 Вони познайомилися «в карантині» в Хірові ще перед відправкою на війну,
про яку навіть гадки не мали. А в горах Афганістану їхня дружба
розігрілася так само, як гостре каміння чужини. Кожен з них був готовий
на самопожертву заради друзів, котрі, постійно ходячи під кулями, два
роки не бачили хліба, не ночували звичайним людським сном, рідко спали
роздягненими, покладалися виключно на зброю і плече товариша. Їм було
по вісімнадцять, коли життя та обставини змусили побачити стільки
страхіть.
Солдати строкової служби рядові Микола Ярмолюк з Гощі, Віктор Доляницький з Володимирецького району та В’ячеслав Максимчук з Костопільського враз стали бійцями 66-ї мотострілецької бригади десантно-штурмового батальйону, що дислокувався в провінції Джелалабад. Однак спочатку, в 1980-му, довелося просидіти у власноруч викопаних окопах в Кабулі афганський новий рік, що припадає на 21 березня. Тоді, пригадують хлопці, цілу ніч лив густий дощ, вони мокли і не спали, бо отримали команду знищити бандитів на випадок атаки ними радянських позицій. На щастя, обійшлося без стрілянини, хоча напруга для новачків була неабиякою.
Другий взвод другої роти в складі батальйону своїм ходом рушив на Джелалабад. Дорога була надскладною ще й через природний ландшафт, пролягала серпантином вниз таким чином, що машини внизу виглядали, як сірникові коробочки.
- В Кабулі на той час був справжній «калатун», - згадує В’ячеслав Максимчук, - дощ, волога, холод. Та коли за дві доби дійшли до пункту призначення, там стояла тридцятиградусна спека. Розбили намети, встановили ліжка, але спати на них майже не довелося, бо впродовж двох років брали активну участь у бойових операціях. До речі, першої ж ночі вітер-афганець засипав рядна піском сантиметрів на три, так що про якийсь сон навіть у витріпаному ліжку не було й мови.
Одна операція, за словами бойових товаришів, тривала в середньому місяць. За цей час ніхто й не мріяв перевзутися з кирзових чобіт, перевдягнутися, не кажучи вже про те, щоб помитися. Заїдали воші.
- Загорнеш на поясі білизну, а вони сидять там червоні-червоні, як вишні, добряче напившись солдатської крові. Що було робити? Знімали білизну, били паразитів камінням, а потім знову одягали закривавлені труси. Їжу нам доставляли вертольоти. Хлопці знаходили на продуктах харчування ярлики, що свідчили про зберігання їх на складах ще з 1945 року. Але ніхто тоді про комфорт чи гігієну не думав. Основним завданням було вижити.
Всі стежки навколо душмани замінували. Тільки вийде колона на завдання, як через годину поверталися одна-дві вантажівки, набиті трупами, - все, що лишилося. З кузова текла кров, дивитися на це було тяжко. А 11 травня 1980 року почалася масштабна загальноармійська військова операція, в якій узяв участь увесь контингент радянських військ, введений на територію Демократичної Республіки Афганістан. Її завданням було прочесати усі ущелини, виявити й знищити загони афганських банд-формувань. Сталося так, що саме другий взвод другої роти, де служили герої цієї розповіді, потрапив на добре сплановану засідку душманів. Загуркотіли кулеметні черги, що спричинили смертельні поранення українців-земляків Григорія Пілата, Віктора Євгейчука з Сарненського району. Кілька куль потрапили в живіт Віктора Доляницького, котрий упав, втративши свідомість. Та хлопців ніхто не збирався лишати на полі бою. Відстрілюючись кожних п’ять метрів, В’ячеслав Максимчук ще з кількома бійцями ніс свого товариша на плащ-палатці, намагаючись знайти укриття та згодом вийти до своїх.
- Час від часу я приходив до тями, - розповідає Віктор Доляницький, - бачив, як хлопці з останніх сил виносили мене в безпечне місце, відстрілюючись на ходу з автоматів та кулемета. Я відчував страшний біль від поранення, а ще від того, що час від часу знеможені друзі черхали моєю спиною об гостре каміння. Я безбожно злословив, та вони не звертали уваги, бо не збиралися кидати мене на полі бою.
