Крізь горнило афганської війни пройшли 2876 закарпатців. Із них 53
загинули, чотири зникли безвісти, понад сто померли вже повернувшись.
Володимирові Хорькову, який воював в Афгані з листопада 1981-го до
листопада 1983 року, пощастило вижити й повернутися додому. Нині
колишній майор очолює Ужгородську міську організацію Соціалістичної
партії України. Із ним напередодні річниці виведення військ із
Афганістану ми розмовляємо про події, яких ветеран ніколи не забуде.
У 1980-х Володимир був кадровим військовослужбовцем, служив замполітом артилерійського дивізіону в Заполяр'ї. Саме звідти його, тоді ще капітана, направили до Афганістану. 1981-й був роком великої заміни: на місця тих, хто пережив найважчі місяці входження до цієї країни, прийшли свіжі сили.
- У Кабулі чекав відправлення до полку, побував у колишньому палаці Аміна, - згадує ветеран.- Один з офіцерів відділу кадрів сказав: "Тобі пощастило. Полк стоїть у горах, біля річки. Природа гарна, нежарко. Курорт". Той "курорт" я довго після цього згадував "незлим тихим словом".
Місце служби Хорькова було в провінції Бадахшан, що в горах Гіндукуш. Навколо гарнізонів діяли кілька десятків великих і малих банд. Усі належали до різних антиурядових партій і часто ворогували між собою - не так із політичних мотивів, як із матеріальних. Жителі кишлаків платили душманам данину, хто за страх, а хто за совість підтримували бандитів. Уся влада радянських бійців поширювалася лише на відстані автоматної черги. Удень у кишлаку "народна" влада, уночі - душманська.
- А в цей час радянська преса змальовувала дії 40-ї армії як якусь гуманітарну акцію, - розповідає Хорьков. По телебаченню, в газетах розповідали про суботники, на яких разом із афганцями наші солдати саджають дерева, відновлюють зруйновані душманами школи... Втрати замовчували - мовляв, воюють самі афганці. А паралельно літаками доправляли домовини в СРСР. А місцеві органи влади забороняли писати на могилах, що похований загинув в Афганістані.
Бойовий офіцер наводить яскравий приклад "езопової" мови журналістів. Улітку 1982 року газета Туркестанського ВО "Фрунзевец" надрукувала статтю про наш полк - на цілу шпальту. Але в ній не було й натяку на те, що частина перебуває в Афганістані. Йшлося там і про лейтенанта Кожевнікова, який, коли на навчальному марші артилеристи наразилися на атаку групи "противника", швидко організував оборону, і зрештою підрозділ вийшов переможцем. Усе начебто правильно, але насправді противник був справжнісіньким, а Юрій Кожевніков у тому бою загинув.
- Із першого дня перебування в Афганістані я вів щоденник, де описував усі події та відчуття. Думка опублікувати його була давно, і десь років два тому я відчув, що вже час. Бо надто багато з'явилося публікацій, написаних людьми, що не нюхали афганського пороху. Спотворюється тодішня реальність, багато брехні й спекуляцій.
Те, що подано в книжці Володимира Хорькова під назвою "У горах Гіндукушу", яку опублікувало 2008 року видавництво "Карпати" - це слово в слово записи з його щоденника, хіба що дещо довелося розшифрувати, пояснити. Це правда, пропущена крізь відчуття очевидця. Автор навіть не очікував, що книжка матиме таку популярність. Йому й досі телефонують, просять вислати, і не лише з України, а і з Росії, Білорусії, Таджикістану й навіть Німеччини та Бельгії. Мабуть, історичну правду поки що цінують у світі.
Людмила ОРТУТАЙ
Закарпатська обл.
|
