 Не пройшло і двадцять з гаком років, як я узнав що вперше після
закінчення Афганської війни об’явлена, за військовою термінологією ,
команда «збір»! І де б ви думаєте район зосередження живої сили?
Місце: Москва. Красна площа.
Категорія: офіцери, прапорщики, солдати, службовці.
Військова частина: 70 Окрема мотострілецька бригада.
Місце дислокації в ДРА: Провінція Кандагар. Пустеля Регістан.
Короткі сухі слова, але що вони означають для кожного з нас? Багато, слів не треба. Тільки в цей раз, як за звичаєм, мова піде не про війну, а про наш мірний час.
Вже не існує тої великої Батьківщини, як тоді ми її називали «необъятной родины моей». Замість її створений СНД. Колись у 80-х, казали про нас афганців, що час обрав нас, а зараз він розкинув нас. Ми зараз всі живемо в незалежних державах, але пам'ять про Афган, про міцну дружбу перевірену в боях, залишиться в наших серцях назавжди. А підтвердженням тому, є саме ця зустріч у Москві, де в один із сонячних травневих днів зібралось нас 64 воїна-афганця із Кандагара.
«Нас буде більше в наступному році, обов’язково більше, ще не всі дізналися про зустріч, хоча певна робота проводилась. Хлопці запрошувалися через Інтернет, через листування і в телефонному режимі» - запевнив мене один із організаторів цього заходу, підполковник запасу Сергій Купцов. Сергій - мій бойовий товариш. Там, на жаркому сході за річкою, проходячи з ним спільну службу з 81 по 83 рік, він весь час був першим, і на передовій, і в тилу. На гітарі пісню власного виробництва виконає, і малюнок про наше афганське «житьё – бытьё» в наметі напише, і фотки «З поля бою» встигає швидко віддрукувати. Впізнаю вже давно знайомий мені його почерк. І не здивувався, як побачив на Інтернетівському сайті бойового братства створену їм сторінку. Побачивши її зміст, я згадав про наше бойове минуле і вже не сумнівався щодо моєї поїздки в столицю Росії. А зараз, під час відвідування Москви, він встиг нас всіх здивувати. Представив для огляду вже майже закінчений зразок заказаного ним в Києві, до речі за його ескізом, вагомого нагрудного знаку «70 ОМсБр». Гарний винахід, наборний, з декілька накладних частин, як орден. «Скоро його побачить світ, будемо заохочувати ним кращих!» - завірив Сергій своїх побратимів.
Нас, представників з України було шість. Два з Києва – Юрій Яконікін та Сергій Купцов. Два з Черкас – Валерій Ракеєв і я, Вишневський. Олександр Волков з Одеси та Олександр Третяк з Василькова. В Москві на нас з поїзда вже зачекались організатори зустрічі: полковники запасу Марат Шакіров , Рінат Казаков та Анатолій Говоркян. Радісні обійми, адже скільки років не бачились. Трохи змінилися на вигляд, але такі ж веселі, як четверть сторіччя тому. Знову парочка свіжих анекдотів, як колись - на подорож , щоб легше було виконувати бойове завдання, там в Афгані без жартів не обійтися, але це все залишилося в минулому. А тут, з тривогою скоріше хочеться попасти на Красну площу, вперед , як зараз стало модним висловлюватися в нашому неврівноваженому сучасному світі, вперед за позитивними емоціями! Довгоочікуваний легендарний майдан в центрі вже чужої столиці. Схвильовані погляди однополчан. У кожного бейджики зі своєю назвою: МСБ, ДШБ, ТБ, ІСР та інша військова абревіатура, щоб швидше було найти товаришів свого підрозділу. Знову численні обійми побратимів. У де кого сльози радощі на очах. Ось нарешті і дочекалися. Знімки на згадку поблизу пам’ятника Жукову. По переду екскурсія вже по оновленій Москві. Потім великій красень автобус відвозить всіх в місто Сонечногірськ.
Пройшло трохи більше години і ми вже на базі відпочинку художників що розташований біля живописного озера. Тут вже в банкетному залі чекають накриті столи з солдатською кашею та фляги з міцним чоловічим напоєм для «фронтових сто грамів». Звичаї такі ж самі як там, в далекому Афганістані. А аматорські фільми Сергія Купцова та Марата Шакірова про службу під Кандагаром були дуже доречними, як у нас в народі кажуть «за душу всіх взяли», кожний відчував що це було з ним ще вчора, і не було тих двох минулих десятиріч. Та й ще бардивські пісні народжені в огні Афганістану створювали незабутню обстановку. Разом з нами святкувало десять хлопців, які служили в Кандагарі солдатами. За рішенням активу зустрічі їх відмічено Російськими медалями “20 років виводу Радянських військ з ДРА ”. Вони були всім дуже вдячні.
