 Груди підполковника Сергія Шаповалова прикрашають чотири радянські
бойові ордени, численні медалі, всі відзнаки Міністерства оборони
України. Його можна вважати живою легендою. Цей бойовий офіцер ще в
молоді літа потрапив на війну в Афганістані. Тричі був поранений. Зі
своїм підрозділом Сергій Іванович прийшов на допомогу бійцям дев'ятої
роти - підрозділу, про страшний
бій якого розповідається у фільмі Федора Бондарчука.
Нині він - командир командного пункту армійської авіації в Чернігові.
На його рахунку п'ять миротворчих місій ООН. Підполковник Шаповалов
виконував почесний обов'язок миротворця у Косові, Сьєрра-Леоне та тричі
в Ліберії.
"Ти повинен повернути нагороду нашій сім'ї!"
Дідусь Сергія Шаповалова - Єгор Терентійович - був генералом. У 1933 році він воював у Афганістані (тоді Радянський Союз надавав допомогу цій країні), був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора. Малий Сергійко полюбляв гратись з нагородою і якось вирішив похизуватися орденом у дитсадку. Безтурботно показував нову іграшку одноліткам, та зрештою пристав на пропозицію обміняти дідусеву нагороду на якусь дрібничку. Дізнавшись про це, батько насварив сина. Єгор Терентійович загинув під час Великої Вітчизняної війни, і його орден був родинною реліквією. "Ти повинен повернути нагороду нашій сім'ї!" - сказав він синові.
Розшукати втрачений орден не вдалося. Та 1987-го молодому офіцеру Сергію Шаповалову, як колись і його дідусеві, довелося поїхати на війну в Афганістан. За героїзм відважного старшого лейтенанта нагородили орденом Червоного Прапора. Так він повернув бойову реліквію у родину.
Сергій Іванович служив у 345-му окремому парашутно-десантному полкуавіанавідником розвідроти: визначав ціль, викликав авіацію й корегував вогонь.
1 січня 1988 року на висоті 3234 метри бійці підрозділу Сергія Шаповалова зустріли Новий рік. Незабаром розвідники отримали наказ зайняти сусідню висоту, а на їхніх позиціях розмістилася рота, якій і довелося в ніч із 7 на 8 січня прийняти нерівний бій. Отримавши наказ, розвідники поспішили на допомогу дев'ятій роті. До неї було нібито й недалеко - три кілометри, та все навколо було заміноване. Довелося йти в обхід, долаючи кілька гірських хребтів. Тому цілу ніч воїни дев'ятої роти відбивалися самотужки. Їх було 39, а душманів - 425, тобто на кожного бійця - по 11 "духів". Якби взвод десантників запізнився ще хоч на півгодини, підрозділ був би повністю знищений, у бійців залишалося по одній гранаті на трьох і по півріжка набоїв.
Загалом же успішний фільм Федора Бондарчука Сергію Івановичу не сподобався: "Я вважаю, розповідаючи про реальні події, потрібно дотримуватися максимальної точності. Не можна так усе перекручувати! У кінострічці стверджується, начебто радянських бійців залишили напризволяще - помирати, і тому тільки один солдат вижив. А насправді ми їх врятували - з 39-ти бійців загинуло 12. Так, поранені були всі. Але, погодьтесь, автори фільму свідомо (не думаю, що вони цього не знали!) спотворили факти. Місиво там, дійсно, було жахливе. І "духи" йшли напролом, у чорних чалмах (тоді це ще ефектніше виглядало), однак до рукопашної не дійшло. За цей бій сержанти Мельников та Александров (у кінострічці їх показали) отримали звання Героя Радянського Союзу. Хлопці першими зустріли ворога: вони протрималися 3-4 хвилини, протее "поклали" багатьох душманів і дали змогу товаришам підготуватися до зустрічі з противником".
