 Двадцять років минає відтоді як холодного лютневого дня були виведені з
території Афганістану останні частини та підрозділи Радянської армії.
Ті, хто їхали тоді на броні під розгорнутими прапорами, ті молоді
солдати - вже батьки й дідусі, а лейтенанти стали полковниками і
генералами. Час невпинно минає, і в армійському строю стає все менше
військових професіоналів із досвідом афганської війни. Багато колишніх
воїнів-інтернаціоналістів так і не змогли знайти себе у мирному житті,
а багато - досягай таких висоту службовій кар'єрі, про які й не мріяли
безвусими лейтенантами чи капітанами. 1 саме вони, "афганці", разом із
"ліванцями", "ліберійцями", "іракцями", "югославами" та численними
"міяобами" з досвідом роботи у десятках країн світу, саме вони і є тим
стрижнем українського війська, який тримає його та робить боєздатним.
Старший лейтенант Віктор Сідаш в Афгані був ПАНом - передовим авіаційним навідником. У двох словах це означає, що він не жив на аеродромі, несучи бойове чергування на командному пункті, як більшість його колег, офіцерів бойового управління, а постійно знаходився у небезпеці, пересуваючись у бойових порядках піхоти, спецназу та десантників, а нерідко - і перед ними, наводячи на противника авіацію - літаки та вертольоти усіх типів, які лише входили до складу ВПС 40-ої загальновійськової армії Туркестанського військового округу. У засідках та бойових рейдах, боях та маршах минули для молодого офіцера з Донбасу півроку війни. Чому не рік і не два? Служба ПАНа - далеко не мед, і втрати серед авіанавідників завжди були серйозними. Наприклад, незадовго перед відрядженням до Афганістану Віктор дізнався про сумну долю двох своїх однокашників по Ворошиловградському вищому військовому авіаційному училищу штурманів. Валерка Борисов та Мишко Козлов, які кілька років тому були товаришами Віктора та навіть його підлеглими у відділенні, на початку другого року афганської війни загинули. І обидва вони були ПАНами...
- Вітя! - перекрикуючи посвист мін та куль, волав командир групи спецназу. - Викликай вертушки, довго нам не протриматись!..
- Ми в ущелині! - відстрілюючись від душманів з-за велетенського валуна, кричав йому авіанавідник. - Гори навкруги, зв'язку немає!.. Я викликаю, сигналу немає!..
Потрапивши у духівську засідку, спецназ розсередився та прийняв бій. Хлопці залягли за камінням - мінометний вогонь, яким противник розсіяв підрозділ, був щільним та смертельним. Від перших же влучних мін у групі з тридцяти бійців з'явилися загиблі й поранені. Тепер, зібравши волю в кулак та зорієнтувавшись в обстановці, спецназівці короткими, економними чергами поливали схил гори, з якої по них били духи. Через те, що духи засіли вище спецназу, а ще й видимість була не дуже, адже день добігав кінця, вести прицільний вогонь по противнику було вкрай важко. Та спецназ не мав іншого вибору. Бій тривав. А авіанавідник стріляв і викликав, стріляв і викликав авіацію на підтримку...
... Над ущелиною, повертаючись із бойового завдання, проходило чотири пари вертольотів - дві пари бойових Мі-24 та стільки ж десантних Мі-8.
"Ось і довгоочікувана підмога", - зраділи бійці. Але раділи вони передчасно...
... Після закінчення училища лейтенант Сідаш був призначений на посаду офіцера бойового управління у винищувально-бомбардувальний полк, що дислокувався в Луцьку. Отримуючи восени вісімдесят першого наказ про відрядження за заміною до ВПС 40-ої армії, старший лейтенант Віктор Сідаш уже був батьком сімейства
- їдучи на війну, вдома він залишав кохану дружину Олену та трирічну донечку Інну. А наказ офіцер отримав якось просто, буденно. Його викликав командир полку полковник Микола Гончар та "обрадував": - Треба їхати, старший лейтенанте!..
