Головна
Новини
Про організацію
Голова УСВА
Публікації
Електронні книги УСВА
Акції
Документи
Нормативні документи
Ветеранські закони
Фотогалерея
Зв`язок
Музей
Реабілітація
Питайте-відповідаємо
Локальні війни
Анонси
Книга вдячності
Організації УСВА
Сайти ветеранів
 


Погода
Погода!


22160413 Відвідувачів
Орденские планки – ветеранам
Урядовий портал
Міністерство оборони
Боевое Братство
Укрінформ
Президент України Офіційне інтернет-представництво
До 65-річчя визволення України від фашистських загарбників і 65- річчя Перемоги Надрукувати Надіслати електронною поштою
Коли поставимо пам'ятник "солдатці"?
Про солдатських вдів ми рідко згадуємо. Частіше - в День Перемоги. Між тим, їм випала важка доля. Відрядивши на війну чоловіків, вони самотужки ростили і виховували дітей, працювали в колгоспах і на заводах. Ми ще і дотепер гідно не оцінили їхнього подвигу. Немає поки що жодного пам'ятника солдатській вдові, не всім з них віддаємо данину пошани і турботи. Що вже казати про них, коли навіть вдові генерала доводиться долати життєві негаразди, свавілля чиновників у відстоюванні прав на пільги...
Євгенія Іванівна Тимчик мешкає у двокімнатній квартирі звичайного "хрущовського" будинку Святошинського району столиці. У ліфті немає світла, тому пішки сходжу на четвертий поверх. У дверях зустріла лагідною посмішкою сивочола жінка і запросила до кімнати. Оглядаюсь: телевізор, радіола, меблі радянських часів, на полицях - ніяких кришталевих чи коштовних прикрас.
Перехопивши мій погляд, Євгенія Іванівна пояснила: "Живу, як усі пенсіонери. Отримувала до останнього часу стільки ж, скільки й решта". Збільшили розмір пенсії як удові інваліда війни після тривалого і виснажливого поневіряння чиновницькими коридорами. Пригадуючи ту "пенсійну одисею", Євгенія Іванівна розповідала: "Я не могла усвідомити, які ще потрібні документи. Адже мій чоловік на війні був двічі поранений, контужений. У військовому квитку записано, що він звільнений з військової служби за станом здоров'я. Наштовхнувшись на небажання чиновників у військовій формі вислухати мене, я зневірилася. Добре, що до справи підключилась моя подруга, активістка громадської роботи в організації інвалідів війни Святошинського району Ганна Журавель. Ганні Ларіонівні довелося довго ходити багатьма інстанціями, переконувати, що вдова генерала має право на пенсію чоловіка як інваліда війни. І справа зрушила з місця".
На одній зі стін - портрет генерал-майора Кирила Тимчика. Кирило Якович на ньому в парадній формі, з бойовими нагородами, значком депутата Верховної Ради УРСР.
З любов'ю дивлячись на портрет чоловіка, Євгенія Іванівна пояснила:
- Орденську книжку Кирила Яковича, його бойові нагороди, форму я передала на зберігання до Національного музею Великої Вітчизняної війни. У багатьох містах України, які визволяла дивізія Тимчика, є куточки бойової слави, матеріали якого розповідають про подвиги Кирила Яковича.
З шухляди Євгенія Іванівна дістала сімейні фотоальбоми, а також купку шкільних зошитів, пояснивши:
- Тут його спогади про пережите на війні, тези промов на урочистих заходах перед молоддю, листування з однополчанами.
З фотографій дивляться на мене юні очі, в яких уже закарбувалися сум і біль багатьох трагічних подій, що випали на їхню долю...
..Над Сіверським Дінцем сходило сонце, поколотим золотом вкриваючи тихі води річки. Підійшовши до низенького віконця монастиря, Євгенія задивилася на чудовий краєвид - білі гори, вкриті лісом, золоту стрічку Дінця - і на Мить забула про напружену ніч чергування в палаті госпіталю, про молоденького солдатика, який у гангреновій гарячці весь час підводився з ліжка, вигукуючи:
