 Немає нічого важливішого для держави російської, ніж правильне
тлумачення історії. Криза, ціни на нафту й газ, зупинка підприємств і
тому подібне не так хвилює кремлівських можновладців, як правильна
історія. І найголовніше, щоб вона сама не шкодила інтересам Росії. А
стежити й дотримуватися їх буде комісія. Поки лише комісія, але,
мабуть, поява міністерства правди не забариться. Принаймні, початок є.
Указ про створення комісії з’явився незабаром після того, як у своєму блозі напередодні 9 травня Дмитро Медведєв заявив, що останнім часом історичні фальсифікації стають дедалі «жорсткішими, злішими й агресивнішими». Доводиться відстоювати історичну істину: «Це важко, іноді навіть, чесно сказати, огидно». Однак «ми нікому не дозволимо піддавати сумніву подвиг нашого народу». Сказано — зроблено.
До складу комісії увійшли, зокрема, голова адміністрації президента Сергій Наришкін, начальник департаменту Управління президента у внутрішній політиці Іван Демидов — секретар комісії, заступник міністра юстиції та колишній президент Чечні Алу Алханов, президент Фонду вивчення історичної перспективи Наталія Нарочницька, член Громадської палати Микола Сванідзе. Така комісія ніяк не могла обійтися без депутатів Державної Думи Костянтина Затуліна та Сергія Маркова. Серед членів комісії не виявилося заступника керівника адміністрації президента Владислава Суркова, який усі останні роки відповідав за внутрішню політику. Історією займатиметься його начальник, апаратник Сергій Наришкін.
Навіть якщо не читати завдання комісії, поставлені в тексті указу, її склад свідчить про багато речей. Їй належить займатися історією, але фахівців з цієї науки всього двоє. Та й ті займають адміністративні посади: директор Інституту загальної історії Російської академії наук Олександр Чубар’ян і директор Інституту російської історії РАН Андрій Сахаров. Згадані Затулін і Марков, журналіст і телеведучий Микола Сванідзе є істориками за освітою, але в науці не помічені. Член комісії, доктор історичних наук Наталія Нарочницька займається історичною публіцистикою антизахідного спрямування, що до науки прямого стосунку теж не має. Зате в комісії представлені дуже компетентні в історії органи, такі, як МЗС, ФСБ, Служба зовнішньої розвідки, міністерство регіонального розвитку, Генеральний штаб російської армії й т.д.
Одним із завдань комісії буде «узагальнення й аналіз інформації про фальсифікацію історичних фактів і подій, спрямовану на зменшення міжнародного престижу Російської Федерації». Якщо фальсифікація є підробкою, свідомим спотворенням, підміною (справжнього) на неправдиве, то яким чином це можна довести. Ми знаємо безліч прикладів того, що багато історичних фактів вважалися фальсифікацією, а потім з’ясовувалася їхня правдивість. Скільки радянська пропаганда працювала над тим, щоб довести відсутність таємних протоколів до пакту Молотова — Ріббентропа, називаючи їх фальшивкою буржуазної пропаганди. А потім виявилося, що вони були і є. То хто був зловмисним фальсифікатором? Або катинська трагедія. Є офіційний висновок комісії Бурденка, що польських офіцерів розстріляли гітлерівці, а потім з’ясувалося, що зробила це радянська влада 1940 року. Але, за логікою указу, цитування листів Берії Сталіну із запитом на розстріл польських офіцерів применшує престиж Російської Федерації й має переслідуватися як кримінальний злочин.
«Фальсифікація фактів і подій» дуже складно визначається через суб’єктивність історичного знання. У методології історії виділяються: історичний факт, факт історичного джерела та науково-історичний факт. Перший — це дійсна подія, що має такі характеристики: обмеженість у часі й просторі; об’єктивність і невичерпність. Акт капітуляції нацистської Німеччини — безперечний історичний факт. Заперечувати його безглуздо, і ніхто цього не робить. Науково-історичний факт — це історичний факт, що став об’єктом діяльності історика-вченого. Ці факти відображають позицію вченого, рівень його кваліфікації. Діяльність Наполеона по-різному висвітлюється французьким вченим і політичним діячем Луї Тьєром і російським радянським істориком Євгеном Тарле. Факт історичного джерела — це щось, відображене в історичному джерелі. Без його використання історична наука взагалі існувати не може. Якщо досліджувати ідеологію нацизму, то зробити це неможливо без цитування «Mein Kampf» або творів Беніто Муссоліні.
