 За даними Управління прес-служби Міністерства оборони України, понад 70
тисяч жінок служать та працюють у Збройних Силах. З них близько 19
тисяч - офіцери, прапорщики, військовослужбовці за контрактом та
курсанти вищих військових навчальних закладів. Представниці прекрасної
статі проходять службу та працюють у всіх видах та родах Українського
війська. Найбільше жінок у Сухопутних військах - а це понад 7 тисяч. У
Повітряних Силах України – понад 6,5 тисячі жінок.
Проте цікавою є структура підрозділів, де проходять службу українські "амазонки". Якщо в більшості розвинених країн частка підрозділів, в яких служать жінки, становить 60 відсотків, то українські жінки-військовослужбовці посідають загалом "штабні" посади. У них у підпорядкуванні немає особового складу, отже виявити свої організаційно-командні здібності в Українській армії вони не можуть. Причина такого явища радше в менталітеті військового керівництва. Здолала її незначна кількість офіцерів-жінок (близько 900, з яких старших офіцерів - одиниці).
Та все ж таки з кожним роком кількість жінок-військовослужбовців зростає. Сьогодні жінки масово йдуть до армії. Ви запитаєте: "Чому? Навіщо це їм потрібно?" Адже жінки витрачають стільки ж часу на навчання, стройову, фізичну підготовку, що й чоловіки. І сказати, що жінкам легше це вдається, ми не можемо. Як і сказати, що до жінок в армії ставляться поблажливо. В армії немає розмежування за статтю - усі військовослужбовці.
То чому ж дівчата, жінки, майбутні матері йдуть до армії? Якщо дівчина прагне стати військовослужбовцем, тоді чому вона не вступає до вишу? Або таке запитання: навіщо деякі з них "записуються" на військову кафедру? Коли хлопці це роблять, то все зрозуміло - хочуть уникнути строкової служби в армії. Але ж жінкам це не загрожує. Тоді чому?
Ось що з цього приводу розповіла студентка Інституту журналістики столичного університету ім. Тараса Шевченка: "Мій дід, батько та брат Були військовослужбовцями, мене теж "тягнуло" до армії. На другому курсі я твердо вирішила, що вступлю ще й на військову кафедру. Я жодного разу не жалкувала про це, поки не розпочалися збори... І річ не в тому, що всіх курсантів-жінок одягнули у форму. Хоча, погодьтесь, що це нелегко - вставати о шостій годині ранку, марширувати в берцях при температурі близько тридцяти... Просто переді мною постало питання, чи дійсно мені потрібна армія? Чи дійсно я хотіла стати молодшим лейтенантом запасу? І я була не одна така у своєму взводі, що переймалася цією проблемою...
Проте всі мої сумніви розвіялися, коли наш взвод перший раз пройшов красиво, тобто так, як належить. Коли після виснажливих занять ми відчули, що майже стали військовими, я зрозуміла, що помилялась лише тоді, коли вагалась, чи потрібна мені армія. Так, можливо, набутий військовий досвід більше мені й не знадобиться. Проте я не шкодуватиму, що пройшла курс військової підготовки, пишатимусь собою. Завдяки військовому інституту я вже позбавилася однієї дуже поганої звички і перестала запізнюватись! Я впевнена, що кожна дівчина-курсант з мого взводу теж не шкодує про своє рішення навчатись військовій справі і пишається тим, що вона - майбутній офіцер, хоча й запасу".
Яніна ЄВСЮКОВА
Газета "Народна Армія"
|
