці Стамбулу і тоді запитав його про це. Він мені заявив, що писати він мені нічого не буде і взагалі "поки урядом Української Народної Республіки не буде заплачено йому сповна жалування, якого він не отримував з січня 1919 року, він не може дати ніякої відповіді на моє відношення". Про таку відповідь отамана Васильєва я негайно травня 1919 року сповістив пана посла Лотоцького і зготовив рапорт Начальнику Головного Управління Генерального Штабу, щоб надіслати його при першій нагоді. (Рапорт від 25 квітня 1919 р. N 8). Маю докласти, що отаман Васильєв є людина виключно російської орієнтації і розмовляє виключно на російській мові".
..У таких непростих умовах ставала на ноги українська дипломатична служба, а разом з нею - й військові аташати. Між тим, було очевидним у ті часи, як є очевидним і сьогодні: задля визнання міжнародного статусу держави й паралельного захисту її інтересів потрібна чітка робота дипломатів, у тому числі й військових. І тут чимало залежить від особистих якостей людей, які офіційно представляють державу за кордоном.
|
|
|
|