І нарешті. Що таке інтереси Росії? Хто їх визначив і де це написано? Залишається припускати, що ці інтереси знає президент Росії, її прем’єр-міністр, міністр пожеж і стихійних лих Сергій Шойгу й щойно створена комісія. А іншим як бути? І не лише в межах землі російської, а й у близькому й далекому оточенні. Член комісії Андрій Сахаров свого часу написав великообсягову працю, в якій доводив, що Вітчизняна війна закінчилася 1944 р. з виходом на державні кордони. А далі була окупація країн Європи. А тепер доводитиме, що тоді це не суперечило інтересам Росії, а тепер дуже навіть суперечить. У період свого президентства Володимир Путін назвав Сталіна ефективним менеджером. Слід вважати, що це відповідає історичній правді та інтересам Росії. А якщо наступний за Медведєвим президент стверджуватиме зворотне, а таке з тим же вождем усіх трудящих уже було, то це теж інтереси Росії чи шкода для них?
Залишається припустити, що комісія покликана затверджувати єдино правильний погляд на історію, причому в останній інстанції, так би мовити, у наказовому способі. Але таке теж уже було й чим закінчилося. Як тут не згадати відомий вислів Карла Маркса про трагедію й фарс в історії. Указ російського президента в історичному сенсі явно тягне на друге.
Швидше за все, історія є лише приводом, свого роду камуфляжем для вирішення зовсім інших завдань. Про це з відомою прямотою заявив Сергій Марков.
На його думку, комісія має стати інструментом зовнішньої політики країни. У ролі головних спотворювачів історії, на думку депутата й директора Інституту політичних досліджень, виступають «помаранчеві» лідери України, режим Саакашвілі в Грузії, а також влада Естонії й Латвії. «Якщо в Україні влада підключила всі сили для боротьби за історичну брехню, то ми не можемо наших бідних, убогих істориків кинути на фронт боротьби за історичну правду». За Марковим історія — це питання національної безпеки, яке потребує державного втручання. Анекдот, але не смішно.
Костянтин Затулін йде ще далі. «Нам треба вирішити, що є спробою фальсифікації історії Росії. Немає ніякої приватної власності на історію Росії, на історію України. Ми не можемо мовчки дивитися, як переходять до перегляду вироку Нюрнберзького трибуналу, намагаються виставити перемогу СРСР у Другій світовій війні як траурну подію — початок окупації Прибалтики й України». За його словами, Росія на державному рівні має реагувати не лише за допомогою просвітницьких заходів. А яких? «Комісія зможе координувати діяльність міністерств і відомств, аби було звернено увагу на кричущі факти спотворення історії, обговорювати різні заходи реагування аж до запровадження спеціальних економічних заходів до держав, де спотворення історії стало офіційною політикою».
Іншими словами, якщо в Москві в якийсь момент здасться, що в сусідній країні вийшла друком «неправильна» стаття, книжка або показана незручна телепередача, то слід відключити газ, вислати посла, перервати повітряне, автомобільне, залізничне й поштове сполучення або знайти отрутохімікати в мінеральній воді, вині, м’ясі й цукерках. З Японією, яка претендує на частину російської території, де в публікаціях часто оспорюються підсумки Другої світової війни, так діяти не передбачають. Більше проблем у Росії немає, крім змісту підручників і наукових публікацій в Україні й країнах Балтії. А польські, угорські, словацькі або румунські нікого в Першопрестольній не цікавлять. Звідки така вибірковість?
Швидше за все, нарівні із зовнішнім комісія має вирішити й суто внутрішнє завдання. Печерний антиамериканізм уже зіграв свою роль і більше з нього нічого не вичавиш. До того ж, підступи янкі виглядають якось умоглядно. А от Україна, країни Балтії поруч, виліпити з них образ ворога набагато легше. До того ж, від братської любові радянських часів до ворожнечі, що офіційно пропагується, — один короткий крок. Населенню Росії навіюється думка, що ворог поряд, за Козачою Лопанью й хутором Михайлівський, й через це всі проблеми великої країни. І яка вона велика, якщо її перемог у минулому й майбутньому зловмисні сусіди не визнають і таким чином зазіхають на її безпеку. Тож, як співалося у вельми популярній на початку 1930 рр. пісні, «Товарищ Блюхер, даешь отпор!» От і дають, наскільки дозволяють розуміння й можливості. Але чи не вилізе це боком самій Росії?..
|