У Сергія Шаповалова за час служби в Афганістані було дві контузії і поранення в ногу. Його, напівпаралізованого, в Чернігівському госпіталі за 52 дні поставили на ноги. Довели, що дива таки бувають. А він вже думав, що назавжди залишиться інвалідом...
Балканське "хрещення"
У 2000 році Сергій Шаповалов потрапив до Косова, якраз після американських бомбардувань. Підрозділи миротворців стали своєрідним буфером між поселеннями сербів та албанців.
"Люди раніше мешкали поряд і навіть уявити собі не могли, що між ними раптом виникне така люта ненависть. Були сербсько-албанські сім'ї, багато сусідів - православні та мусульмани - дружили так, що, здавалося б, водою не розіллєш! А тепер - жахлива, непримирима ворожнеча... - зітхає Сергій Іванович. – У селі була єдина школа, то ми зранку водили туди під охороною слов'янських дітей, а після обіду, теж під нашим наглядом, там навчалися маленькі мусульмани. Бо посадити одночасно (не те що за однією партою - в одному класі!) сербських та албанських дітлахів просто неможливо. Така різанина в селах була... Я це все бачив на власні очі".
Але мандат ООН дозволяє стріляти тільки в надзвичайних випадках (наприклад, після загибелі миротворця).
Перш ніж застосовувати зброю, потрібно було спочатку сто разів подумати. Не заборонялося лише демонструвати її. Двічі на тиждень українці супроводжували автоколону - серби їздили до родичів у Белград через "ворожу" територію. Албанці влаштовували шалені провокації, несамовито кидали каміння, намагаючись влучити людям у голови. Нашим хлопцям теж діставалось, добре, що в касках були. З кожного такого відрядження автівки поверталися понівечені, скло було потрощене...
Неодноразово кортіло відкрити вогонь. Проте здоровий глузд брав гору. Правда, коли під час перевірки на дорозі зупиняли автівку і демонстрували автомати, це справляло враження. Порушники розуміли, що терпіння людське - не безмежне.
Український офіцер Сергій Шаповалов щиро вболіває і за сербів, і за албанців. Косово - надзвичайно красива, благодатна країна, на якій цілком вистачить місця для обох народів. Так, одні моляться Ісусу, а інші - Магомету, однак усі просять у Бога щастя - для себе і близьких. Ось тільки хіба можна стати щасливішим, позбавивши життя ні в чому не винну людину? І хіба не варто всім разом попросити у Всевишнього прощення?
"...і чудові черепи наших гостей"
У 2002 році Сергій Шаповалов прилетів до Африки, у зруйновану громадянською війною країну Сьєрра-Леоне. Войовниче налаштовані банди під керівництвом своїх вождів діяли в регіонах з величезними покладами алмазів.
Українські миротворці на бойових вертольотах контролювали кордон, щоб не допустити на територію Сьєрра-Леоне повстанців із сусідньої Ліберії. А ще допомагали українському посольству в Гвінеї. Ця країна звикла власні конфлікти вирішувати самотужки - Місію ООН туди не запрошують та й навряд чи колись пустять. А ось наші гелікоптери зі Сьєрра-Леоне літають до Гвінеї доволі часто.
"Якось нам повідомили про зникнення п'ятьох британців, - розповідає Сергій Іванович, - двоє представників Червоного Хреста та їхні охоронці вирушили у джунглі й не повернулися. Вони мали визначити, яку допомогу потрібно надати жителям, обходили поселення і раптом наче крізь землю провалилися! Ми розпочали пошуки. Під'їжджаємо на машині до одного "хутірця", питаємо про зниклих людей, і тубільці спокійнісінько винесли нам їхню зброю, каски та... п'ять черепів. Виявляється, бідолашні англійці потрапили в селище канібалів, а вони тоді саме дуже зголодніли. От дикуни і поласували довірливими цивілізованими британцями. І, головне, кого вони з'їли? Тих, хто спеціально приїхав до цієї країни, аби рятувати їх від голоду! Ми були просто приголомшені розповіддю простодушних тубільців, котрі ніяково зізнавалися в скоєному, - неначе маленькі дітлахи, які без дозволу побавилися в пісочниці. Мовляв, що ви від нас хочете? Ми ж вам усе повернули - і зброю, і гарненькі каски, і чудові черепи наших гостей...".