Тамуючи біль та дивлячись на обезсилених товаришів, Віктор попросив залишити його за камінням з гранатою. Звісно, його не залишили, хоча сил уже майже не було. Пам’ятає про це й Іван Кондратюк з Бечалі Костопільського району. На щастя, на допомогу хлопцям поспів кулеметний взвод. За якийсь час Віктора з тяжким пораненням погрузили у вертоліт. Військовий лікар, нашвидкоруч оглянувши його, мовив: «Не жилець…» Ці слова важко шпигонули в душу В’ячеслава, котрий подумки попрощався з бойовим товаришем назавжди.
А життя продовжувалося ще більшими випробуваннями. Бої точилися запеклі й кровопролитні. Незадовго, 15 травня 1980-го, перев’язуючи пораненого командира, Микола Ярмолюк відчув, як його прошила кулеметна черга від плеча й по гортані. Друзі врятували життя, а після складної операції він знову став у стрій і воював до завершення терміну своєї строкової служби.
- Не пам’ятаю точно, скількох однополчан тягнув на собі пораненими чи мертвими з поля бою. Бувало, що сили в руках уже не було зовсім, тоді ніс їх рачки, увесь в чужій крові, запах якої не можу забути досі. Кошмар. Кулі тюк-тюк, та згодом на них уже й уваги не звертали. Тяжко було дивитися, як там хтось впав, тут і ще десь. А нам же було по 18! Оце школу мужності пройшли, кращої не придумаєш.
Слухаю бойових побратимів, котрі зібралися в Костополі напередодні 20 річниці виводу радянських військ з Афганістану, уявляю, як це було пережити насправді. Хлопці навперебій говорять про те, що береже пам’ять, жартують. Часом сміються, а часом гірко помовчать. Розповідають, як важко було там без води. Завжди хотілося пити, аж до плачу. В’ячеслав пригадує, як одного разу задрімав раптом на посту. Привидівся йому колодязь з чистою джерельною водою. Розкрив очі: аж ні, ось навколо афганські гори. Враз очі заповнили сльози, так хотілося пити. А ще пригадує, як на день народження 2 червня 1981 року однополчани подарували йому повну флягу води.
- Звісно, я її не випив, а наливав у кришечку й пригощав усіх. Такі у нас були свята.
Дома батьки поняття не мали про долю своїх синів. Писати про те пекло, куди потрапили, земляки не хотіли: навіщо краяти серце мамам? В’ячеслав розповідав у листі, що потрапив майже в курортне місто: «… катаємося на ішаках чи верблюдах, їмо апельсини». Та материне серце не обдуриш. Мабуть ота безмежна материнська любов вберегла В’ячеслава від поранення чи смерті. Його не нагородили військовим орденом чи медаллю, які він цілком заслужив (Віктор - кавалер ордена Червоної Зірки, Микола отримав медаль «За відвагу), та найвищою нагородою для себе вважає те, що вижив у цьому нелюдському випробуванні. Вижив і залишився людиною з великим благородним серцем.
Демобілізувавшись, певний період облаштовував особисте життя. Час від часу спілкувався з земляками-”афганцями”. А згодом на річницю того злощасного бою вирішив податися на Володимиреччину й розповісти батькам Віктора, як їхній син воював і як отримав смертельне поранення.
- Знайшов його село, хату, - пригадує, - заходжу у двір з думкою про те, як же почати розмову, аж глядь: живий і здоровий Віктор копає картоплю на городі Оце була зустріч Ніхто не соромився сліз. А зараз для мене ці хлопці, як рідні брати. Знаю, що не зрадять і не підведуть у житті, бо нас поєднало щось таке, чого одним розумом не збагнути.
Віднедавна вони дружать сім’ями. Також неспроста, адже майбутні дружини два роки вірно чекали кожного з армії. І тоді, й тепер вони є для хлопців надійною опорою в житті. Сьогодні, попри негаразди, їх влаштовує все. Мають дітей, внуків, яких постійно навчають бути чесними й принциповими в усіх питаннях, що визначають людські стосунки. Хотілося б, аби теперішнє покоління 18-річних знало правду про звитягу своїх колишніх ровесників, яким довелося пережити таке, чого не побажаєш і запеклому ворогу. Прикро, що сьогодні ми маємо необмежену кількість пільговиків, які купили собі ці привілеї, а скромні й достойні люди з їх беззаперечними правами потроху відходять в небуття. Тож хочеться, аби ті, хто прийдуть після нас, знали, пам’ятали й шанували історію, бо не відомо достеменно, що може трапитися з кожним із них.
Юрій ЛЕВЧУК
|