"Праворуч на дереві "кукушки". Тікайте, вони і вас перестріляють..." Заспокоювала пораненого, не відходила від нього аж до світанку... З початком радянсько-фінської війни Євгенію призвали в армію, присвоївши звання лейтенанта медичної служби. Святогорськ знаходився далеко від лінії фронту. Але її відлуння доходило до цього містечка у вигляді обморожених і поранених бійців, яких привозили до госпіталю, розгорнутого під дахом давнього монастиря. Вперше вона тут побачила обличчя і відчула подих війни, не знаючи тоді, що новим випробуванням увійде в її життя ще жахливіша, трагічніша - Велика Вітчизняна.
По завершенні фінської війни Євгенія Іванівна працювала в одній з лікарень Сталінграда. Тут вона зустріла стрункого вродливого командира Червоної Армії Кирила Тимчика, з яким і одружилася. Вони мріяли про щасливе майбутнє, будували грандіозні плани. Та все зруйнувала клята війна, яка розлучила їх на довгі роки.
22 червня 1941 року майор Кирило Тимчик зустрів на кордоні. На той час він командував гірськострілецьким полком. За кілька днів до початку війни майор відправив дружину до Сталінграда, де залишилися її друзі, колеги по роботі. Вважав, що у далекому тилу буде безпечніше. А сталося так, що й тут її наздогнала війна. У цьому місті під вибухи ворожих бомб народився їхній син Володимир. А коли фашисти наблизились до Сталінграда, родини командирів, серед них і Євгенію Тимчик, евакуювали, посадивши на пароплав. На шляху до Астрахані вони потрапили під бомбардування, але пощастило. Потім довго діставалися в теплушках залізницею до Середньої Азії, доки не опинилися в киргизькому місті Пржевальську, що на березі мальовничого озера Ісик-Куль.
Пригадуючи той період життя, Євгенія Іванівна розповідала: "Від чоловіка я не отримувала ні листів, ні грошей, не мала жодних відомостей. А вижила завдяки підтримці місцевих жителів, які останнім шматком хліба, ковтком молока ділилися з переселенцями".
Що ж сталося з її чоловіком, як склалася доля майора Тимчика на війні? Про це йдеться у спогадах, які написані рукою Кирила Яковича 1970 року. Згадуються в них і події перших днів війни. "З 22 по 27 червня нас безперервно атакує ворог великими силами танків і піхоти. Але йому мужньо протистоять бійці і командири полку. Протитанкова батарея старшого лейтенанта Івана Карпенка підбила п'ять танків і чотири бронетранспортери. Потрапивши в оточення, взвод Яременка знищив до 40 ворогів і вийшов з кільця... Викликав мене командир дивізії і поставив завдання забезпечити відхід її частин у напрямку річки Дністер. Його ми виконали, хоча від ворога зазнали значних втрат. Та головне - зберегли прапор полку... Того дня на мій спостережний пункт прибув військовий кореспондент "Правди" письменник Борис Горбатов. Перевірив документи, нагодував його. На світанку дав йому авто і ми попрощалися..." Та зустріч з відомим письменником мала певні позитивні і негативні наслідки. У нарисі про Кирила Тимчика, надрукованому в "Правді", були такі рядки: "Ніколи не зустріти мені більше майора Тимчика! Десь в українському степу, на рідній землі спить він вічним сном!"
Газети з матеріалом про відважного командира Радянської Армії скидали з літаків над територією, окупованою фашистськими загарбниками. Потрапила "Правда" і до села Нижча Кропивна Немирівського району Вінницької області, звідки родом Кирило Тимчик і де залишилася його родина. Місцеві поліцаї, довідавшись з газети про загибель майора, задовольнилися цим повідомленням і вирішили не чіпати сім'ю радянського командира.
Після війни, коли генерал Тимчик навчався в Москві, він зателефонував Горбатову, назвався: "Я той самий Тимчик, якого ви поховали у своєму нарисі..." Письменник розповів, як виникла така помилка. Коли він трохи від'їхав на автомобілі від СП командира полку, на тому місці пролунало кілька вибухів. Здійнялося полум'я. Подумав, що там і загинув відважний командир.