А потім у житті підполковника Шаповалова з'явилася Ліберія. Причому Сергій Іванович побував там тричі. Загалом, 2003-го він мав летіти до Іраку. Пройшов спеціальну підготовку і вже їхав зі Львова до рідного Чернігова – попрощатися з дружиною. Але в дорозі отримав інший наказ, тож пересів на потяг до Херсона. А 17 січня 2004 року перший літак із нашими вояками приземлився в загадковій Ліберії.
На той час у країні ще тривали бойові дії. Але українські миротворці першими зняли каски та бронежилети. "Звичайно, ми ризикували, - визнає Сергій Іванович, - проте таке рішення цілком себе виправдало. Ставлення місцевого населення відразу істотно змінилося. Жителі експресивно вимахували руками, по-дружньому вигукуючи: "Ukraine!". Треба сказати, що люди в Ліберії – дещо інші. В Сьєрра-Леоне народ добріший, привітніший. А ліберійці звикли постійно воювати, вони значно суворіші і з недовірою ставляться до чужинців. Їдеш, а вони стоять обабіч дороги і демонструють, що горло можуть перерізати. Однак усе це тривало недовго, згодом ми з ними чудово порозумілися".
Під час трьох ротацій у Ліберії Сергій Шаповалов був начальником штабу українського контингенту. Будував табір, аеродром, всю необхідну інфраструктуру. Та головне було витримати перші три місяці, адже, за правилами ООН, протягом цього періоду українці перебували на самозабезпеченні, безкоштовно одержуючи лише паливо. Тож нюанси були. Протее роботу свою виконували на совість та ще й іншим допомагали. Неодноразово рятували і земляків, які потрапили в біду, і місцевих жителів. Якось корабель, в екіпажі якого було дванадцять українців, захопили пірати. Однак миротворці підняли в повітря бойові вертольоти, і корсари відпустили екіпаж. Правда, розбійників не чіпали - дали змогу перетнути кордони Ліберії. У сезон дощів там часто проривало дамбу. Тож українці щоразу рятували жителів: "Вода заливала все довкола. Такий потік - метрів із п'ять заввишки! Ліберійці в паніці чіплялися за дерева. Адже дев'яносто відсотків мешканців не вміють плавати. Парадокс: виходять на човнах в океан, проте зовсім безпорадні, коли опиняються у воді! Ми вертольотами їх із дерев знімали. Пораненим надавали медичні послуги - у нас є свій шпиталь".
Одного разу очільник українського загону повіз на вертольоті Мі-8 командувача Місії ООН у Ліберії - нігерійського генерал-лейтенанта Опанде - мирити вождів місцевих племен. "Сіли, поговорили, начебто про все домовилися – питань немає. Тільки почали злітати, а тубільці стріляють - не по гвинтокрилу, а так, щоб у небо піднятися не могли. Не відпускають! Зробили кілька спроб вирватися - не виходить, - розводить руками Сергій Іванович. – Командир зв'язується зі мною. Чую - триповерхова лайка. Кричить: "Сергію, давай сюди пару вертольотів "24-х", хай знищать тут усе, відповідати будемо потім, тепер не до цього!". Голос такий, що зрозуміло - це не жарт. Я вмить підняв два "Мі-24" з боєкомплектом. Дякувати Богу, як тільки вертольоти прилетіли і продемонстрували, що готові до бою, ліберійці швиденько покидали зброю й попадали навколішки. Мовляв, здаємося, не стріляйте... Генерал повернувся на базу в чудовому настрої - ніколи раніше стільки слів вдячності від іноземця ми не чули! Командувачу Місії ООН загрожувала реальна небезпека, тож йому було приємно, як швидко і ефективно українці приборкали підступних місцевих вождів".
