|
|
|
Україна втрачає статус миротворчої держави? |
|
|
 Колись один із секретарів ООН, Даг Хаммершельд, сказав, що «миротворча
діяльність не є функцією армії, але тільки солдат зможе її виконати». І
на знак вдячності тим, хто служив і продовжує служити в операціях з
підтримання миру, Генеральна Асамблея ООН у 2002 році проголосила 29
травня Днем миротворців ООН. Прикметно, що заснували це свято з
ініціативи нашої країни. Починаючи з жовтня 1992 року, Україна взяла
участь у сімнадцятьох міжнародних миротворчих операціях, у яких
загинуло 47 наших співвітчизників.
На сьогодні наші контингенти присутні в Косово і Ліберії. Крім того, у гарячих точках перебувають українські спостерігачі та миротворчий персонал. Усього за кордоном наразі перебуває близько 600 українських військових. На жаль, наша країна поступово втрачає статус миротворчої держави. Вже тепер проблеми з фінансуванням ротації миротворців у Ліберії, Косово, Іраку та інших країнах можуть призвести до їх дочасного повернення додому.
Що ж потрібно робити, щоб не допустити втрати статусу миротворчої держави? Беручи участь у складних процесах примирення ворогуючих сторін у зонах конфліктів, наша країна зміцнює свій авторитет на міжнародній арені. До того ж участь у міжнародних миротворчих операціях — чудова нагода набути досвіду розв’язання військових конфліктів, роботи у складі багатонаціональних штабів, відпрацювання спільних дій із представниками інших держав, апробації нових систем озброєння і техніки, ознайомлення з передовими тенденціями розвитку армій і поліції держав світу тощо.
Крім того, є ще міжнародні зобов’язання зі зміцнення миру та безпеки на планеті, оскільки кризові явища в конфліктному регіоні, як правило, розвиваються за найгіршим сценарієм. І подальше зволікання з процесами роз’єднання ворогуючих сторін шляхом міжнародної інтервенції загрожує прогресуючим збільшенням кількості жертв серед мирного населення. Таке відбувалося в Судані, Конго, Косово, Кот-д’Івуарі, Сьєрра-Леоне. У Руанді в 1994 році внаслідок конфлікту племен хуту і тутсі загинуло близько 800 тисяч мирних жителів.
Але процес прийняття рішень, які стосуються участі в нових міжнародних миротворчих операціях, у нашій країні надміру затягнутий, забюрократизирований і найчастіше залежить від політичної кон’юнктури. А відсутність ефективної системи взаємодії між гілками законодавчої і виконавчої влади, а також між зацікавленими міністерствами (МЗС, Міноборони, МВС, МНС, МОЗ, Мінфін, Мінекономіки) не дозволяє проводити активну державну політику в миротворчій сфері.
Та й фінансування заходів із підготовки нових миротворчих контингентів зазвичай запізнюється. Причина — правова колізія, що не дає можливості почати фінансування підготовки без прийняття відповідного законодавчого акта. У такому випадку командування підрозділів на місцях змушені викручуватися самотужки. А це протизаконно! Виходом може бути наявність цільового або спеціального фонду, з якого можуть бути профінансовані заходи з підготовки нових миротворчих контингентів.
Джерелом наповнення такого фонду може бути система компенсаційних виплат, які на постійній основі здійснює ООН за участь українських військових у миротворчих контингентах. Адже тільки компенсація за діяльність українського 56-го окремого вертолітного загону місії ООН у Ліберії становить понад один мільйон доларів на місяць і зараховується в основний фонд держбюджету України. За оцінками фахівців, ця сума в кілька разів перевищує витрати на підготовку одного миротворчого контингенту, грошове забезпечення військового контингенту і технічне обслуговування вертольотів та іншої техніки. До речі, продуктами харчування, пально-мастильними матеріалами (ПММ) та іншими «витратниками» забезпечує ООН.
Для активної реалізації миротворчої політики країни необхідне лобіювання її інтересів українськими дипломатами, а також вищими посадовими особами держави під час офіційних та неофіційних контактів. Важливою ланкою в цьому ланцюжку є допомога громадян України і представників української діаспори, які обіймають керівні посади в ООН, ОБСЄ, ЄС і НАТО.
