|
«Халлоу, музунгу Юджин» або Спогади моряка-миротворця про свою місію на «чорному континенті» |
|
|
 Коли Організація Об’єднаних Націй розпочала розгортання місії в
Демократичній Республіці Конго, виникла потреба і в представниках
Військово-Морських Сил України. Тоді вперше за всю історію української
миротворчості ООН звернулась до України з проханням по допомогу. В
Кісангані, другому за величиною порту Конго, треба було створити
підрозділ, який триматиме під контролем річку і узбережжя, а також
працюватиме над проектуванням зруйнованих під час війни мостів.
Для виконання цієї місії український флот відрядив капітана 3-го рангу Євгена Верховцева. Офіцер добре володів англійською мовою, був першокласним фахівцем морської справи, чудово розумівся на озброєнні та інженерних спорудах, а також з відзнакою закінчив міжнародні курси Національного коледжу Оборони Нідерландів. До цього він майже рік служив у складі українського контингенту в Республіці Ірак. Євгену випала нагода створювати і розгортати в африканській країні принципово новий для ООН підрозділ, що отримав назву «Ріверін». Проте найяскравіші спогади українського офіцера саме про його перші півроку перебування в Африці, коли довелося виконувати обов’язки сухопутного спостерігача.
— За правилами ООН, нам було дозволено провозити по 75 кг вантажу, — згадує відрядження до Африки Євген. — І майже весь цей вантаж складався з продуктів, зокрема, консервів. Мав я й кілька пляшок горілки. Мої українські попередники, які вже відслужили в Конго, розповіли, що в цій країні важко буде знайти навіть консерви. Звичайно, як і кожен справжній українець, я взяв з собою шматок сала...
Коли Верховцев прибув до Конго, виявилося, що створення «річкового» підрозділу місії існує лише «на папері», тобто фахівці підібрані, а завдання, які вони виконуватимуть, конкретно не визначені. І навіть суден, на яких працюватимуть ООНівці, ще немає.
Створення «річкового» підрозділу командування місії відклало на невизначений час, бо в країні мали відбутися вибори президента. Тому українського моряка і відрядили в один із найвіддаленіших куточків країни сухопутним спостерігачем. Тоді, каже Євген, він і зрозумів, що таке реальна «африканська екзотика». Селище Бута, що стало його домівкою на півроку, навіть важко було порівняти зі столицею. Лише тут він зрозумів, що Кіншаса зі своїми руїнами, жебраками і смітниками — це все-таки місто, де є і електроенергія, вода, магазини, в яких можна хоч щось придбати. У селищі, куди він потрапив, не було нічого — лише невеликий ринок, на якому місцеві мешканці інколи продавали продукти з бідних фермочок.
— А далі ще гірше — виїзд у патруль, — згадує Євген перші враження від служби. — За вікнами джипу промайнуло десяток кілометрів ґрунтової дороги, і я помітив, що далі дорога зливається з джунглями. Лише завдяки потужним джипам, спостерігачі змогли дістатися невеличкого села — кінцевої мети патрулювання.
ООН розділив країну на кілька секторів, а ті, в свою чергу, складаються з кількох територіальних зон відповідальності спостерігачів, так званих тімсайтів.
— У моєму тімсайті були військові з Непалу, Китаю, інших країн, особливо африканських, бо цю місію в ООН називають «африканською», — продовжує Євген. — У Конго дуже складний для європейців клімат, і представники «чорного континенту» складають переважну більшість особового складу місії. Бувало так, що півтора-два місяці я не бачив жодного європейця.
Основна робота, яку доводиться виконувати спостерігачам, — це патрулювати місцевість, що належить до зони відповідальності тімсайту. А це непросто, тому що в секторі розташовані понад півсотні розкиданих по джунглях маленьких селищ. Це може бути малесенький хутірець з кількох пальмових хатин, де мешкають 200–300 чоловік, або велике селище з кам’яними будинками на 3–4 тис. населення. До деяких сіл в цьому секторі можна було дістатись тільки вертольотом, і лише за умови, що там є галявина під злітний майданчик. Часто траплялись випадки, коли машини застрягали в джунглях. Ґрунти в Конго — суцільна багнюка, а коли потрапляєш ще й під тропічну зливу, тоді жодний всюдихід не вибереться. Часто місцеві приходили на допомогу — кидали під колеса зрубані мачете рослини, штовхали разом зі спостерігачами джипи, прорубували об’їзні шляхи у хащах. І взагалі всіляко намагалися допомогти.