Було багато привітань на адресу присутніх. Разом з нами піднімали «третій тост» - за тих кого тепер з нами не має, два дорогих гостя, два Героя Радянського Союзу із нашої 70 ОМсБр, Ігор Запорожан та Олександр Черножуков. Їм аплодували. Це наша гордість. З ними не страшно йти в атаку, такі не кинуть в розвідці.
А на при кінці, в цей незабутній вечір, з вуст представників нашого колишнього командування бригади, де хто з них стали вже генералами Російської Армії, звучали чудові слова про мужність, про гідність, про славу людини у військових пагонах з такою славетною чоловічою професією – свою Вітчизну захищати!
Власно для мене ця зустріч була особливо важливої. Я дуже хотів побачити і вручити книгу про прикордонників «Люди переднього краю» - написаною мною до 20-ї річниці закінчення Афганської війни, своєму комбатові Сергію Миколайовичу Гордієнку. Що і зробив. Саме ця людина, мене, секретаря комітету ВЛКСМ танкового батальйону, тоді молодого двадцяти двох річного прапорщика, не обстріляного, тільки-но випускника Гарболовській школи прапорщиків ЛенВО, забороняв з початку пускати на бойові операції. Все казав: «Я не суєвірний, але не везе нам на комсомольців, раніше на твоїй посаді два таких як ти вже загинуло, як і ти те ж рвалися в бій, сиди вдома, хоч мати твоя спасибі мені скаже!» Такої же думки був і мій безпосередній начальник – зам. командира батальйону по політ часті гв. майор Матвеєв Анатолій Васильович. На превеликій жаль він в подальшому загинув в бою при виконанні бойового завдання. Назавжди закарбувалося у мене в пам’яті, як ми троє – комбат,комроти і я ставили свої підписи підтвердження на папері опізнання тіла нашого дорогого товариша і мого першого вчителя ратної справи. Я потім замість його виконував обов’язки замполіта батальйону, в тих умовах вони були важкі і надто відповідальними. А в подальшому, за прикладом свого командира батальйону, поступив до вищого військового навчального закладу. Він в академію, а я потім в училище. В 1983 року отримало дозвіл до вступу у ВВНЗ з категорії прапорщиків тільки двоє, я - з Кандагара, і ще один - із Шинданта. Пам’ятаю як зараз, коли мене проводжали свої в Союз, я все казав своїм не хвилюйтеся, я ще повернуся, бо не поступлю. Але доля так склалася, що був зарахований в Львівське ВВПУ, і вже з України,через листування підтримував зв’язки зі своїми дуже дорогими серцю товаришами. Від них я узнав що меньше через рік, 4 травня 1984 року, після мого від’їзду геройські загинув мій кращій друг лейтенант Ігор Аккашкаров. Ніколи не забуду як ми в двох, в дві гітари співали пісні. Хлопці казали що не погано у нас це виходило.
У кожного афганця як і у мене є свої спогади про бойове минуле. Міцна дружба і військове братство назавжди будуть поруч з нами. І поки кожен з нас живий, та й після нас, не повинна згаснути пам'ять про далеку і близьку героїчну минувшину. Ми всі в боргу перед всіма, кого з нами вже немає. А наша зустріч, це підтвердження тому, що ми продовжуємо виконувати цій святий обов’язок. В наступному 2010 року, на початку травня, я впевнений, що нас збереться ще більше. Нас - гвардійців 70 Окремої мотострілецькій орденоносній бригади з Кандагара!
Під час прощавання, узнав про те що я військовий журналіст, до мене підійшов майор у відставці Ахмадулін Велікам Галімуллович (проходив службу командиром ІСР з 1979 по 1981 рік в 70 МсБр) і дуже просив найти через нашу афганську газету своїх колишніх підлеглих з України: ст. сержанта Олександра Тонконога (м. Херсон), сержанта Олександра Шевченка (місто?), рядового Вільготу (м.Винниця). Про себе залишив координати: м. Казань. контактний тел. 238-56-75, сотовий тел.8(917)277-17-88.
Знову поїзд, тільки вже «Москва – Київ». Повертатися назад нікому не хотілося. Дві доби пролетіло так швидко. Дві доби з минулого в сучасне. Адже ми створили собі машину часу і самі не зрозуміли як це у нас так добре вийшло!
Заступник голови Черкаської обласної
організації ветеранів-прикордонників
підполковник запасу
Валерій Вишневський.
|
