Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Темні справи
18 років тому українська армія поставала, без перебільшення, в муках. У частинах не було буквально нічого – від паливно-мастильних матеріалів до (подекуди) питної води. Військові виживали на радянських запасах, але це мало допомагало, коли їхню частину, скажімо, відключали від електропостачання.
2008 року над військом знову заширяли примари «буремних 1990-х». Ще 28 січня компанія «Чернігівобленерго» припинила подачу струму на радіолокаційний підрозділ військ протиповітряної оборони та окремий полк спецпризначення, розташовані у відповідному регіоні.
У заяві Міноборони з цього приводу зазначалося, що електроенергію відключили за борги, але сума цих боргів сміховинна – близько 8 тис. та 38 тис. грн відповідно. Президент Ющенко негайно прийняв тодішнього міністра оборони Юрія Єханурова та дав доручення Генпрокурору Олександру Медведьку встановити винних. Але про покарання будь-кого за результатами цього доручення суспільство так і не почуло.
У свою чергу прем’єр-міністр Юлія Тимошенко за кілька днів заявила, що вважає «блекаут» для військових не більше й не менше, як чиєюсь спланованою акцією. Проте погрози Тимошенко на адресу невідомих і досі «диверсантів», як і у випадку з Ющенком, теж лишились лише погрозами. А вже влітку відключення повторили.
Так, 30 липня було знеструмлено шість об’єктів Міноборони в Криму. Главу МО Юрія Єханурова з ініціативи БЮТ та Партії регіонів на той час уже відправили у відставку – після численних звинувачень з боку Тимошенко в корупції (що так і не отримали процесуального розвитку). Тож виступити в пресі довелося тодішньому тимчасово в. о. міністра оборони Валерію Іващенку. Від нього суспільство дізналось, що загалом у країні відключено від електроенергії аж 48 військових об’єктів, причому 21 – повністю.
У відкритому листі до Тимошенко Віктор Ющенко поклав провину за проблеми армії на уряд. На його думку, головна причина цих проблем – те, що «уряд не вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності та нацбезпеки України, як це визначено Конституцією».
Як стало зрозуміло незабаром, цей лист відкрив нову сторінку як у взаємних обвинуваченнях високопосадовців, так і в сумній хроніці армійських негараздів. Уже 15 вересня глава Секретаріату Президента Віра Ульянченко, перебуваючи на Хмельниччині, заявила, що навіть на харчування солдатів грошей у Міноборони вистачить лише до 9 жовтня. Також, за її даними, армія не має коштів на забезпечення формою новобранців осіннього призову, і навіть на закупівлю миючих засобів для бані. Не кажучи вже про повернення з-за кордону українських миротворців, яке вітчизняне Міноборони транспортує за власний рахунок.
«Скільки ще треба відмити грошей?»
Закиди щодо стану фінансування армії справді обґрунтовані – про це кажуть не лише політики. Так, прес-служба МО вже повідомила, що наступного року кількість боєздатних підрозділів може скоротитися на 40–50% від «оптимального рівня». За підрахунками військових, це станеться, якщо в бюджеті-2010 не підвищити фінансування ЗСУ.
На поточний рік військові вважали мінімально необхідною сумою фінансування – ₴19 млрд, при цьому безнадійно додаючи, що «оптимальним» рівнем надходжень була б сума у межах ₴32–34 млрд. Однак у підсумку МО отримало лише 11,6 млрд, з яких ₴4,2 млрд – зі спеціального фонду.
Останній факт військові не під запис коментують не інакше, як «знущання». Річ у тім, що спецфонд Міноборони наповнюється за рахунок продажу надлишкового військового майна. І, як показує статистика, навіть у попередні «жирні» роки цей фонд ніколи не становив більше ₴1 млрд на рік. У нинішньому ж кризовому році наприкінці літа, за заявою прес-служби МО, надходження від реалізації майна армії становили… повний нуль.
Однак у проекті бюджету-2010, з помпою презентованому в Києві 15 вересня, на потреби війська виділено «аж» ₴13 млрд – тобто фактично стільки ж, як і нинішнього року (протягом якого в країні, якщо хто забув, відбулася ще й помітна інфляція). При цьому армії знову пропонують самотужки заробити не менше ₴4,27 млрд.
Критика подібного підходу змусила прем’єр-міністра Юлію Тимошенко на вже згаданій презентації бюджету приділити проблемам армії особливу увагу. «Мене особисто – можливо, не знають, за що критикувати, – критикують за дві речі, слава Богу, за інше – ні за що. Це за сукні і за Міноборони», – пожалілась глава уряду. І тут-таки вирішила відповісти щодо другої теми: мовляв, загалом на безпекову політику в кризовому 2010 році виділено на 57% більше коштів, ніж у 2007-му, «коли проблеми в армії ніхто не критикував».
Насправді глава уряду дещо зманіпулювала цифрами: адже головна проблема полягає в сумі на підтримку та розвиток саме армії, а не «безпекову політику» в цілому. Видані на це ₴13 млрд, за даними Центру дослідження миру, конверсії та роззброєння, становлять 1,1% прогнозованого урядом ВВП. Що менше не лише встановлених законом 3% (за словами фахівців ЦДМКР, цей показник не витримувався ніколи за всю історію незалежності), а й показників усіх попередніх років. Крім нинішнього, 2009-го, коли армія теж мала отримати приблизно 1,1% ВВП. Але не отримала – через уже згадані проблеми з наповненням спецфонду.