Наші спостерігачі були екіпіровані всім необхідним на період перебування у цій країні. Але забезпечення життєдіяльності військового спостерігача залежить від нього самого. Від ООН виділяються лише добові кошти, на які доводиться харчуватись і знімати житло, засоби зв’язку, транспорт і питну воду з розрахунку півтора літра на добу на одного військовослужбовця. Саме з водою в цій країні дуже великі проблеми. Її неможливо купити у віддаленому населеному пункті, в якому жив Євген. Воду їм привозили раз на місяць вертольотом з логістичної бази — за 250 кілометрів. А для господарських потреб використовували воду зі свердловини.
Населення селища Бута налічує 250 тисяч, але ні електро-, ні водопостачання у ньому немає. Щоб працював зв’язок, миротворці використовували генератори. Мешкали в будинку, який знімали за 400 доларів на місяць. Там не було нічого — тільки міцні кам’яні стіни. Так Євген прослужив перші півроку.
Після виборів ООН відновила роботи по створенню «річкового» підрозділу. Тоді й згадали про загубленого в джунглях українського офіцера. За рішенням командування Місії, капітана 3-го рангу Верховцева перевели до штабу сектору в Кісангані. З головного порту країни — столиці Кіншаси прибула велика річкова баржа з конголезьким екіпажем. На ній, крім кількох офіцерів-спостерігачів, розмістився підрозділ річкової поліції. Це був флагман ООНівської флотилії. На цій баржі Євген, який очолив відділ Місії, «обходив» майже всю річку Конго і більшість її рукавів. Підрозділ «Ріверін» взяв під контроль все узбережжя басейну однієї з найбільших річок континенту. Завдяки міжнародним «річковикам» до багатьох сіл, загублених у джунглях, змогли дістатися гуманітарні вантажі. «Ріверінівці» змогли детально описати стан річкових мостів і доставити до них мостобудівників. Та найголовніше завдання, яке вони виконали, — встановили контроль за пересуванням річкою. До цього банди річкових піратів грабували прибережні села, і зловити їх в численних затоках і рукавах було практично неможливо. Коли по річці став ходити патруль, напади піратів майже припинились.
— Розповім про один випадок, який запам’ятався мені під час служби в Кісангані, — продовжує Євген Верховцев. — Постійно поряд з деякими військовими місіями, працюють також інші формування та гуманітарні організації під егідою ООН.
Часто такі організації, разом з контингентами і спостерігачами, займаються доставкою гуманітарних вантажів до населених пунктів. Євген згадує конфлікт, який стався через те, що у представників Місії забракло комплектів військової уніформи для загонів місцевої армії. Почалася стрілянина в повітря. Місцеві військові, озброєні автоматами, заблокували доступ до вертольота. Вони відрізали екіпаж від машини і, погрожуючи вчинити розправу, вимагали зв’язатися зі штабом сектору і направити сюди інший вертоліт з уніформою. Місцеві вояки вимагали, щоб їх одягли в той же день. До «бунтівників» вилетів командувач сектору, і лише він зміг умовити конголезьких хлопців трохи зачекати і не підпалювати вертоліт та не розстрілювати екіпаж. В Африці, згадує Євген, такі випадки трапляються дуже часто.
— Рік, проведений в самому серці «чорного континенту», — підсумовує свою розповідь Євген Верховцев, — я згадую, як найкращий період своєї служби. Лише тут я відчув що роблю потрібну людям справу. Згадую оченята африканських дітей, які буквально «обліплювали», як метелики ліхтарик, наш джип в маленьких хутірцях. Вони сподівались, що люди у формі і блакитних беретах захистять їх від кровопролиття і допоможуть у скруті. А коли місцеві дивились на мій синьо-жовтий шеврон-прапорець і розпитували звідки я, — я залюбки їм розповідав. Я розповідав, що далеко звідси, на північний схід від них є велика країна — Юкрейн, де живуть добрі і порядні люди, які завжди готові прийти на допомогу тим, хто її потребує.
Влад ВОЛОШИН,
|
|