До речі, нігерійський генерал уже працював з нашими миротворцями в Сьєрра-Леоне і завжди високо оцінював їхній професіоналізм. "Добре, що й цього разу ми його не розчарували!" - посміхається Сергій Шаповалов.
Загалом у перші місяці нашого перебування в Ліберії (тільки-но гвинтокрили, як у нас кажуть, на крило поставили), Опанде пропонував знайти невеличкий острівець площею один гектар, зібрати ватажків усіх місцевих банд і наочно показати, що з цим клаптиком землі за п'ятнадцять хвилин можуть зробити два Мі-24. Однак, порадившись, ми вирішили все ж таки не застосовувати зброю. Просто запросили тих "отаманів" на аеродром і в їхній присутності завантажили вертольоти боєприпасами. Продемонстрували, скільки всього може взяти на борт кожен вертоліт і яка це грізна техніка. Позаряджали гармати та кулемети. А потім відбувся показовий чотирихвилинний політ гвинтокрила... Ліберійці були ошелешені. Ми навіть такого ефекту не очікували! Вони сіли, замислилися. Багато хто заявив, що припиняє воювати. За це їм одразу гроші дали - фактично викупили в них зброю. Ватажки збагнули: ліпше погодитися на мир, ніж бути знищеними; краще віддати зброю, ніж опинитися в землі...
Бабусина ладанка
Усі дискусії про те, чи потрібні Україні свої миротворці, підполковник Шаповалов вважає дилетантськими. "Дискутувати можуть люди, які не розуміють, - переконаний він. - По-перше, йдеться про престиж нашої держави у світі. Це - моральний бік справи. По-друге, ми заробляємо значні кошти для України. Держава отримує гроші за кожну годину нальоту. Це - мільйони доларів, бо літаємо ми там багато! Крім цього, маємо змогу безкоштовно готувати висококваліфікованих пілотів. У Ліберії нас пальним забезпечує ООН, а в Україні, на жаль, доводиться економити кожну копійку. Такими реаліями не можна нехтувати! Завдяки миротворчим місіям держава має бойових льотчиків, здатних виконувати надскладні завдання".
Бойовий офіцер Шаповалов не раз відчував подих смерті, та останньої миті відбувалося диво - неначе невидимий янгол-охоронець відводив від Сергія Івановича страшну небезпеку. "Моя бабуся володіла даром передбачення. Зазвичай, рідним не ворожать, але, коли я перейшов до сьомого класу, бабуся одного разу сумно поглянула на мене і несподівано сказала: "Ти, онучку, 25-літнім потрапиш на війну. Ось тільки не знаю, повернешся звідти живим чи ні...". Був 1977 рік. Яка війна? Про що вона говорить? - знизує плечима співрозмовник. - Хіба хтось наважиться напасти на Радянський Союз - наймогутнішу державу світу?! Проте минуло десять років і пророцтво справдилося: я потрапив до Афганістану, дивом залишився живим... Але тоді, в 77-му, побачивши лихе, бабуся дала мені, школяреві, свій оберіг (ладанку з написаною молитвою) і попросила взяти це з собою - на війну... Відтоді її оберіг завжди зі мною. Я не розлучався з ладанкою ні в Афганістані, ні пізніше - в Косові, Сьєрра-Леоне та Ліберії".
Донька Сергія Шаповалова - Ліля - теж обрала професію військового. І хоче стати миротворцем - скажімо, поїхати до Африки... Тато про бажання своєї улюблениці знає і... схвалює такі наміри! Правда, оберіг доньці доведеться дати новий, бо бабусина ладанка Сергію Івановичу ще самому знадобиться. Він вкотре збирається в далеку дорогу. Оскільки на земній кулі є люди, котрі прагнуть війни, роботи в миротворця Шаповалова вистачить!..
Олександр ПАРІЙ Чернігів
Газета "Народна Армія"
|