Серед "обеушників", тобто офіцерів бойового управління полку, він був наймолодшим, тож прекрасно розумів, що "хто ж, якщо не він?!" На збори було дано лише тиждень, і холодного листопадового дня молодий офіцер полетів на південь.
...Вертолітники блефували, розраховуючи на те, що вдасться налякати моджахедів. Повертаючись на базу з бойового завдання, вони вже використали боєзапас, тож ішли "пустими". Пара за парою вертольоти пішли на зниження. Входячи до ущелини, один за одним гвинтокрилі машини пікірували, імітуючи атаку. Досить швидко духи зрозуміли: "тут щось не те", і почали стріляти по вертольотах. Ризикувати надалі вертолітники не могли, тому, доповівши керівнику польотів про бій та давши координати району пошуку, вони пішли на базу.
Намагаючись вийти з-під обстрілу, спецназівці вискочили на відкриту ділянку місцевості, у русло гірської річки, яким хотіли вийти з ущелини. І тут групу знову накрили міномети. Відчувши різкий біль у шиї, ПАН похитнувся та впав у холодну річкову воду...
Усі авіанавідники входили до складу одного підрозділу Військо-во-Повітряних Сил 40-ої ЗА, втім, були відряджені до різних частин по всій території ДРА.
Перший тиждень перебування в Афганістані пройшов у підготовці до виконання специфічних завдань авіаційного наведення та взагалі дій у гірській місцевості в умовах ведення бойових дій. Офіцери штабу ВПС армії займалися з майбутніми ПАНами тим, що найбільше знадобиться їм у бойовій роботі. Це були заняття з радіозв'язку, кодування, топографії, вогневої підготовки та інших військових дисциплін. Після тижня занять - практичне стажування із супроводу колони. Троє офіцерів, прапорщик-зв'язківець та солдат, механік-водій складали групу бойового управління, що на спеціальній машині на базі БТР-70, призначеній для управління бойовими діями авіації, йшла у складі колони. Того разу колона складалася з вантажних автомобілів, які перевозили не особовий склад, а військову техніку, озброєння та боєприпаси. Проходження колони пройшло без ексцесів, і авіанавідникам не довелося екстрено викликати авіацію та наводити її на противника. Після стажування старший лейтенант потрапив у Баграм, де зустрівся з десантниками. Чимало бойових завдань він виконав у складі парашутно-десантних рот та батальйонів, та все ж більшу частину бойової роботи - разом із батальйоном спецназу.
... Поранений авіанавідник, стікаючи потихеньку кров'ю, час від часу втрачав свідомість. Невдовзі, прийшовши до тями, побачив, що поранена шия вже перебинтована, а поруч із ним постійно знаходиться один із бійців, який прикриває його вогнем, перетягує за валуни, виходячи з-під обстрілу. Трохи отямившись, старший лейтенант потягнувся до радіостанції. Викликаючи допомогу, однією рукою тримав рацію, а іншою, перехопивши АКСУ, відстрілювався. Так, у перестрілках, минула чорна гірська ніч. На світанку, щойно в ущелині почало розвиднюватися, і вертольоти вже могли сісти на дно, допомога прийшла. Почувши стрекіт вертолітних гвинтів, Віктор вистрілив з ракетниці вгору, і майже одразу з туманної куряви з'явилася пляма - вертоліт, у якому він на диво одразу побачив обличчя борттехніка. Схилившись, бортовий технік роздивлявся, куди ж вертольоту сідати...
Перша "серйозна" операція, у якій взяв участь старший лейтенант Віктор Сідаш, відбувалася в ущелині неподалік від пакистанського кордону, який був скоріше номінальним, ніж кордоном у нашому розумінні — з прикордонними стовпчиками, контрольно-слідовими смугами та заставами. Група спецназу вела бій, витісняючи бандформування за умовну лінію кордону - туди, звідки, підготовлені у пакистанських таборах західними та пакистанськими інструкторами, моджахеди, власне, й прийшли.