Водночас Юлія Тимошенко доволі різко дала зрозуміти, що перегляду нинішніх цифр не буде. «Скільки ще треба збільшити? Може, забрати у школярів, у охорони здоров’я, забрати з культури і віддати на те, щоб ще відмили там 50% коштів, купуючи продукти харчування втричі, а іноді в чотири рази дорожче, ніж вони коштують на ринку, для тих, хто сьогодні служить в армії. Скільки ще треба відмити грошей, щоб було достатньо?».
Безкрилі та беззубі
Будь-яка армія фінансується державним бюджетом своєї країни. І будь-яка армія витрачає народні кошти на дві головні цілі: підтримання боєздатності та розвиток. Як стверджують у Генеральному штабі, якби уряд задовольнив їхні вимоги щодо фінансування на рівні ₴33 млрд, то з цих грошей близько 17 млрд пішло б на утримання армії, 5,5 млрд – на підготовку бійців, і 10 млрд – на розвиток озброєння та інфраструктури.
Як неважко помітити, фактичні 8 млрд, що їх отримає армія 2010-го року, не дозволяють навіть просто підтримувати життєдіяльність ЗСУ. Про підготовку військових чи розвиток озброєнь у таких умовах йтися не може в принципі.
Якщо ж розписати виділене на наступний рік фінансування за напрямками, то, за підрахунками Генштабу, навіть Об’єднані сили швидкого реагування (на які покладається завдання стримати перший удар ворога) отримають у 2010 році в двадцять чотири рази менше за необхідне. А, скажімо, на підготовку Основних сил ЗСУ вдасться витратити менше 1% від потрібної суми.
У тих родах військ, де техніка найскладніша, а персонал потребує найдосконалішої підготовки, це призведе до краху боєздатності як такої. Тобто найпершими «вийдуть із ладу» Військово-повітряні сили та підрозділи протиповітряної оборони. Сьогодні командування ВПС готується законсервувати більшість літаків, лишивши на бойовому чергуванні, за висловлюванням командувача ВПС Василя Нікіфорова, «буквально одиниці». А ППО вже цього року не проводили жодних навчальних стрільб.
Між тим, саме ці роди військ є головними гравцями на сучасних театрах військових дій. Поки що українські ВПС та ППО достатньо чисельні, щоб змусити замислитись будь-кого із гіпотетичних нападників. Однак це – тільки поки що.
Тим часом хронічне недофінансування програм розвитку армії призводить і до «провисання» численних програм зі створення та постачання до війська нових зразків озброєння. Недобудований із радянських часів ракетний крейсер «Україна», гучно анонсовані на зламі століть проекти створення вітчизняного ракетного комплексу та будівництва вітчизняного корвета, затримки з оплатою вже запущених у серію танків «Булат» і «Оплот» є тому найвідомішими прикладами.
У результаті недофінансування армії розриває зв’язок між нею та все ще потужним вітчизняним ВПК. За словами керівника дослідницьких програм ЦДМКР Сергія Згурця, минулого року ЗСУ зробили замовлень приблизно на $200 млн. При цьому за рахунок експорту вітчизняний ВПК заробив мінімум уп’ятеро більше.
Це формує парадоксальну ситуацію: українська армія може отримувати українські ж зброю та техніку (в низці випадків – на рівні світових стандартів), але реально ця техніка потрапляє лише до далеких країн різного ступеня екзотичності.
Між тим, за словами Сергія Згурця, щороку армія потребує заміни приблизно 7% озброєнь та техніки, що старіють та виходять із ладу. Якщо якогось року – як от нинішнього – такої заміни не відбувається, це означає, що наступного року доведеться оновлювати матеріально-технічну базу вже на 14–15 %. І так далі: «провал» росте, як снігова куля.
«Нульовий цикл»?
Усі 18 років існування Збройних сил України у владі та в суспільстві точаться дискусії щодо шляхів їх реформування. Як показує практика, і за часів Леоніда Кучми, і за часів Віктора Ющенка відповідні проблеми відкладались у довгу скриню. На думку багатьох експертів, офіційний Київ звик вважати, що гарантії світового співтовариства сьогодні, а ще більше – вступ до НАТО завтра, позбавляють країну необхідності морочити собі голову з військовою реформою.
Проте нині вступ до Альянсу виглядає недосяжним, а будь-чиї гарантії будь-кому стали примарними як ніколи. І саме в цей час українська армія вперше за роки стоїть не перед проблемами розвитку, а перед питанням про власне існування.
При цьому військові чудово розуміють: якими б не були висновки комісії, створеної Президентом Ющенком, чекати на помітне покращення становища їм не доводиться. Та й новий глава держави, хто б ним не став, навряд чи насамперед кинеться вирішувати саме армійські проблеми.
Зрозуміло одне: рано чи пізно вже наступному Головнокомандувачу доведеться перейнятися де-факто створенням нових Збройних сил – як тому, що світ навколо України змінюється надто стрімко, так і тому, що відновлювати в армії доведеться стільки, що це можна буде цілком зіставити з її творенням «з нуля». Можливо, «пізно» при цьому все ж таки не буде. w
Сергій ЗГУРЕЦЬ,керівник дослідницьких програм Центру досліджень миру, конверсії та зовнішньої політики
Не варто перебільшувати військову потугу наших сусідів. Приклад Росії, яка з шести літаків, втрачених під час операції в Грузії, три збила власними силами ППО, свідчить про те, що планування та виконання операцій і там далеке від ідеального. Між тим, система ППО в Україні, навіть за всього нинішнього хаосу, набагато краща, ніж у Грузії. Або в Югославії, яка колись упродовж місяців витримувала атаки авіації США та Великобританії. Наша ППО значно численніша й новітніша, а отже, авіація супротивника стикнеться із тим, що називається «неприйнятним рівнем втрат». І це будь-кого змусить охолонути.