Коли почалися бої за визволення України, Кирило Якович вже командував 87-ю гвардійською стрілецькою ордена Суворова Перекопською дивізією. Його дуже любили бійці за хоробрість, батьківську турботу про них. Був такий випадок. Під час одного з боїв за визволення Донбасу він був поранений. Лікарі намагалися відправити комдива до медсанбату. Полковник відмовився і поїхав на передову. Там склалася драматична ситуація. Піхота залишила свої позиції, оголивши фланг наших військ. Дізнавшись про це, комдив з групою офіцерів штабу кинувся в пекло бою. Над позиціями пролунали слова: "Тимчик! Тимчик!" Грізний вигляд комдива з пістолетом у руці примножив бойовий дух бійців, вони повернули втрачені позиції.
Відзначилися його підлеглі й у боях за визволення Криму. Дивізія удостоїлася назви Перекопська, а її командир став почесним громадянином м. Цюрупинська. А закінчила дивізія бойовий шлях у боях за Кенігсберг. На той час Кирило Тимчик був уже генералом. До речі, після отримання другого поранення командувач армії надав Кирилу Яковичу відпустку, яку тоді використав для відвідання рідного села. Побачивши його, матір заплакала: "А ми вважали тебе, синку, загиблим..."
Війну генерал Тимчик закінчив, отримавши високу оцінку ратної праці: був нагороджений двома орденами Леніна, двома - Червоного Прапора, Суворова, Кутузова, Червоної Зірки, Вітчизняної війни та багатьма медалями. Він був учасником історичного Параду Перемоги 24 червня 1945 року в Москві.
Після війни генерал-майор Кирило Тимчик командував дивізією в Дніпропетровську, в Києві працював заступником голови республіканської організації ДТСААФ, багато робив для військово-патріотичного виховання молоді...
Мов біла лебідка, майже тридцять п'ять років самотньо пливе житейським морем Євгенія Іванівна, зберігаючи світлу пам'ять про Кирила Яковича. Не скаржиться на труднощі, не лає владу, яка не завжди поважно ставиться до "солдаток" - так з часів війни називали жінок, які відрядили на фронт батьків, чоловіків, синів, братів.
Незабаром ми відзначатимемо дві історичні дати: 65-річчя повного визволення України від фашистських загарбників і 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Дедалі менше залишається серед живих учасників цих подій. Як і жінок, котрі проводили і благословили на ратний подвиг своїх солдатів. Тому нам слід поспішати віддати данину шани, поваги цим людям, виявити турботу до вдів загиблих у Великій Вітчизняній. Недарма Президент України у своєму Указі про відзначення 65-ї річниці Перемоги двічі вживає слово "насамперед" стосовно "солдаток". Можливо, в Україні нарешті з'явиться перший пам'ятник і вдові загиблого воїна? Їхні чоловіки майже в кожному населеному пункті зображені в граніті та бронзі. Чому немає жодного пам'ятника "солдатці"? Хіба вони не заслужили на увічнення й їхнього подвигу?!
А поки Євгенія Іванівна, працюючи в районній організації інвалідів війни, докладає зусилля, щоб якось допомогти "солдаткам"...
Володимир ЧІКАЛІН
"Народна армія"

 
< Попередня   Наступна >

 

 
 
© 2005-2018, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)
www.usva.org.ua
pressusva@ukr.net
При любом использовании материалов сайта гиперссылка на usva.org.ua обязательна.
Редакция usva.org.ua может не разделять точку зрения авторов статей
и ответственности за содержание републицируемых материалов не несет.


Украинская Баннерная Сеть
Защитники родины - Сайт о русских солдатах. Rambler's Top100 Rambler's Top100 Сервис авто регистрации в
каталогах, статьи про раскрутку сайтов, web дизайн, flash,
photoshop, хостинг, рассылки; форум, баннерная сеть, каталог
сайтов, услуги продвижения и рекламы сайтов