Згадуючи події вже маже тридцятирічної давнини, генерал Сідаш каже, що спочатку, звичайно, було страшно в бою: по тобі стріляють, поруч падають, уражені кулями та осколками товариші... Та з часом, коли полежиш тиждень у снігу, час від часу вступаючи у безпосереднє зіткнення з противником, настає якась апатія, байдужість до всього, окрім головного - бойового завдання. Страх якось залишає людину, і з часом стає зовсім іншим - елементарною обережністю та розсудливістю.
Полюючи на каравани, полювали й на інструкторів-європейців та американців, які нерідко переходили з ними. У бінокль Віктору Васильовичу доводилося бачити європейські обличчя, як бачив він згодом і вже трупи цих інструкторів, а ось спілкуватися не прийшлося.
Входячи до складу бойових груп та підрозділів, він побував майже у всіх провінціях країни. Бойові завдання довелося виконувати і на півдні, і на півночі, і на сході, і на заході Афганістану, у горах, пустелях, кишлаках та містах. Та здебільшого все ж - у гірській місцевості.
Останній бій старшого лейтенанта Віктора Сідаша відбувся навесні вісімдесят другого, через півроку після початку його афганської епопеї. Спецназ успішно виконав завдання з догляду каравану на північ від Кундуза та повертався до пункту постійної дислокації. Вже було надвечір, перехід був тривалим, і втомлені бійці трохи втратили пильність. І ось підрозділ з тридцяти з лишком бійців потрапив у засідку. Навряд чи душманів було набагато більше, адже в такому випадку до ранку вони б знищили підрозділ. Втім, їх загін все ж був чималим, а до того ж - прекрасно озброєним: духи стріляли по спецназу з мінометів, кулеметів та іншої стрілецької зброї. А головне - вони займали панівне положення, приховані скелями та валунами на одному зі схилів гори. Прийнявши бій, спецназ почав відходити ущелиною. Високі гори закривали від Кундуза, унеможливлюючи спроби ПАНа викликати допомогу. Спецназ втратив багато людей вбитими та ще більше - пораненими. Серед них був і авіанавідник.
Зараз, 27 років по тому, колишні бойові побратими телефонують одне одному, іноді, коли Віктору Васильовичу дозволяє служба, й зустрічаються. Полковник Борис Мунтян завершив військову службу на посаді начальника командного пункту 5-ої Повітряної армії в Одесі.
Блискучий хірург з Ленінградської військово-медичної академії прооперував пораненого у Кабульському госпіталі, подарувавши на пам'ять осколок міни. 24 дні старший лейтенант провів у цьому госпіталі, а потім - ще три місяці реабілітації у санаторії та вдома, у сімейному колі. І вже тоді повернувся до служби у рідному 806-ому полку винищувачів-бомбардувальників.
Після Афгану, у вісімдесят третьому, сім'я поповнилася: народився син Андрій. Сьогодні капітан Андрій Сідаш - командир авіаційного загону в транспортній авіа-бригаді під Вінницею. Дочка Інна подарувала батькам чудового онука Данила, якому зараз п'ять років. А у глави сім'ї службова доля склалася так.
Після Луцька служив у Німеччині, заступником начальника штабу окремого полку винищувачів-бомбардувальників. Потім - навчання на штабному факультеті Військово-Повітряної академії імені Юрія Гагаріна в Моніно. Начальником штабу бомбардувального полку на Су-24 підполковник Сідаш служив у Карши, в Узбекистані. Коли Україна стала суверенною державою, перевівся на рівнозначну посаду в Овруч. Згодом довелося перебазувати полк у Черляни. Служив в оперативному управлінні 14-ої Повітряної армії. Після закінчення першого, "генштабівського" факультету Національної академії оборони України став начальником оперативного управління 14-ого авіаційного корпусу. Зі Львова - до Вінниці, на посаду першого заступника начальника штабу Повітряних Сил. З 2008 року генерал-майор Віктор Сідаш - заступник командувача Повітряних Сил з бойової підготовки та ВВНЗ - начальник управління бойової підготовки Повітряних Сил Збройних Сил України.
Олексій Тригуб
|