На міждержавному рівні Україна неодноразово заявляла про свій потенціал у галузі стратегічних авіаперевезень військ та вантажів. На превеликий наш жаль і на велике розчарування зацікавлених країн, які потребують таких послуг, наші можливості все-таки дуже обмежені. В умовах слабкого розуміння з боку держави і повсюдного хаосу, в галузі авіабудування Україна через кілька років, напевно, вже не зможе похвалитися своїми можливостями щодо стратегічних авіаперевезень.
Наразі такі перевезення може здійснювати АНТК ім. Антонова, частково, якщо не дуже обмежено, ДП Міноборони України «Українська авіаційна транспортна компанія» і повітряні сили ЗС України. Прикметним є факт практично повного усунення від виконання стратегічних перевезень українських військових льотчиків. А це ж не лише практичний досвід для пілотів, а й джерело додаткового заробітку для держави. Проте святе місце порожнім не буває: можливо, незабаром на ринок стратегічних авіаперевезень вийдуть інші гравці, наприклад Росія, що вже в червні перевозитиме наших вертолітників до Ліберії і назад.
А ось оборонному відомству потрібен кардинальний перегляд усієї системи ухвалення рішень в апаратах Міноборони та Генерального штабу ВР України з участю зацікавлених структурних підрозділів. Її призначення — швидко й ефективно розробляти пропозиції вищому військово-політичному керівництву країни для прийняття законодавчих та управлінських рішень у сфері миротворчої діяльності. Нині всі ці процеси надміру забюрократизовані й не дозволяють системно підходити до вирішення таких завдань. Неодноразові спроби впровадити в цю систему стандарти НАТО мають лише частковий успіх.
Система управління діяльністю миротворців також потребує удосконалення. Зараз цим займається Об’єднане оперативне командування (ООК). Проте воно здійснює лише моніторинг, збір даних про можливі події, приймає дані про наявність особового складу тощо. Повний спектр питань управління, з військової точки зору, ООК, на жаль, вирішувати не здатен, адже в його розпорядженні немає достатніх важелів впливу на обстановку й ухвалення рішення.
Термінового перегляду потребує система матеріально-технічного забезпечення, якій далеко до стандартів НАТО. Це передусім оснащення контингентів найсучаснішим озброєнням та технікою. У даному разі це і реклама найкращих досягнень вітчизняного ВПК, і чітке виконання миротворцями поставлених завдань.
Із урахуванням особливостей проведення миротворчої операції та мандату місії, потрібна розробка правил застосування зброї (Rules of Engagement). У наших контингентах розробка і затвердження таких правил відбувається частково. У випадку застосування зброї миротворці керуються Статутом гарнізонної та вартової служби або Бойовим статутом Сухопутних військ. Однак ці правила не ув’язані з умовами миротворчої операції і в разі неправомірного застосування зброї загрожують порушенням кримінальних справ стосовно наших миротворців.
Система відбору і підготовки особового складу для роботи в миротворчих місіях почасти корумпована, у військовому середовищі говорять про хабарництво і протекціонізм, не завжди відбираються найкращі й найбільш підготовлені кадри. Тому, на жаль і сором, командири українських миротворців практично ніколи не могли похвалитися знанням англійської мови. Вони — єдині (!) серед іноземних колег — не можуть і кроку ступити без перекладача, а український представник дуже рідко займає керівну позицію в багатонаціональному штабі миротворчої операції.
Грошова винагорода українських миротворців протягом майже десяти років залишається однією з найнижчих серед країн-контрибуторів і ганебно прирівнюється до оплати військових країн третього світу. Наприклад, офіцер отримує 800—1000 дол., прапорщик — до 750 дол., солдат і сержант — до 600 дол. Тим часом за виконання таких самих зав¬дань американці отримують у 10—12 разів більше, італійці, англійці та французи — у п’ять-вісім разів, поляки — утроє-вчетверо. 2005 року грошове забезпечення було збільшене приблизно на 10—15%, однак і з урахуванням цього реалії далекі від прийнятних. До речі, за одного військового ООН компенсує Україні близько 1100 дол., залежно від кваліфікації.
Відплив спеціалістів із досвідом проведення миротворчих операцій — глобальна проблема. За оцінками експертів, більш як половина українських військових, котрі брали участь у міжнародних миротворчих операціях, були змушені піти зі служби і поповнити лави трудівників народного господарства. Заяви про те, що кожен миротворець із його неоціненним досвідом буде на обліку, так і залишилися словами. У результаті тисячі досвідчених військових перейшли у статус цивільних. І тільки одиниці змінили український камуфляж на форму армій «цивілізованих країн».
|
|
|
|
